Адепт
Шрифт:
Зв'язаний, лежав я на ребрах варязького човна і дивився у блакитний зеніт літнього неба. Неба, де Даждьбог Світилени та Силеника прирік мене на рабство. Я не думав про справедливість, а думав про Долю. Я не знав тоді, що влада Долі тим більша, чим довше живе людина, не знав про приреченість довгоіснуючого і про те, що над двадцятилітніми Доля не владна — їхнє-бо царство вибору, царство волі земної.
Не помишляв я й про втечу. Набагато пізніше, в Ітхелі, почув я від Мелхиседека: «Існує три визначення у часі — минуле завжди істинне, майбутнє завжди брехливе, сучасність невловима. Течіями життя володіє той, хто завжди встигає, але Вічність належить спроможним очікувати».
Небо тоді не дало мені спокою, бо було воно все у швидких хмарах — рухливе, марнотне.
Задивився я на ту комаху, що всілася біля мене на знаряддя човна, і перестав плакати. За словом філософа сталося так: «Спокій є трьох образів: образу смерті, образу кохання й образу пізнання». Так зустрівся я з образом пізнання і втішився, хоч грубі мотузки в'їдалися в тіло моє, а наглядач двічі вдарив мене взутою в чобіт ногою.
Дивна думка опанувала мене. «Даждьбоже, — думав я, — не пробач варягам сплюндрованого капища і помстись їм! Ти послав комаху, свій знак, і вибрав мене для помсти, бо ж Оряна казала, що обраний єсмь. А обрані так просто не помирають». Такі думки заспокоювали мене. І тепер, споглядаючи Пошук свій, думаю я, що Єдиний був ближче до Силеника й Оряни, ніж до варягів у рогатих шоломах. За словами Апостола: «Попустив Бог усім народам ходити стежками своїми». Силеник, Оряна, Хальд ішли своїм шляхом до Єдиного, помилялись, потрапляли в лабети Ворога, — але такі помилки, можливо, приємніші Сущому, аніж тупа руйнівна злоба варягів. Так і Мелхиседек казав, хоча сам був іудеєм: «Істина є згода між Сущим і творінням Сущого».
…Вночі човни з бранцями пристали до варязького табору на Песячому острові. Земляні люди поховалися, священні дерева Тангри прибульці спалили, а з простих дерев зробили огорожу. Більшість киян — жінок, дітей та поранених — варяги тримали в цій огорожі; але тих, хто міг утекти, позалишали у човнах зв'язаними. До острова підійшли хазарські кораблі з вітрилами, великі, як громадські стодоли. Вони належали найзаможнішим купцям із Тьмутаракані та Ітхелю [31] — Йосифу, Захарії, Семендер-тархану.
31
Ітхель(або Ітиль) — столиця Хазарії. Назва можливо походить від іудейського «йєтхель» — священний осередок.
В темряві чув я, як співали за огорожею християнські жінки: «Кіріє, елейсо!» — «Господи, помилуй!». П'яні варяги кричали щось на неоковирній своїй мові, іноді верещали дівчата, що їх ґвалтували переможці. Сам я страждав від спраги, а голоду не відчував. Богумил, який лежав поряд зв'язаний, намагався послабити мотузки, відтягуючи вузли зубами, але зламав зуб і облишив шарпатись. Під ранок я забувся важким, як меотійська ртуть, сном.
Ранком на Песячий острів упав холодний туман. У тому тумані пізнав я перші варязькі слова: «кнаґ» — «воїн», «лейданг» — «човен», «бьорн» — «ліс». На тій ладді, де були бранцями ми, Желянські жерці, порядкував ярл [32] Хальблот, родич кагана Хельґа. За його наказом нам дали розведеного пива, по шматку солодкої паляниці і зняли з нас мотузки та весь одяг.
32
Ярл— незнатний військовий ватажок або суддя у варягів.
Прийшов покупець людських душ — достойний Йосиф, до якого ярл та вої зверталися шанобливо «адаль», тобто «шляхетний, високороджений». Був Йосиф могутньої статури, з кучерявою сивою бородою. Велике тіло купця вкривав чорний оксамитовий каптан, мав він на шиї потрійний золотий ланцюг, на якому висів талісман — золота п'ятикутна зірка, на кожному пальці горіли дорогоцінні перстені, а пиха того Йосифа перевищувала всю розкіш його одягу. За Йосифом слуги несли червону скриню зі сріблом.
«Адаль Йосиф, — сказав йому
Хальблот, — ось раби молоді та гарні». Хазарнн оглянув нас і наказав слугам дати Хальблоту зв'язку срібних монет. Богумила й біляву Силеникову наложницю Йосиф відокремив від нас — забрав до свого гарему. Пізніше я довідався, що Богумилові його вродливість обернулася на зле — з нього Йосиф зробив євнуха. Як я молився тоді, дякуючи Богові за вилицюватість та клаповухість, що врятували мене від скопцевої долі!На хазарський корабель нас не перевели — Йосиф найняв лейданґ і воїв Хальблота охороняти караван на шляху до Саркелу. Нас далі тримали на варязькому човні, тепер уже як веслярів. До веслування були ми незвичні — то варяги посадили нас на весла по двоє. На іншому боці лейданґа з веслами легко вправлялись могутні кнаґи Хальблота. Відплили ми вночі, бо Хальблот плив з Йосифом без дозволу кагана, який ще замирював вогнем та мечем роди склавинські навколо Києва.
Течія та вітер допомагали нам. На веслах пливли рідко — Хальблот підняв біле вітрило і лейданґ хутко побіг перед кораблями Йосифа. Замикав караван лейданґ ярла Хокона. Йосиф і Хокон були великі приятелі. Купець подарував ярлові двох дівчат-бранок, так що Хальблот як взнав про це, то весь день гарчав від заздрощів, немов звір, і просив Тюра, варязького бога, спопелити хазарина блискавкою.
Зате на лейданґу Хальблота був Симарґл, якого варяги вкрали в капищі. Дерев'яний людиноптах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев'яна «масмі» — ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивались увечері, кричали Хоконовим воякам: «Веслярі дохлого Масмі!..» Ті у відповідь підіймали над бортом лейданґу голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися євнухами.
Ярл Хальблот навіть пообіцяв своїм воям, що під час зупинки на острові Лава купить їм за власні гроші бранку.
Я вже почав розуміти мову варягів і знав, що на острові Лава Йосиф сподівався поповнити запаси води та харчів, а також, придбати у печенігів нових рабів та коней, за яких уже розплатився; і до Саркелу караван піде через Степ. Великі кораблі не змогли б пройти Дніпрові пороги, а південніше, біля Меотського озера [33] , кочували ворожі хазарам племена хана Кубрата, спільника Візантії. Але цим планам не судилося збутися. Знову настав день, коли промисел Божий невідворотною десницею спрямував долю Йосифового каравану і мою долю на визначений Ним незбагненний шлях.
33
Меотське(або Меотійське) озеро— Азовське море.
Того дня на лівому березі Дніпра побачив я велетенські кам'яні ідоли — «баби». Ці прадавні боввани були більш древні, аніж Свентовитів кам'яний ідол у капищі Силеника. Силеник розповідав нам, що ці кам'яні баби були пращурами наших предків, але плювали на лице Даждьбоже, звучи його бісом Ташбешем, і він прирік їх почути його Голос — і стали вони каменем. Старший жрець, що висвятив мене у жерці, казав, що під тими бовванами лежать поховані вороги Києва — почвари, проти яких боролись у давні часи спільно мої родовичі й хазари. Як не стане їх, то розкриється Степ і воскреснуть вороги. А перемогти їх зможе тільки Святий Витязь Еркін.
Дивлячись на кам'яних баб, став промовляти я молитву до Даждьбога. Кнаґ Сверґельд, який із варягів найкраще знав нашу мову, почав сміятися з мене, кажучи, що моя голова перегрілася від спеки. І тоді якийсь дух увійшов у мене і серед спеки зробилось мені зимно і став я пророкувати, і сказав ярлові та воям його, що не встигне знову піднятись Сонце над Велесовим Степом, як душі Хальблота, Сверґельда і брата його Індульфа відійдуть до померлих предків, а Йосифа Бог покарає за зло його. І було щось таке у моєму обличчі, що зблідли варязькі витязі і мовчки відійшли від мене, і боялися дивитися у бік зловісних ідолів на Дніпровських кручах.