220 днів на зорельоті

Корабель летів усе далі й далі, кожної секунди збільшуючи швидкість на двадцять метрів.

Я шкодував, що не міг зняти на плівку Землю, яка віддалялася. Це були б винятково ефектні кадри. Навіть автоматичні кіноапарати, вмонтовані в стінки корабля, Камов не дозволив мені використати. Їхні об'єктиви були закриті зовні металевими кришками.

Лежати було нестерпно: мені хотілося швидше побачити все, що нас оточує. Я заздрив Камову. Він мав можливість користуватися для цього двома перископами, окуляри яких були перед ним на пульті. Час від часу він дивився в них, контролюючи політ корабля.

«Скільки часу треба, щоб проминути атмосферу, — подумав я, — якщо вважати, що вона простягається на тисячу кілометрів? За першу секунду корабель пролетів двадцять метрів, за другу — сорок і так далі. Отже, ми проминули її трохи більше ніж через п'ять хвилин після старту».

Обчислюючи це в думці, я звернув увагу, що, незважаючи на збільшену вдвоє силу ваги, мозок працює цілком нормально. Щоб якось скоротити час вимушеного неробства, я почав вираховувати, на якій відстані ми будемо від Землі, коли робота двигунів припиниться. Я запам'ятав, що вони повинні працювати двадцять три хвилини сорок шість секунд. Розв'язали цю задачу в умі я не зміг. Діставши записну книжку, я почав робити обчислення на папері. Бєлопольський несхвально подивився на мене. Я написав на аркуші: «Скільки кілометрів ми пролетимо з працюючими двигунами?» — і подав йому книжку й олівець. Він подумав з хвилину і, написавши відповідь, повернув мені. Я прочитав: «20320,5 км. Лежіть спокійно!»

Час минав. З моменту старту пройшло вже близько п'ятнадцяти хвилин. Ми були далеко за межами атмосфери і летіли в безповітряному просторі. Мене охопило страшенне нетерпіння. Лежати ставало все неприємніше. Страшенний стугін наших атомно-реактивних двигунів дратував нерви і викликав нездоланне бажання хоч на хвилину припинити його. Всередині корабля навіть крізь шолом він був нестерпно гучний. Що ж робиться там, біля корми корабля? Яке це, мабуть, надзвичайне видовище! Велетенська ракета, з довгим вогняним хвостом за кормою, з нечуваною швидкістю летить у чорній порожнечі.

Я заздрив цілковитому спокоєві, з яким Бєлопольський терпляче чекав кінця цих тортур. Пайчадзе, більш нервовий, часто дивився на годинник.

Приблизно через двадцять хвилин після початку польоту Камов, несподівано для мене, встав і підійшов до одного з вікон. Він рухався, очевидно, легко. Трохи відсунувши плиту, що закривала вікно, він подивився крізь вузеньку щілину. Я б багато дав, щоб бути на його місці.

Останні хвилини минали неймовірно повільно. Стрілки годинника неначе зупинилися зовсім. Залишилося три хвилини… потім дві… Швидкість нашого корабля наближалася до дивовижної цифри — двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду. Коли двигуни замовкнуть, ми летітимемо з цією швидкістю сімдесят чотири дні, аж поки не досягнемо Венери.

Коли залишилася одна хвилина, я заплющив очі і приготувався до тієї величезної зміни, яка мала відбутися, — від подвоєної ваги до цілковитої невагомості. Я знав, що ворушитися треба буде дуже обережно, поки організм не пристосується до цього.

Раптом щось трапилося. У вухах гуло, як і раніше, але я всім тілом відчув зміну. Настало легке запаморочення, та воно майже одразу пройшло. Матрац, на якому я лежав, став несподівано дуже м'який. Я відчув себе так, неначе лежав на поверхні води. Гул швидко стихав, і я зрозумів, що він тільки в мене у вухах. Навколо була тиша. Двигуни припинили роботу.

Розплющивши очі, я побачив Камова, який стояв біля пульта.

Стояв… але його ноги не торкалися підлоги. Він непорушно висів у повітрі без будь-якої опори.

Ця, вперше побачена, фантастична картина вразила мене, хоча я знав, що так і повинно бути. Корабель перетворився в маленький відокремлений світ, в якому була зовсім відсутня вага.

Я лежав, не наважуючись навіть поворушитись.

Пайчадзе зняв шолом і встав. Жоден акробат на Землі не зміг би це так зробити. Він зігнув ногу, поставив ступню на підлогу і плавно випростався на весь зріст.

Бєлопольський сів і якимись дивними, невправними рухами теж зняв шолом. По його губах я бачив, що він щось говорить. Пайчадзе простягнув йому руку, і Костянтин Євгенійович несподівано опинився в повітрі. Вперше я побачив на його незворушному обличчі хвилювання. Він спробував стати на ноги, але раптом повернувся головою вниз. Пайчадзе, сміючись, допоміг йому зайняти попереднє положення. Він щось говорив, але крізь шолом я нічогісінько не чув. Мене оточувала мертва тиша.

Обидва астрономи попрямували до вікна. Вірніше, попрямував Пайчадзе, а Бєлопольський рухався за ним, учепившись за його руку. Добувшись до стіни, він схопився за один з багатьох ременів, прикріплених скрізь, і, мабуть, знайшов рівновагу. Пайчадзе натиснув кнопку — і металева віконниця поповзла вбік.

Цікавість змусила мене залишити рятівний матрац. Я повільно відстебнув ремені і зняв шолом. Дивно було відчувати свої невагомі руки. Я кинув шолом на матрац, але він не впав, а повис у повітрі.

Обережно, намагаючись різко не рухатись, я почав підводитися на ноги. Все було добре, і я самовдоволено думав, що не зроблю так, як Бєлопольський, та раптом, помітивши, що повис в повітрі, зробив мимовільний рух схопитися за що-небудь. Мої ноги на якусь мить торкнулися підлоги, і я, мов пушинка, злетів до стелі, — вірніше, до тієї частини приміщення, котра досі сприймалася як стеля.

Корабель неначе миттю перевернувся. «Підлога» і все, що на ній було, опинилося «нагорі». Камов, Пайчадзе і Бєлопольський повисли вниз головою.

Моє серце страшенно калатало від хвилювання, і я мало не закричав. Камов подивився на мене.

— Не робіть різких рухів, — сказав він. — Ви зараз нічого не важите. Згадайте, що я вам казав на Землі. Плавайте в повітрі, як у воді. Відштовхніться од стіни, та тільки не дуже, і рухайтеся до мене.

Я зробив, як він порадив, але не зумів розрахувати силу поштовху і швидко пролетів мимо Камова, досить сильно вдарившись об стіну.

Не варто описувати докладно всі пригоди, що траплялися в ці перші години майже весь час зі мною і Бєлопольським. Коли б усі оті мимовільні польоти і перевертання ми проробили на Землі, то давно зламали б собі шию, але в цьому неймовірному світі все минуло безкарно, якщо не вважати кількох синців.

Камов і Пайчадзе, які пройшли вже школу попереднього польоту, вчили нас рухатись, але й вони не уникли помилок.

Цікаво було стежити при цьому за виразом облич моїх супутників. Пайчадзе, зробивши невправний рух, весело сміявся, і було видно, що він анітрохи не боїться здатися смішним. Камов нахмурював свої густі брови і сердився на самого себе за виявлену невправність. Бєлопольський після кожного мимоволі зробленого «трюку» крадькома поглядав на нас, і на його серйозному зморшкуватому обличчі з'являвся вираз страху. Це був страх перед насмішкою, але навіть Пайчадзе, який нещадно глузував з мене, ні разу не усміхнувся, коли якусь невправність виявляв Костянтин Євгенійович.

Щодо мене, то я, не звертаючи уваги на кепкування Пайчадзе, навмисне робив різні рухи, щоб швидше навчитися «плавати в повітрі».

Загалом ми призвичаїлись досить швидко. Не минуло і трьох годин, як я вже міг рухатися, куди хотів, довільно змінюючи напрям, користуючись для цього ременями, стінами, всякими предметами, що потрапляли під руку.

Вільне ширяння в повітрі викликало невимовне відчуття, яке нагадувало далеке дитинство, коли я уві сні так само вільно літав з місця на місце, прокидаючись завжди з почуттям жалю, що сон закінчився.