24:33:42

"Та погано поводився. Вiдверто кажучи, я повторював та слiдував власному батьковi. Хоча в дитинствi та юностi сам собi присягався, що такого не буде, але, бач, зрадив дитячiй клятвi".
– "Ти теж гнiтив його особистiсть?" - "Гiрше. Знаєш, насправдi я не гнiтив нiчого, бо взагалi не думав про його особистiсть. Живе собi така мала дитинка, Максик. То й все. Довiри, як такої, помiж нами не було. Макс до певного вiку ставився до мене надзвичайно пiдозрiло, особливо (ти тiльки не регочи), що стосується його дiвчат".
– "Поки я реготати не буду, бо не розумiю, про що йдеться".
– "Пояснюю. Вiн завжди вважав мене гарним, набагато вродливiшим за себе. Вже не знаю чому саме, але - факт. I тому йому здавалося, що варто познайомити зi мною дiвчину, вона закохається в мене i покине його. Смiшно, але так вi н думав. Я вважав, що то були дитячi вибрики, але помилявся. Конкуренцiя. Вiн завжди сприймав мене як конкурента. А я його нiяк не сприймав. Дитина - та й годi. Хоча, ти подивися, вiн рано отримав самостiйнiсть, порався сам, намагався облаштуватися, пiдтримував дiда, коли я емiгрував, до речi, i професiю вiн обрав сам та довiв, що це був правильний вибiр. Менi було не до вподоби, що вiн займатиметься фiнансами, Вiолеттi також, ми бачили його юристом". "Знаєш, проявом великої довiри до мене, його кроком назустрiч i моїм кроком назустрiч, є те, що вiн хотiв познайомити мене з його дiвчиною. Для нього це було вкрай важливим. Та це прорив! Я навiть уявити собi такого не мiг, щоб вiн мене з кимось познайомив, я ж тобi кажу, що такого нiколи не траплялося, хоча вiн мiг розповiдати про свої захоплення, але дуже стисло. Шкода, що вона десь подiлася, я думаю, що вiн бiльше через це засмучений, нiж через появу твоєї свiтлої постатi. Я так думаю, що їй стало незручно: була тут господаркою, аж повертається батько її хлопця, буде тут вештатися постiйно в трусах, втручатися в їхнi стосунки та стиль життя; ще може вiн, себто я, - мудак? Могло б таке бути?" - "Цiлком вiрогiдно", - вiдповiдаю я розважливо. В нас такi серйознi пики, це дуже незвично, i ми регочемо.

"Слухай, я тебе дiйсно дуже поважаю, цiную та люблю…" - "Ой-ой-ой. Не треба нас дурити! Я зараз почервонiю, потiм запалаю i зникну у ватрi, як пiонерський спiв".
– "Та чекай, Шу! Чого ти така пихата? Це я зiзнаюся у дурному смаковi…" - "Ах ти ж гад!" Я лупцюю його по потилицi, вiн ухиляється, раптом кидається на мене, я падаю, i ми вовтузимося на килимi. "Хей, ну, чекай, правда, я серйозно". Ми такi захеканi та щасливi! "Добре, давай своє зiзнання".
– "Це, власне, прохання. Можна?" - "Можна, якщо воно не дуже нахабне".
– "Я б тебе просив будувати самотужки свої стосунки з Максом. Якщо це дiйсно тобi потрiбно. Але я ще б просив, щоб ти не крала цеглини з побудови моїх стосункiв з ним. Нам це важко далося, а зруйнувати завжди легко, ти сама знаєш. Тiльки здається - зараз вiзьму одну цеглину, воно ж не розвалиться, згодом - iншу. Не встигнеш побудувати своє, а iнше вже зруйноване… Ти обiцяєш менi?" - "Обiцяю. Хоча менi буде важко утриматися - я з дитинства злодiйкую по крамницях". Цiєї ж ночi до мого сну завiтав чоловiк, якого я бачила тiльки одного разу, в дитинствi. Але я впiзнала його. Я впiзнала б його за будь-яких умов. Вiн крутив в руцi свою улюблену квiтку - конвалiю. Навiть попри страх, який панував зараз в менi, я знову подумала: який же вiн гарний. "Вiтаю. А я просто не змiнююся", - промовив вiн до мене. "Е… о…", - привiталась я. "Не треба лякатися. Варто тобi вiдкрити очi, i мене тут не буде. Я - марево".
– "Мареву простiше. Воно навряд чи колись боялося людей". Вiн усмiхнувся. "Знаєш, чого я завiтав?" Я хитнула головою. Звiдки менi знати, що в марева на гадцi? Я i в своїх думках не щоразу впевнена. "Думаю, що знаєш, просто не хочеш зiзнаватися - нi менi, нi собi. А це вже гiрше".
– "Не знаю", - вiдсiкла я. "Взаємини дитини та батька дуже крихкi, їх можна знищити навiть подихом. I менi не хотiлося б, щоб то був твiй подих. Ти - хороша дiвчина, не треба. Пам'ятаєш, я тобi вже про це казав?" Я мовчала. "Ти пообiцяєш менi, що не будеш втручатися?" Я подумала, що протягом доби давати однаковi обiцянки двом чоловiкам - це непорядно. "А я не чоловiк, я - марево". Вiн примружив одне око. Я примружила своє. Потiм заплющила очi, а коли вiдкрила - його не було. "Добре, Вiтовський, дай менi поспати, я ж тобi вже одного разу пообiцяла, то пообiцяю вдруге. Обiцяю нiчого не руйнувати, я все розумiю, слухай! Вiдчепися, спокiйної ночi!", - вперто прошепотiла я. "Звiсно, це все вiн. Вiтовський. От причепа! А ти все правильно говориш! Саме так все i є. Ти - молодець, крихiтка". I я прокинулась.

Я прокинулася та пiшла на кухню чогось випити. Термiново. Краще - вiскi. I плювати менi було на те, застукає мене хтось з Вiтовських зненацька, чи нi. Я проковтнула вiскi i стало трохи краще. Очi болiли вiд свiтла - на кухнi воно було заяскраве, але я боялася заплющити очi. Менi здавалося, що якщо я їх потiм вiдкрию, Актор з'явиться навпроти. Я налила собi ще, на два пальцi, всiлася у фотелi, пiдтягнула пiд себе ноги i згадувала випадок, який стався зi мною давно, у дитинствi.

Один випадок з мого дитинства

Її матерi я боялася. Втiм не тiльки я. Я думала, що такi страшнi ляльки бувають тiльки в лялькових театрах. Такими ще можуть бути маски, в яких лякають дiтей, та вiдьми з книжок-жахалок. Саме так я уявляла собi тiтоньку з iсторiй про цвинтар, яка прикидалася спокiйною, щось лагiдно шепотiла перехожому, аж потiм навалювалася на нього з вiдчайдушним вереском: "вiддай своє серце!". Не могло бути в звичайному життi таких страшних жiнок. В неї була квадратова статура, нiс-гачок, губi в у неї не було. Губи її - i нижню, i верхню - було затягнуто до неї в пащу. В неї були маленькi оченята, дуже злi, та волосся, яке стирчало коротким пiр'ячком у рiзнi боки. На дворi звали її Чудовиськом. Дивно, що до одинадцяти рокiв я нiколи не бачила доньку Чудовиська. Але ми познайомилися. Вона сказала, що постiйно хворiла, але спостерiгала за мною з вiкна. Вони жили на першому поверсi.

З донькою Чудовиська ми були надзвичайно схожими. Але вона була бiльш витончена, легка, прозора. Акуратний нiс, тонке хвилясте волосся - таке волосся буває у казкових принцес на малюнках - очi, наче стиглi вишнi. Чорнi брови, що, здавалося, от-от злетять. Снiжно-бiла шкiра. Губи такi чiтко вимальованi, як у дам на гральних картах. Моя бабця казала, що в неї iконописна зовнiшнiсть. В той час я погано уявляла собi, що воно таке: iкони, але про гральнi карти я мала бiльш чiтке уявлення. Вона менi була подiбна на даму з гральних карт. Я не розумiла, як у Чудовиська може бути така гарнюня донька. Батька в неї не було, вона нiколи про нього не розповiдала, а я соромилася запитати. Менi мати давно пояснила, що в усiх дiтей є татусi, але не всi татусi живуть з дiтьми i не завжди дiти бачили своїх татусiв, тому питатися про таке в дiтей не треба.

Одного разу вона сказала: "Ходi м до приярку, будемо на прутинах смажити хлiб та сосиски. В мене багато паперу, який слiд спалити!" Я приготувала вишневi гiлки, загострила їх ножем. На фруктових гiлляках щось запiкати краще, цього мене навчив батько. Наприклад, верба для таких справ зовсiм не годиться, все буде гiрким. А от вiльшина може приємно здивувати, додає цiкавого смаку. Взяла сiрники - поцупила в свого батька. Дiтям бавитися сiрниками не можна! Склала все до рюкзака, туди ж поклала нарiзаний кубиками український хлiб, сосиски. Нiжку вiд старої табуретки, яку я загорнула в кiлька газет, тримала в руцi.

"Слухай, у нас буде величезне вогнище!" Вона радо терла тонкi руки. Вона займалася пiдготовкою вогнища, а я розгублено дивилася на "багато паперу, який слiд спалити". Вона якраз стелила його пiд нiжку вiд табуретки, сухе корiння, яке ми назбирали, та сухi вербовi гiлляки. Це були фотокартки. Старi чорно-бiлi фотокартки.

На всiх знiмках було зображено надзвичайно гарного актора. В тому моєму дитячому розумiннi так мав виглядати Бог. Я була переконана, що Бог має бути красенем, бо я читала античнi мiфи! Чорнi очi, чорнi брови, якi от-от злетять, гарна хвиля темного волосся, вiдкрите чоло, тонкий обрис обличчя, чiткi, наче вимальованi губи. Ось Актор в чорному до п'ят пальтi. А ось Актор в темному пiджаку, можливо синьому, можливо сiрому. В петлицi - квiтка мальви. А на цiй фотокартцi Актор в шикарному капелюсi посмiхається комусь, хто залишився поза фотокарткою, йде парком. А тут вiн подморгує комусь, а сам пiдтягується на турнiку. На цiй Актор збирається щось сказати. А тут Актор насолоджується пахощамi травневих конвалiй.

Вона тернула сiрником, i коли зайнялося його обличчя, я зрозумiла, що це - її батько. Вона була дуже на нього схожа. Якби я не була так причарована ним, я б це збагнула ранiше. Вiн був такий молодий на цих знiмках, наче її брат. Я схопила ломаку та почала лупцювати вогонь, вигрiбати фотокартки звiдти. "А ну, облиш це!
– вона штовхнула мене.
– Куди ти лiзеш, га?

Що ти про це можеш знати? Так, це - тато мiй, рiдненький татусь! Те ще падло! Облиш, я тобi кажу!" Вона взяла iншу ломаку, якою спочатку почала лупцювати по моїй, аж потiм, вдарила мене, обпекла. Я вiдстрибнула, почала зализувати обпалене мiсце - така в мене була звичка. "Припини це. Ти чого? Я хотiла прибрати вербовi гiлляки, через них сосиски можуть бути гiркими, от i усе". Я злякалася її, в неї був вигляд навiженої. Менi здалося, що вона може випалити менi очi. "Я сама!" Вона витягла гiлляки, потiм ми обiйнялися. Вона дiставала з кишенi своєї куртки його фотокартки та кидала у вогнище.

Потiм ми пекли хлiб та сосиски на гiлляках. Вона жадiбно все це поглинала. А я не могла їсти. Коли вона мене не бачила, жбурляла смачнi шматочки у кущi. Менi здавалося, що вiд хлiба та сосисок тягне старим одеколоном. А ще здавалося, що вони зараз заговорять його голосом, акторським, гарно поставленим: "Навiщо ти це дозволила зробити, крихiтко?" Але нiхто нiчого не говорив. Сутенiло. "Коли зовсiм буде темно, їх з'їдять ворони або дворовi собаки". "Я пiду додому", - сказала я. "Хiба не смакота?" Вона мала задоволений вигляд. "Ти куди це?" - "Кажу, що пiду додому. Холодно".
– "Давай я тебе зiгрiю, подруго!" Вона полiзла обiйматися. Я вiдсторонилася. "Ти чого?" - "Менi потрiбно додому. Ти будеш тут?" - "Ти що, злякалася?" - "Кого? Бувай!"

Вдома я вiдразу прибiгла у кiмнату до батька. Вiн корпiв над дисертацiєю. Я обiйняла його, вiн знiтився, зняв окуляри, натиснув на кiнчик мого носа. "Ти чого це, пiдлабузо? Якусь халепу вчинила чи потрапила?" - "Нi! Я хочу тобi зробити чай. Мiцний-мiцний, як тобi подобається!" - "Чай?" - "Так!" - "Мiцний-мiцний?" - "Так!" - "У тебе напад господарювання?"- "Так. Тато! Я тебе дуже-дуже люблю".
– "Дуже-дуже?" - "Так!" - "I я тебе дуже-дуже люблю, доця! Зараз разом пiдемо до кухнi i зробимо одне одному чай - то класно я придумав?"

Коли настав вечiр, я прокралася до приярку. З залiзною шполою для смiття. На неї я згребла залишки попелу, нез'їденi шматки сосисок та хлiба i закопала все це пiд молодою тополею. "Ти що це робила в приярку?
– вона менi зателефонувала вiдразу, як я з'явилася вдома.
– Ти тiльки не кажи, що тебе там не було, я тебе бачила".
– "Пилосос витрушувала, а що?" - "Нiчого". I вона кинула слухавку.

Вночi менi наснився Актор. Вiн сидiв у фотелi, витягнувши ноги в довгоносих блискучих черевиках. Так було цiкаво: черевики виблискували, в них вiддзеркалювалася моя шафа, але не вiддзеркалювався вiн. Вiн простягнув менi конвалiю. "Вiтаю, крихiтко, - сказав вiн.
– Я хочу тобi сказати, що не треба втручатися у чужi справи, особливо, у стосунки батькiв та дiтей, розумiєш? Але… знаєш що? Дякую". Я зiстрибнула з лiжка, серце колотилося. В кiмнатi пахло попелом, конвалiями та чоловiчим одеколоном. "Попелом тягне вiд моїх джинсiв, а одеколон - мого батька. Вiн заходив мене провiдати, чи я сплю. А конвалiї - парфуми мами - вона теж заходила. Вони завжди заходять!" - сказала я вголос впевнено та дзвiнко. "Звiсно, все саме так, якти кажеш. Ти - молодець, крихiтко,", - почула я гарно поставлений чоловiчий голос та провалилась у мiцний сон.