Алхімік

— Море живе в цій мушлі, бо це його Леґенда. Воно не стихне, доки пустеля не вкриється знову водою.

Вони сіли на коней і вирушили в бік Єгипетських Пірамід.

Сонце сідало, коли в юнаковому серці пролунав тривожний сигнал. Вони були серед гігантських дюн; юнак глянув на Алхіміка, але той, здається, нічого не відчув. Через кілька хвилин юнак побачив попереду силуети двох вершників. Він і крикнути не встиг, як на місці двох вершників виникло десятеро, а тоді ціла сотня. І ось вони вже скрізь у дюнах.

Ці воїни були вбрані в синє, а на тюрбанах мали чорні стрічки. Сині запони закривали їм обличчя, залишаючи тільки очі.

Навіть з такої віддалі очі ці передавали силу їхніх душ. І говорили очі про смерть.

Мандрівників відпровадили до військового табору. Солдат заштовхав їх до шатра, де велася нарада верховного вождя зі штабом.

— Це шпигуни, — сказав один із присутніх.

— Ми просто мандрівники, — заперечив Алхімік.

— Три дні тому вас бачили у ворожому таборі. Ви там розмовляли з воїном.

— Я чоловік, який блукає пустелею і читає зірки, — пояснив Алхімік. — Я не знаю нічого про племена чи про рух військ. Я тільки показую дорогу своєму приятелеві.

— А хто твій приятель? — запитав верховний вождь.

— Він алхімік, — відповів Алхімік. — Розуміє природні сили. Він може продемонструвати вам свої виняткові здібності.

Юнак слухав мовчки. І злякано.

— Що робить чужинець на нашій землі? — запитав інший чоловік.

— Він приніс гроші для вашого племені, — відповів Алхімік, перш ніж юнак здолав сказати хоч слово. Вихопивши в юнака торбу, Алхімік передав вождеві золоті монети.

Араб їх мовчки прийняв. За ці гроші можна було купити повно зброї.

— Хто такий алхімік? — запитав він нарешті.

— Той, хто розуміє природу й світ. Якби він захотів, зруйнував би цей табір силою вітру.

Чоловіки розреготалися. Вони звикли до жорстоких битв і знали, що вітер не може завдати фатального удару. Проте їхні серця закалатали швидше. Вони були чоловіками пустелі й остерігалися чаклунів.

— Хотілось би це побачити, — сказав верховний вождь.

— Йому потрібно три дні, — відповів Алхімік. — Він сам обернеться вітром, щоб показати свою могутність. А не покаже, то ми смиренно віддамо наші життя для вшанування вашого племені.

— Не можете віддати те, що й так мені належить, — заявив пихато вождь.

Але подарував мандрівникам три дні.

Юнака трясло від страху. Алхімік допоміг йому вибратися з шатра.

— Не показуй їм, що злякався, — прошепотів Алхімік. — Вони відважні воїни і зневажають боягузів.

Але хлопцеві відібрало мову. Він заговорив лиш тоді, коли вони дійшли майже до центру табору. Їх не треба було навіть брати під варту — араби просто відібрали в них коней. Отже, світ ще раз виявив свою багатомовність: ще недавно пустеля була вільною й безмежною, а тепер перетворилась у непроникну стіну.

— Ви їм віддали все моє багатство! — вигукнув юнак. — Все, що я назбирав протягом життя!

— Ну й на що воно тобі здалося, якщо маєш померти? — відповів Алхімік. — Зате твої гроші врятували тебе на три дні. А гроші не часто рятують від смерті.

Та юнак був надто наляканий, щоб прислухатися до мудрих слів. Він не знав, як обернутися вітром. Він не був алхіміком!

Алхімік попросив солдата принести трохи чаю, й пролив юнакові на зап’ястки. По тілу його прокотилася хвиля спокою, й Алхімік пробурмотів якісь загадкові слова.

— Не піддавайся страхові, — на диво лагідно сказав він. — Інакше не зможеш почути своє серце.

— Але ж я не знаю, як стати вітром.

— Коли живеш своєю Леґендою, знатимеш усе, що треба. Лиш одна річ заважає здійсненню мрії — страх перед поразкою.

— Я не боюся поразки. Просто я не знаю, як стати вітром.

— Мусиш навчитися. Від цього залежить твоє життя.

— А коли не зумію?

— Тоді помреш на дорозі Леґенди. Така смерть краща, ніж у мільйонів інших, хто ніколи й не чув про Леґенду. Але не переймайся. Загроза смерті змушує людей боротись за життя.

Минув перший день. Неподалік тривав великий бій, і до табору приносили поранених. «Смерть нічого не змінює», — думав юнак Живі заступали мертвих, і все продовжувалось.

— Міг би померти пізніше, — звертався солдат до вбитого побратима, — коли оголосять мир. Та все одно помер би...

Надвечір юнак пішов на розшуки Алхіміка. Той був у пустелі, разом із соколом.

— Не знаю, як стати вітром, — знову повторив юнак.

— Пам’ятай, що я тобі казав: світ — це лише видимий лик Бога. Алхімія має наповнити цей світ духом.

— Що ви робите?

— Годую сокола.

— Якщо мені не вдасться стати вітром, ми помремо, — сказав юнак. — Навіщо ж його годувати?

— Це ти можеш померти, — відповів Алхімік. — Я знаю, як стати вітром.

На другий день юнак зіп’явся на кручу неподалік від табору. Вартові не перешкоджали йому, — вони вже чули про чаклуна, який обертається вітром, і не хотіли йти за ним. Зрештою, пустеля все одно непрохідна.

Він провів там цілий вечір, споглядаючи пустелю. Слухав своє серце. Пустеля відчувала його страх.

Вони говорили однією мовою.

На третій день верховний вождь зібрав своїх старшин. Він викликав Алхіміка й звелів:

— Ходімо, глянем на хлопця, який обертається вітром.

— Ходімо! — відповів Алхімік.

Юнак привів їх туди, де він був учора. Запропонував усім сісти.

— Це забере трохи часу, — сказав їм.

— Ми не поспішаємо, — відповів вождь. — Ми — чоловіки пустелі.

Юнак глянув на обрій. Вдалині були гори, дюни, скелі; були рослини, які чіплялися за життя там, де, здавалося б, неможливо вижити. Була пустеля, по якій він блукав уже декілька місяців, але вивчив за цей час лише малу її частинку. Тут він зустрів Англійця, бачив каравани, війну та оазу, в якій п’ятдесят тисяч пальм і триста джерел.

— Чого ти хочеш нині? — запитала в нього пустеля. — Не надивився на мене вчора?

— Десь у пісках є жінка, яку я люблю, — сказав юнак. — Тому, дивлячись на твої піски, дивлюся на неї. Я хочу до неї повернутись, і мені потрібна твоя допомога, щоб перетворитися у вітер.

— Що таке Любов? — запитала пустеля.

— Любов — це політ сокола над твоїми пісками. Бо для нього ти — зелене поле, з якого він ніколи не вертається без здобичі. Він знає твої скелі, дюни й гори, а ти з ним щедро ділишся.