95-16

Виходячи з кімнати, він якусь хвилину вовтузився з клямкою. «От лихо! Адже фрау Гекль попереджала, що замок зіпсований».

На сходовій площадці Шель раптом спинився. У думці зародилася туманна, але дедалі більша підозра. Господиня сказала, ніби того дня, коли Леон повісився, двері його кімнати були прочинені. Але ж Траубе жив тут п'ятнадцять років, він, звичайно, знав вади свого замка і зачиняв двері цілком механічно. Збираючись покінчити життя самогубством, він, мабуть, не залишив би двері відчиненими. Отже, хтось інший, хто не знав про зіпсований замок і не зумів добре зачинити двері, був у цій кімнаті після смерті Леона, але перед тим як прийшла фрау Гекль. Хто? Безумовно, людина, яка хотіла знищить те, чим володів Траубе.

Шель розумів, що його міркування мають дуже непевну основу, проте й самогубство видавалося дивним. Він вирішив, не гаючи часу, відвідати Джонсона.

За кілька хвилин після того, як Шель вийшов, до будинку на Ейхенштрасе завітав високий, кремезний чоловік у темно-синьому костюмі. Фрау Гекль зустріла його вигуком здивування.

— Я проходив мимо, — пояснив той, — і зайшов спитати, що у вас чути.

— Давнє лихо. Безперервна тяжка праця з ранку до ночі, — відповіла жінка, витираючи мокрі руки фартухом. — Сідайте, будь ласка.

— Ні, ні. Я ж на службі, ніколи. У вас уже хтось найняв кімнату покійного квартиранта?

— Та що ви! Багато води спливе, поки хтось там оселиться. Тобто… — додала нерішуче, — на два дні найняв цю кімнату знайомий Траубе.

— Знайомий?

— Якийсь полячок приїхав до нього.

— До кого?

— До Леона Траубе. Був розчарований, почувши про смерть Траубе.

— Не питав, як це сталося?

— Я сказала, що він хворів на сухоти.

— Що ще?

— Цікавився, чи в Траубе були знайомі. Я сказала, що ні — крім Лютце і пана Джонсона. Питав, де Лютце мешкає і де працює пан Джонсон. Пана Джонсона він, здається, знає особисто і має намір завітати до нього.

— Пішов з дому?

— Так, десять хвилин тому.

— Ви сказали йому, де мешкає Лютце?

— Звісно, в бункері.

— Більше ні про що не питав?

— Ні.

Захожий поклав долоню на клямку.

— Приємно з вами балакати, але я мушу йти. Може, загляну до вас завтра, коли дозволите.

— Звичайно! Дуже прошу. Старої жінки всі цураються…

Власник таксі, Фріц Нойбергер, відсунув порожню чашку на середину стола і підпер нею складену навпіл газету.

— Знов уся перша сторінка про це кляте Конго, мовби нічого цікавішого немає на світі, — пробуркотів він.

— Фріц, — покликала раптом дружина, — тебе до телефону!

Нойбергер одклав газету, підвівся і вийшов до передпокою.

— Нойбергер слухає.

— Говорить 95–16. Негайно виїжджайте до бункера за містом, де живе Лютце. Зупиніться на певній відстані, аби він не помітив номера. Дайте йому десять марок і скажіть, що це «від приятеля — на горілку». Зрозуміло?

— Звичайно! — по-лакейськи запевнив Нойбергер.

— Потім поверніться в місто і станьте перед будинком суду. Зверніть увагу на чоловіка, зріст якого приблизно 172 сантиметри, темного блондина з шрамом від правого кутка рота до носа, одягненого у спортивний костюм з коричневого твіду й білу сорочку. Очевидно, він виходитиме з помічником прокурора, Джонсоном. Ви знаєте його?

— Так, з вигляду.

— Гаразд. Ми повинні знати про кожний крок чоловіка в коричневому костюмі. Прошу не спускати з нього очей. Рапорт складете телефоном після чотирнадцятої години. Все.

— Хто це дзвонив, Фріц? — спитала дружина Нойбергера, заходячи до передпокою.

— Клієнт, люба, — відказав він. — Виїду на кілька годин.

Минула дев'ята година, коли Шель підійшов до будинку повітового суду. Обвів поглядом суворі стіни з темно-червоної цегли, високі, готичні вікна, чорні літери «KREISG'ERICHTSAMT» [16] над входом і піднявся широкими сходами до залу. На покажчику зазначалося, що прокуратура міститься в кімнатах 8–10. Холодний коридор, пропахлий дезинфекційними засобами, вів до дверей з табличкою «Kanzlei» [17] . Натиснувши важку мідну ручку, Шель відчув хвилювання, серце почало калатати. Він глибоко вдихнув повітря і ввійшов до кімнати.

16

Окружний суд (нім.).

17

Канцелярія (нім.).

Джонсон сидів за великим письмовим столом, на якому були розкидані папки й папери. Шель пізнав його відразу, хоч колишній навігатор досить змінився. У нього був свіжий колір обличчя, але чоло пооране зморшками, і рідке волосся вже не закривало лисину. Ліворуч од нього дівчина в чорному кітелі швидко стукотіла на машинці. Джонсон уважно читав якийсь документ. Лише за хвилину, відчувши на собі погляд сторонньої людини, спитав машинально:

— Ja? Was ist los? [18]

18

Ну? Що таке? (нім.).

Шель мовчав. Непевно всміхаючись, він сором'язливо чекав, що той пізнає його. Джонсон, здивований мовчанкою, пильно глянув на відвідувача і нарешті повільно підвівся з стільця.

— Невже очі не зраджують мене? — сказав він вагаючись. — Але ж… але ж… — щира усмішка осяяла йому обличчя.

За мить вони кинулись один одному в обійми. Друкарка обернулася і здивовано спостерігала цю сцену.

— Шель! — вигукнув Джонсон, відступаючи на один крок. — Звідки ти взявся тут, чоловіче?

— Приїхав уранці поїздом.

— Оце-то так. Я скоріше б сподівався на сіамського короля… Чому ти не писав? А втім, це неважно! Покажись-но, який ти, старий! — Він потягнув Шеля ближче до вікна. — Ого, змужнів…

— Гаразд, гаразд! — засміявся Шель. — Ми обоє постаріли на п'ятнадцять років, ти також «змужнів» Пауль.

— Так, час іде. Говори, що ти робиш, де живеш — в Англії, в Штатах чи, боронь боже, за тією залізною завісою?

— Саме за нею, Пауль, але зовсім не «боронь боже». Вже чотирнадцять років я живу у Вроцлаві і дуже задоволений своєю долею. А ти?

— Що я роблю і де застряв — ти сам бачиш. Чи задоволений? Про це важко сказати в кількох словах, по-різному буває… Але ж іди сюди, сідай… Ні! Знаєш що, я пропоную залишити цю смердючу канцелярію і десь поговорити спокійно. Чи ти, може, стомився?

— Ні, сидіти мені зовсім не хочеться. Ходімо!

Джонсон звернувся до секретарки:

— Я вийду в місто, Ельзо. Підготуй акти справи «Стейнер проти Клейнбаха». Якщо хтось мене питатиме, скажи, що повернуся десь близько полудня.

Секретарка кивнула головою, побіжно глянула на Шеля і одвернулася до машинки.