11/22/63
Шрифт:
Зброя. Але не гвинтівка Манліхер-Каркано, а револьвер. Мійревольвер. Той, який я засунув під сходи ґанку будинку № 214 на Західній Нілі. Він, мабуть, і досі лежить там. Я сподівався, що він досі там.
Він мені може знадобитися.
Вранці подзвонила Сейді й сказала, що Діку трохи покращало, але вона хоче, щоб він ще й завтра полежав удома.
— Бо інакше він вийде на роботу і хвороба повернеться. Але я візьму вранці з собою до школи спаковану валізку і поїду до тебе зразу ж, щойно закінчиться шостий урок.
Шостий урок закінчується о тринадцятій десять. Це означає, що мені треба зникнути з «Едемських перелогів» не пізніше четвертої
— Чекаю тебе нетерпляче.
— У тебе якийсь дивний, відчужений голос. Знову розболілася голова?
— Трішки, — відповів я. І то було правдою.
— Лягай полеж з мокрою ганчіркою на очах.
— Так і зроблю. — Я не мав наміру так робити.
— Ти до чого-небудь додумався?
Так-то воно так, фактично. Я додумався до того, що недостатньо просто забрати у Лі гвинтівку. І вбивати його в будинку Пейн теж погана ідея. Але не тому, що мене там напевне можуть схопити. Разом з двома дітьми Рут у хаті було четверо малих. Можливо, я все одно спробував би застрелити Лі, якби він підходив туди пішки з автобусної зупинки, але його підвозитиме Б’юль Фрейжер, сусід, котрий на прохання Рут Пейн влаштував його на цю роботу.
— Ні, — промовив я. — Поки що ні.
— Щось ми придумаємо. Зачекай і побачиш.
Я повів машину (все ще повільно, але вже більш упевнено) через все місто на Західну Нілі, загадуючись, що робитиму, якщо на першому поверсі там уже хтось живе. Куплю новий пістолет, подумалось мені… але мені потрібен був той «Поліцейський спеціальний.38», хоча б тому, що точно такий я мав тоді в Деррі, і та місія завершилась успішно.
Френк Блер у новинному випуску «Сьогодні»повідомив, що Кеннеді приїхав у Маямі, де його зустрічав великий гурт «кубанос». Деякі тримали в руках плакати VIVA JFK, в той час як інші несли транспарант з написом: КЕННЕДІ ЗРАДНИК НАШОЇ СПРАВИ. Якщо нічого не переміниться, жити йому залишилося сімдесят дві години. Освальд, котрому залишається лише трішки довше, мусить бути вже в Книгосховищі, можливо, складає коробки до вантажного ліфта, а може, в кімнаті відпочинку п’є каву.
Мені, либонь, вдалося б дістати його там — просто підійти і пристрелити, — але мене зразу ж схоплять, повалять на підлогу. Після вбивчого пострілу, якщо мені пощастить. А якщо ні, то ще до того, як я його встигну зробити. У будь-якому випадку наступного разу я зможу побачити Сейді Дангіл тільки крізь армоване сталевою сіткою скло. Якби я готовий був сам постраждати заради зупинення Освальда — принести себе в жертву, говорячи по-геройському, — гадаю, я міг би так і зробити. Але я не бажав закінчувати гру таким чином. Я бажав вийти з цієї гри з Сейді та нашим кексом.
На галявині перед домом № 214 на Нілі-стрит я побачив мангал для барбекю, а на ґанку нове крісло-гойдалку, але вікна були затулені шторами, а на під’їзній алеї не було машини. Я припаркувався просто перед будинком, нагадуючи собі про красу самовпевненості, і піднявся сходами. Зупинився там, де була стояла Марина, коли завітала до мене десятого квітня, і постукав у двері точно так, як тоді постукала вона. Якби хтось відчинив, я перетворився б на Френка Андерсона, котрий прочісує цей район, пропонуючи передплату на Британську Енциклопедію (для газети «Ґріт» я вже був надто старим). Якщо тут є хазяєчка і вона викаже інтерес, я пообіцяю їй повернутися завтра з валізкою, повною зразків мого товару.
Не відгукнувся ніхто. Можливо, тутешня хазяєчка теж ходить на роботу. А може, вона якраз відвідує знайому в сусідньому кварталі. Або лежить у моїй колишній спальні, спить, безпробудно п’яна. Мене це мало колихало, як то ми кажемо в Країні Було. Дім стояв тихий, ось що було важливо, і на хіднику було пусто. Навіть місіс Альберти Гічінсон, озброєної ходунком охоронниці тутешнього довкілля, не спостерігалося.
З ґанку я зліз своїм кульгавим, боковим манером, зробив крок у бік вулиці, а потім обернувся, немов щось забув, і зазирнув під сходинки. Мій револьвер лежав там, занурений у мертве листя, тільки його коротке дуло стирчало. Я опустився на здорове коліно, сягнув по револьвер і мерщій поклав його до бокової кишені піджака. Озирнувшись, я впевнився,
що ніхто на мене не дивиться. Я докульгав до машини, поклав револьвер у бардачок і поїхав звідти.Замість того, щоб повертатися до «Едемських перелогів», я поїхав у середмістя Далласа, по дорозі зупинившись біля крамниці спорттоварів, де купив комплект для чистки зброї і коробку свіжих набоїв. Найостанніше, чого б мені хотілося, це щоб револьвер дав осічку або вибухнув мені в обличчя.
Наступною зупинкою став «Адольфус». У них нема вільних номерів аж до наступного тижня, попередив мене ще біля дверей швейцар — «всі готелі Далласа переповнені у зв’язку з президентським візитом», — але за долар хабара він охоче і щасливо погодився запаркувати мою машину на готельній стоянці.
— Тільки до четвертої мусите виїхати, бо саме тоді почнуть купами прибувати гості.
Поки ще тривав полудень. Звідти було лише три-чотири квартали до Ділі-Плази, але я попотів, поки туди дістався. Втомлений, голова болить ще дужче, незважаючи на порошок Ґуді [650] . Техасці їздять машинами, щоб погудіти клаксонами, і кожний такий звук віддавався вибухом у моїй голові. Я часто відпочивав, прихиляючись до стін будинків, стоячи на цілій нозі, мов чапля. Водій вільного таксі спитав мене, чи все зі мною гаразд, я запевнив його, що повний порядок. Збрехав. Я почувався розстроєним і нещасним. Людина з негодящим коліном не мусить тягнути на своїх плечах майбутнє цілого світу.
650
Goody’s Powder — суміш аспірину, кофеїну й парацетамолу, продається без рецепта.
Своє вдячне гузно я опустив на ту саму лаву, де я сидів у 1960 році щойно після того, як приїхав у Даллас. В’яз, що дарував тоді мені свою тінь, тепер постукував голими гілками. Я простягнув болючу ногу, зітхаючи з полегшенням, а вже потім звернув увагу на почварний цегляний куб Книгосховища. Вікна, що дивилися на Х’юстон-стрит і В’язову вулицю, блищали під холодним пополудневим сонцем. «Ми знаємо тайну, — казали вони. — Ми станемо знаменитими, особливо те, що на південно-східному куті шостого поверху. Ми станемо знаменитими, і ти нам у цьому не завадиш».Відчуття тупої злоби оповивало будівлю. А чи тільки я так гадав? Я побачив кількох людей, які переходили на інший бік вулиці, щоби не йти повз цей дім, і вирішив, що не тільки я. Лі перебував зараз усередині цього куба, і я був певен, що його думки дуже схожі на мої: «Чи зможу я? Чи зроблю я це? Чи моя це неуникна доля?»
«Роберт тобі більше не брат, — подумалося мені. — Тепер я твій брат, Лі, твій брат по зброї. Ти просто цього не знаєш».
Поза Книгосховищем, на залізничному дворі, загув якийсь двигун. Спурхнула зграя смугастохвостих голубів. Вони недовго покружляли над рекламним щитом «Герца» на даху Книгосховища, а потім заклубочилися в напрямку Форт-Ворта.
Якби я убив його до двадцять другого числа, Кеннеді було б урятовано, але мене б майже напевне запроторили до в’язниці або психіатричного шпиталю років на двадцять-тридцять. А от якщо я застрелю його двадцять другого, скажімо, коли він складатиме свою гвинтівку?
Чекати аж до тоді в цій грі величезний ризик, якого я всяко намагався б уникнути, але наразі, я гадав, саме такий спосіб дій надає мені найкращі шанси. Безпечніше було б, аби провадити цю гру мені допомагав якийсь партнер, але я мав лише Сейді, яку я аж ніяк не бажав втягувати до цієї справи. Навіть тоді, усвідомив я холодно, якби це означало, що Кеннеді мусить загинути або я мушу сісти до в’язниці. Досить їй уже отриманих ран.
Я почав потроху рухатися назад до готелю, до своєї машини. Кинув останній погляд через плече на Книгосховище. Воно дивилось на мене. Я не мав щодо цього жодного сумніву. Ну , та звісно ж, все мусить скінчитися саме там, дурень я був, уявляючи собі щось інше. Мене тягнуло до цього цегляного одоробала, мов корову до різницького риштака.