95-16

Шель оддав належне його вмінню володіти собою. Менке безперечно брав активну участі, у подіях цього вечора — і в нападі, і в знищенні небезпечних документів, а тепер приймає його спокійно, мов ні про що не знає.

— Під час першого візиту я питав вас, чи Траубе згадував колись про папери.

— Я відповів тоді, що Траубе хворів на галюцинації.

— Пам'ятаю цю відповідь. Але напери — не витвір хворої фантазії.

— Ні? Яке мені діло до того?

— Завдяки випадку я сьогодні ввечері знайшов чемодан з документами. Джонсон був при цьому.

Менке примружив очі, заклав ногу на ногу і, не відводячи погляду од журналіста, сказав:

— Слухаю вас, мені цікаво.

— Ви психіатр?

— Доктор медицини, психіатрія до певної міри — моє захоплення.

— Знайдені папери повинні зацікавити вас. Це опис незвичайних експериментів.

— Ви хочете запропонувати мені купити цей… матеріал?

— Ви розраховуєте на це?

— Можливо. Щоправда, спершу треба побачити товар.

— Ви не питаєте про автора.

— А хіба це важливо?

— Для вас — надзвичайно!

Брови доктора полізли вгору.

— Для мене? Та говоріть же нарешті зрозуміло! — вигукнув Менке роздратовано.

— Будь ласка. Автором названого матеріалу є доктор Бруно Шурікке.

— Я десь чув це прізвище, — сказав Менке, подумавши.

— Концентраційний табір у Вольфсбруку, — допоміг йому Шель.

Доктор махнув рукою.

— Якщо я правильно зрозумів, ви шукаєте покупця на матеріали про психологічні експерименти, проведені якимсь доктором Шурікке. Але не збагну, чому ви приходите з цим до мене, і до того ж опівночі?

Шель нахилився вперед.

— У кімнаті покійного Траубе я знайшов два рецепти, написані вашою рукою…

— Боже мій! Чи ви не п'яні? Яке відношення до всього цього мають мої рецепти?

— Спокійно, докторе. Ми з Джонсоном довели, що почерк, яким написано помітки на паперах з концентраційного табору, і почерк на рецептах — один і той же. Ми дійшли висновку, що доктор Менке і військовий злочинець Шурікке — це одна й та ж особа.

Вони дивилися один на одного, як два фехтувальники перед змаганням. У кімнаті запала неприємна тиша. Нарешті Менке повільно пригладив сиву бороду і спокійно кинув:

— Ви верзете нісенітниці! — Потім підвищив голос: — Може, ви ще спробуєте довести, що я ношу штучні вуса, фальшивий ніс і парик?

— Це все, що ви можете сказати?

— О, ні. Я не знаю, власне, хто ви і чого сюди приїхали, але можу дати вам добру пораду: у нас, в Німеччині, кожна людина, як правило, займається власними справами і не соває свого носа, до чого їй нема ніякого діла.

— Чудова промова, докторе Менке. Чи мені називати вас Шурікке? Кат Шурікке? Різник Шурікке?

— Ви намагаєтесь вивести мене з рівноваги? — злісно засміявся Менке. — Можете не старатися. Чого ви взагалі до мене прийшли? Чому не звернулися в поліцію?

— Леон Траубе загинув при незрозумілих обставинах. Перед смертю він звернувся до мене по допомогу. Я приїхав надто пізно, щоб одвернути нещастя, але досить рано, щоб помститися за нього, тобто допомогти схопити його вбивцю. Я певен, що мій товариш не покінчив самогубством. Поліцію, звичайно, буде повідомлено.

— У вас нема ніяких доказів, щоб підтвердити свої вигадки.

— Вистачить, коли буде доведено, що Менке — це відомий «Людожер» з Вольфсбрука.

— Доведено? Чим? Як?

«Він знає, що папери згоріли», — подумав Шель.

— Справою займуться компетентні представники влади. Свідків, мабуть, не бракуватиме, — відказав журналіст ухильно.

— Зрештою, у вас є ці папери, правда? — глузував Менке. — Я можу глянути на них?

— Навіщо? Хіба ви не пам'ятаєте своїх канібальних дослідів? Експерименту «Солона вода», приміром? — Шель підвівся. — Досить гратися в піжмурки. Я відчуваю глибоке задоволення від думки, що зможу помститися за страждання нещасних. Звістка, що колишній кат Вольфсбрука на шибениці, дасть мені велике задоволення. За час од ухвали вироку і до його виконання ви матимете можливість вивчити всі симптоми страху на власній персоні. Ха-ха-ха! Автоексперимент божевільного доктора!

— Це ви збожеволіли, — просичав Менке, вп'явшись у журналіста безбарвними очима. — Так! Ви з'їхали з глузду! Звернулися до мене по допомогу… о дванадцятій годині ночі. Почали верзти казна-що, а потім перейшли до образ і рукоприкладства. Я змушений вас заспокоїти…

Шель одступив.

— Звичайно, — вів далі Менке. — Ви багато вистраждали під комуністичним режимом… У Німеччині почуття свободи так вас приголомшило, що багаторічна депресія і гнітючий страх внаслідок надто різкої зміни привели до душевної хвороби. Ми повинні вас вилікувати…

Шель намагався стримати тремтіння рук. Гіпнотичний погляд доктора примушував підкоритися його волі; бліді, величезні, несамовиті очі були нерухомі. Журналіст збагнув, що нічого не доб'ється. Становище ставало небезпечним. Він ступив крок до дверей:

— Не розумію, у чому ви хочете мене переконати. Зволікання нічого не дасть. Прокурор Джонсон усе знає…

Менке не звертав уваги на його слова.

— Ми повинні вас вилікувати, — повторив він. — Прошу вас заспокоїтись… — Доктор крок за кроком наступав на журналіста.

Шель несподівано обернувся і рвонув двері, що вели до передпокою. Але невідомо звідки перед ним виріс, глузливо посміхаючись, Гюнтер.

— Куди це так спішно? — спитав він, штовхаючи журналіста назад у кімнату.

— Стережи його, Гюнтер, — лагідно промовив Менке.

— Я ж казав, що він з дуриною, докторе…

— О, легкий приступ, нічого серйозного. Зробимо хворому укол, а тоді подумаю, що діяти далі.

— Докторе Менке, — сказав голосно Шель, ледве зберігаючи спокій, — попереджую вас, що, як польський громадянин…

— Не цвіріньчи, громадянин! Глянь, що в мене в руці, і будь ввічливий.

Журналіст обернувся. Помічник доктора стискав товсту гумову палицю. Було видно, що він тільки й чекає нагоди, аби пустити її в хід.

— Стережи його, — повторив Менке й квапливо зник за дверима.

— Пане Гюнтер, — Шель спробував умовити німця, — доктор — воєнний злочинець. Він був лікарем у концентраційному таборі. Вбивав людей. У нас є докази…

— Не цвіріньчи! — палиця блискавично описала в повітрі коло. — Я знаю, як поводитися з божевільними, довести?