20 000 років під кригою

Що це? Бджола гуде? Тут, у підземеллі? Вище 85° північної широти, де немає комах? Не було їх і в часи утворення кам'яновугільних шарів.

А ця бджола так і дзижчить над моєю головою, немов застерігає, щоб не наближався до неї, бо вжалить.

Це не сон, не омана! Бо коли затулю вуха, нічого не чую, а відкрию — знову бджолине гудіння. Підходжу ближче. Тепер мені здалося, наче бджола потрапила в павутину й гуде жалісно. Почав я дошукуватись, що воно таке. Раптом гудіння бджоли перейшло у крик великої сови. Дротяний циліндр моєї лампи запалав червоним полум'ям. Тепер я вже знав, яка то була бджола. Коли б вона вжалила, я дістав би путівку на той світ.

З тоненької щілини між скелями тягне нафтовим газом, який і гуде так жалібно. Отже, я потрапив у небезпечне місце. Вже відчувалися загрозливі запахи. Шахтарська лампа не захищає від небезпеки, а лише застерігає від неї — дає знати, що вибухові гази близько. Я прикипів до скелястої стіни. Але чому моя лампа спалахувала тільки коло щілини? Адже коли б крізь ту маленьку щілину нафтовий газ струмів лише протягом однієї ночі, увесь коридор був би повний газу, і моя лампа зразу відчула б його. А ця нафта вже довгі тисячі років гуде, виспівує тут, мов бджола. Виходить, цей газ десь щезає. Я не кинувся навтіки. Адже ж я шукав саме те, що мене зараз налякало. Я поставив шахтарську лампу на землю — вона вже не палала — і спробував, поки міг бачити дорогу, просунутись уперед. Мене штовхало якесь передчуття. Я відійшов далеко і, вже не бачачи світла лампи, просувався навмання. Тепер у мене об'явився інший дороговказ. Я почув якийсь особливий шум підземного водоспаду. При кожному моєму кроці шум посилювався. Я догадувався, що переді мною велика печера, через яку рине стрімка вода. Що це за вода, яка між кригою досі не замерзла? Бажання дізнатися про все вело мене вперед. У кінці коридора почало світлішати.

Промінь з неба!

Та хіба то небо? Сонце не сходить на ньому довгі місяці! Та для мене і цей єдиний промінь був ніби зоря! Я не йшов, а мчав, не відчуваючи більше смороду навколо, а тільки бачачи перед собою світло. Чим ближче до нього, тим дужче вчувався і гул водоспаду.

Раптом я змушений був зупинитися, бо побачив, що стою на дні прірви. А вгорі надо мною, на висоті, від якої йшла обертом голова, був той самий отвір, крізь який струміло надземне світло і виднівся клапоть синього неба, а на небі всміхався повний місяць. Місячне сяйво освітлювало прірву.

Але це був не той місяць, який я звик бачити, — спокійний, холодний, поважний, байдужий диск світла, що завжди однаково дивиться на нас. Цей місяць був, як веселий, придуркуватий і смішний парубок: він танцював — стрибав уперед, назад, управо, вліво; його перекошене обличчя то витягалося від плачу, то розширювалося в усмішці. Край його колеса то мерехтів і коливався, то розпливався в дві великі кулі, що знову з'єднувалися.

Що творилося з тим місяцем-парубком угорі?

Незабаром прірва відповіла й на це. Коли місяць кинув у глибину своє світло, я помітив великий шар кам'яного вугілля, що звисав над прірвою. З однієї щілини цієї чорної стіни витікав той струмінь, шум якого привів мене сюди.

Вода в ньому була чорна навіть при місячному світлі. Навколо потоку утворилося широке болото. Воно теж було чорним. Отже, виходить, що вода в потоці змішана з нафтою. Частина води й нафти через якусь щілину витікає в море, заповнюючи простір між крижинами. Друга частина нафти випаровується, і в цій газовій хмарі переломлюється вгорі місячне світло. Я зрозумів, що тут, передо мною, справжній нафтовий вулкан, який ще не спалахнув вогнем.

Ех, який страшний вибух міг би спричинити тут усього один сірник. І я твердо вирішив викликати цей вибух. Але так, щоб мені він не пошкодив. Бо це вже інша річ, ніж бути хрещеним батьком новонародженому базальтові. Тут ідеться про підпалення вулкана. Але чого я цим досягну? Я досягну того, що величезна кількість нафти, яка зосередилася в ямі підо мною, раптово вибухне і струсоне сушу. Суша, певно, вирветься з-поміж крижин, які її тут полонили. Та це ще не все! Нафта з давніх-давен стікає звідси у вкрите безмежними льодовими масами море, і залишається на поверхні води, бо льодова оболонка не дозволяє їй випаровуватися. Але коли захована нафта спалахне вогнем, вибух на далекі милі розтрощить кригу. Та й це ще не все: нафта буде горіти й на поверхні води. Палаюче море зустрінеться з крижаним. Ось тут і подивимося, хто дужчий — полум'я чи лід. Я попливу разом із Землею Франца-Йосифа, з моїми скарбами, з горою Ціхі через моря, через полум'я, повз крижані гори. Але як зробити це? Як захистити себе від наслідків вибуху?

Запалити нафту було не важко. Я приніс свої вибухові матеріали і метрів двісті бікфордовога шнура. (Такими засобами ми розбивали кригу перед кораблем). Прикріпивши вибухівку на шнуру так, щоб вона звисала над прірвою, я протягнув шнур по коридору, а сам повернувся туди, де залишив лампочку. Шнура було багато, тому я протягнув його ще далі, та й тут не запалив його сам, а приладнав до нього машину, яка має запалити шнур точно в призначений мною час.

Тепер треба було подбати про власну безпеку. Я знав: вибух буде такої сили, що зруйнує на десять миль усе навколо. Отже, на час вибуху мені необхідно сховатися самому і сховати харчі в безпечне місце в підземеллі. Таким місцем і є кришталева печера. Вона має форму кулі, стіни якої утворені з кремневих кристалів. Цю кулю не зрушить жоден вибух, жоден землетрус. Коли б навіть Землю розтрощила якась світова катастрофа, то й тоді ця куля залишилась би цілою і, як окрема планета, кружляла б навколо Сонця. Отут саме й треба мені шукати порятунку й надійного захистку.

Бебі вже кинулася на розшуки мене. Йдучи слідом за мною скелястим коридором, вона ревла й скавуліла, ніби щось передчуваючи.

І я здригнувся від страху, коли подумав, за яку небезпечну справу взявся, — зробив замах на демона підземелля.

Чудесне пробудження

Якщо один метр бікфордового шнура згоряє за чверть години, то на переселення з китової печери до кришталевої у мене буде цілих п'ятдесят годин. За цей час треба перенести доставлені сюди знаряддя й надовго забезпечити себе харчами, водою та пальним. Крім цього, необхідно врятувати й продукти з амбрового кита. Особливо багато треба було взяти води, щоб її вистачило для руйнування кришталевих домовин.

Минуло тридцять годин, поки я все переніс. За цей час про сон я й не згадував. Щоб приготувати ліжко в кришталевій печері, теж пішло немало часу. Адже там усе було застелене гострими призмами (на них хіба що факіри могли б спати). За підстилку правила мені шкіра кашалота (вона була м'яка, мов оксамит), а подушкою — надуті повітрям тонкі кишки кита. Не вірю, щоб навіть у китайського імператора було краще ліжко. У спальні струміли пахощі від кусня амбри з півцентнера вагою. За такий шмат сінгапурський магараджа колись сплатив п'ятсот рупій Гукслею, капітанові китоловів.

Після цього в мене залишилося ще двадцять годин часу.

Напруження перед вирішальним вибухом прогнало сон. Та й Бебі щось передчувала і теж не могла заснути. Ведмедиця ходила без упину з місця на місце, шукала і не знаходила собі зручного закутка. Вкрай стривожившись, вона почала стогнати й підійшла до мене, ніби просячи захисту.

А для мене ці останні години були найдорожчими. Адже саме зараз мав статися перехід від уявної смерті до життя, а не навпаки — від життя до смерті.

Отож, почнемо нашу сміливу справу.

Спершу я почав шматком кристала терти поверхню великої призми, що була домовиною жінки. Натирав я призму для того, щоб наелектризувати її. Це вдалося. Наелектризована призма засвітилася, з її граней почали злітати електричні іскри. Однак друга частина мого досліду не вдалася. Те, що я покропив наелектризовану призму крижаною водою, не дало ніяких наслідків. На кристалі не утворилося жодної, бодай найменшої щілинки. Треба було братися до діла інакше.

Тоді я взяв одну з тих міцних, як мотузок, жил, що тяглися від голови кашалота до його хвоста. Розрізав жилу надвоє, одним шматком щільно обв'язав кришталевий стовп, в якому була дівчина, другим — той, в якому похований чоловік. Об'язував я ці домовини нижче ніг похованих людей. Потім позатикав усі щілини в кришталі азбестовими шматками, облив жилу китовим жиром і запалив її. Обмацуючи кристали рукою, я перевіряв, чи тепло від палаючого риб'ячого жиру не перегріває поверхню призми. Тепло, яке витримує моя рука, не могло пошкодити й тим, що поховані в призмах. Кришталь — поганий провідник тепла. Нижня частина призми розпеклася, верхня ж залишилася холодною.

Коли жир згорів, я раптово облив водою низ призм. Обидва кристали з дзвоном тріснули.

Я швидко обтер закурену димом призму. Поверхня кришталю, раніше цілком прозора, стала матовою. Вона потріскалась і блищала, як чорний опал, виграючи всіма барвами веселки. Кришталь був наче райдуга. Але постатей в ньому тепер вже не видно.

Своїм мудруванням я досяг того, що цілком утратив чудову красуню, якою милувався дотепер. Більше вже я не побачу її. При світлі вогню та призма, в якій був похований чоловік, виблискувала синіми, зеленими, рожевими і фіолетовими барвами. Чоловіка тепер уже я теж не бачив.