10 слів про Вітчизну

Роман за освітою був дизайнером. Після університету пішов працювати в компанію, що готувала проекти для всіх охочих щось збудувати. Останніми роками охочими переважно були ті, хто робив замовлення, пов’язані з європейською першістю з футболу. Ні, звісно, не йшлося про готелі чи стадіони. Цим займалися хлопці дуже серйозні. Романовій конторі залишалося те, на що не хотіли витрачати час ці серйозні хлопці. Проекти супермаркетів, кінотеатрів, нічних клубів, автостоянок і кіосків із хот-догами та шаурмою в місцях потенційного скупчення туристів – ось чим займалася їхня компанія.

Декілька разів їм пощастило вирвати в конкурентів замовлення в самому Києві, що для невеличкої компанії з Дніпропетровська розцінювалося як однозначний успіх. На превеликий жаль, скільки Роман пам’ятав, їм лише зрідка діставалися вартісні, грошові й цікаві замовлення. У такі періоди контора оживала, усі ходили на пиво після роботи, часом навіть зустрічалися у вихідні. Але Роман таких замовлень міг пригадати не більше п’яти. Решта були дрібні, сірі клієнти, настільки слизькі й часом навіть неадекватні, з такими замашками, що праця на них лише гнітила.

Хтозна, чи то була така Романова карма, чи аура їхньої компанії, але всі майже шість років роботи там колектив існував із думкою, що їх «ось-ось закриють і виженуть на фіг». Роман вважав, що це насамперед є прямим наслідком невмілої кадрової політики керівництва. Керував ними певний депутат від правлячої на той момент партії, і він, само собою, посадив у крісло директора свого синка. Синок – одноліток Романа, гладкий, огидний, та ще й самозакоханий і тупий. Мажор на всіх зривався, хамив, нікого не слухав та намагався залізти під спідницю кожній із трьох дівчат, котрі на нього працювали. Коротше, нічого нового в стилі управління.

Роман, як і всі інші в колективі, твердо знав, у чому причина їхніх провалів, але мовчав, як партизан. Йому не хотілося проблем. Прагнув працювати спокійно, жити тихо й не заглиблюватися в те, як насправді тяжко ведеться.

Але всьому на світі приходить край. Після футбольного чемпіонату кількість замовлень різко впала до нульової позначки. Контора три місяці сиділа майже без роботи, наче всі виклали свої гроші й сили під час тієї першості й надалі нічого нікому не було треба. Усі бюджети попиляли, усі гроші вивезли, будувати ніхто вже не хотів.

А потім сталися вибори. Після того, як Центрвиборчком оголосив офіційні результати народного волевиявлення, Роман вклав Оленку до ліжка, заколисав її і, нечутно вийшовши на вулицю, напився в першому-ліпшому генделику майже до непритомності. З цією країною все було ясно. Падав холодний косий дощ, осінь пробирала сирістю аж до кісток, і йому вперше в житті стало по-справжньому боязко за них з Оленкою.

Наступний ранок, похмільний і жовтий, підказав рішення сам собою. Вийшовши вранці за мінералкою, Роман біля свого під’їзду натрапив на оголошення про роботу на будівництвах у Європі. Було вказано номер телефону та адресу. Зателефонувавши й домовившись про зустріч, Роман заїхав до них, а вже за півгодини вийшов на вулицю, зайнятий лише одним питанням: їхати до Праги чи Мюнхена. Порадившись з Оленкою, вирішили гайнути до Чехії, усе-таки свої, здавалося, там буде легше.

Потім було кілька розмов із батьками, контакти з агентствами нерухомості і винос речей, які не можна забрати із собою, на барахолку.

Отже, вирішилося все відносно швидко: вони розпродали, що могли, починаючи з квартири і завершуючи старим, майже добитим уже комп’ютером, отримали робочі візи, попрощалися з усіма і, не вагаючись, поїхали до Праги з пересадкою у Варшаві.

Оленці здавалося, що повітря в Празі свіже й апетитне, збудливе навіть, і якби Роман не спав зараз, вона б довго від нього не відчепилася. Вільні люди кохаються довше й смачніше, вона давно це знала. «Утім, чим мені заважає те, що Ромка спить? Нічим. Так навіть приємніше буде», – подумала Олена й хотіла повертатися під ковдру, але в коридорі почулися кроки Романа.

– Агов, мала, це я, – промовив він, підійшовши до неї впритул. – Доброго ранку. Давно прокинулась?

– Ура, Ромцю, ми в Празі! Я почуваюся такою щасливою, ти б знав! – Вона по-дитячому кинулася йому на шию й цілувала обличчя, повна світла й вдячності, і від цього Романові всередині все обвалилося.

Він уже був наважився розповісти все як є, аби не ставити на їхніх стосунках ніяких брехливих плям, але зараз, коли дивився на її обличчя, йому опустилися руки.

– Так, Оленко, ми в Празі, – криво усміхнувшись самому собі, прошепотів їй Роман.

– А гарно тут, правда ж?

– Гарно, мала. Снігу багато. Ти добре виспалася?

– Так, добре, – усміхнулася Олена. – Дивно тільки, я пам’ятаю лише таксі у Варшаві, а потім нічого.

– Не дивно, ти дуже втомилася й сильно змерзла, то тебе вимкнуло на всю дорогу. Я тебе заніс до потяга, потім із нього виніс. Мені пощастило майже відразу натрапити на одного українця, який здав нам квартиру недалеко від Старого Міста, ще й пообіцяв мені роботу дати. І от ми тут.

– Яку роботу, Ромцю, яке житло? Ти ж із компанією в Празі договір укладав, так?

– Таж укладав, – пояснив він. – Але я ось подумав, що це треба буде тебе цілими днями залишати на одинці в незнайомому помешканні в незнайомій країні… Який тоді сенс у нашому виїзді, якщо я не матиму часу на тебе? Сама розумієш, спочатку на новій роботі треба пахати за трьох…

– Так, – сумно всміхнулася дівчина.

– Ну ось. А я вийшов із потяга і майже відразу натрапив на чоловіка, який запропонував винайняти квартиру, а потім, почувши, що я говорю українською, сказав, що ми з ним земляки, і зовсім розчулився. Ми розговорилися, і виявилось, що він може мені запропонувати роботу, не так добре оплачувану, як та, що за угодою, але часу для тебе я матиму просто море. Попередньо я погодився. У будь-якому разі кілька днів іще є, аби подумати.

– Ти в мене такий турботливий і розумний, Ромцю, – поцілувала його Олена.

– Та який уже є, – гірко віджартувався Роман. – Давай я зараз наберу тобі ванну, а сам тим часом вийду до магазину, куплю щось пожувати, бо досі не встиг. Ну, і щось приготую смачненького, добре, мала? Ти ж востаннє їла аж учора вдень, певно, зголодніла?

– Так-так, дуже хочу їсти. Здається, слона з’їм! Але що вже, витерплю, – усміхнулася вона коханому. – І ванну я б прийняла із задоволенням…

За двадцять хвилин Роман вилетів із під’їзду в заметену відучора Варшаву. Одна маленька брехня потягла за собою іншу, та – нову, і ось уже цілий ком котився за ним вулицею, назви якої він іще не знав, із диким гуркотом проламуючи тротуарну плитку і бруківку на проїжджій частині, провалюючи замерзлі вітрини й відбиваючи цілі шматки цегли з рогів старовинних кам’яниць. Романові й справді здавалося, що від брехні світ розпадається й летить у пекло, але коли він повернув голову й побачив, що вулиця ціла, що на око нічого й не змінилося, трохи заспокоївся. «Гаразд, – казав сам собі, – я збрехав, але заради неї. Повернення додому її добило б, тому мусимо тут жити, тим більше, Аґнєшка про все потурбувалася». Він зупинився, прокручуючи в голові останні думки. «Ось воно що… Схоже, тепер я живу за сценарієм, який вона запропонувала».

Роман рушив далі, обдумуючи ситуацію. Найбільше муляло, що він збрехав Олені під впливом якоїсь жінки, яку знає менш ніж добу. Це не було на нього схоже. Ну, але що зробив, те зробив. Не в його характері особливо замислюватись над уже здійсненими вчинками, хай би якими вони були.

Десь за сотню метрів від їхнього будинку розташувався зручний міні-маркет, де можна було скуплятися, не вступаючи в безпосередній контакт із продавцями, що Романові, який не говорив польською, сподобалося. Просто набрав продуктів, підготував торбину, побачив на екрані, скільки то все коштує, розплатився й вийшов. «Сюди і ходитиму», – вирішив він.