Алхімік

Якийсь час вони мовчки стежили за людьми на майдані. Тоді знову заговорив старий.

— Чому ти пасеш овець?

— Бо люблю мандрувати.

Старий показав на пекаря, що стояв біля своєї крамнички.

— Цей чоловік також мріяв про мандри, коли був малим. Та вирішив купити пекарню, щоб заробити грошей. А коли стане старим, поїде на місяць в Африку. Він так і не збагнув, що мрію можна здійснити будь-коли.

— Йому треба було стати чабаном, — сказав юнак.

— Він думав про це, — відповів старий. — Але пекарі — люди солідніші. В них є житло, а чабани ночують у відкритому полі. Та й батьки охочіше віддають своїх дочок за пекарів, не за чабанів.

Юнак подумав про крамареву доньку, і йому стислося серце. Без сумніву, в їхньому містечку також є пекар.

— Врешті-решт, те, що люди думають про пекарів і чабанів, стає для них важливішим, ніж Особиста Леґенда.

Старий погортав книгу, а тоді поринув у читання. Юнак трохи зачекав, та згодом перервав старого так само, як той раніше — його.

— Чому ви все це мені розповідаєте?

– Тому, що ти прагнеш прожити свою Леґенду. Але настав момент, коли ти можеш їй зрадити.

— І в такий момент з’являєтесь ви?

— Так, хоча не завжди у цьому вигляді. Часом я приймаю форму цікавої ідеї або готового рішення. Іноді, в критичну хвилину, сприяю, щоб сталося так, а не інакше. Всяко буває, але люди переважно не здогадуються, що це зробив саме я.

Старий розповів, як минулого тижня він мусив з’явитися у вигляді камінця перед старателем. Той чолов’яга покинув усе на світі ради смарагдів. За п’ять років праці на берегах однієї річки він розколов 999 999 камінців у пошуках єдиного смарагда. І вже готовий був здатися — саме тоді, коли, щоб знайти смарагд, лишалося розколоти тільки один камінь — тільки один.Старатель усім пожертвував заради своєї Леґенди, тому старий вирішив йому допомогти. Обернувшись камінчиком, він підкотився старателеві до ніг. Той, повен жалю, що змарнував п’ять років, спересердя пожбурив камінця геть. Але пожбурив з такою силою, що розколов ним інший камінь, у якому й був найрозкішніший смарагд на світі.

— Люди дуже рано довідуються, задля чого вони живуть, — з гіркотою сказав в старий. — Мабуть, тому рано й здаються. Але так уже влаштовано цей світ.

Юнак нагадав старому, що він говорив щось про скарб.

— Вода виносить скарби із землі, вода ж їх і ховає, — прорік старий. — Якщо хочеш знати про скарб, мусиш віддати десятину своїх овець.

— А може, десятину скарбу?

Старий був розчарований.

— Якщо почнеш обіцяти те, чого ще й сам не маєш, втратиш бажання його добути.

Юнак тоді розповів, що вже пообіцяв десяту частину скарбу циганці.

— Цигани це вміють, — зітхнув старий. — У будь-якому випадку добре знати, що все в житті має свою ціну. Це те, чого вчать Воїни Світла.

Він повернув юнакові книгу.

— Завтра, о цій порі, приведи мені десятину своєї отари, і я навчу тебе, як знайти захований скарб. Бувай.

І він зник за рогом.

Юнак знову почав читати, але не міг зосередитись. Був збентежений, бо знав, що старий говорив правду. Пішов по хліб, міркуючи, чи не розповісти пекареві, що говорив про нього старий. «Іноді краще лишити все, як є», — подумав собі він і промовчав. Інакше пекар вагався би три дні, чи не кинути все до біса, хоча вже звик до своєї пекарні.

Не варто завдавати йому такої гризоти. Юнак побрів містом навмання і врешті опинився в порту. Там стояла невеличка будка з віконечком, де продавали квитки до Африки. А Єгипет знаходився в Африці.

— Тобі щось потрібно? — запитав чоловік у віконці.

— Та ні, може завтра, — відповів юнак і відступив. Досить продати лише одну вівцю, і він буде на другому боці протоки. Ця думка його налякала.

— Ще один мрійник, — сказав продавець квитків своєму помічникові, коли юнак відійшов. — Хочеться їхати, а грошей нема.

Згадавши біля віконечка про своїх овець, юнак захотів знову бути з ними. За два роки він як слід опанував вівчарське ремесло: знав, як стригти овець, знав, що робити, коли вони вагітніють, як захищати їх від вовків. Йому були відомі всі поля й пасовища Андалузії. І ще він знав, скільки грошей можна виручити за ту чи іншу тварину.

Він вирішив йти до стайні найдовшою дорогою. Тут також був замок, і він видряпався на саму верхівку муру. Згори було видно Африку. Хтось йому розповідав, що саме звідти прийшли колись маври, які захопили згодом мало не всю Іспанію. Юнак не любив маврів. Це вони привели з собою циганів.

Йому було видно звідси усе містечко разом із майданом, на якому він розмовляв зі старим.

«Хай би їй грець, тій хвилині, коли я зустрів того діда», — подумав він. Адже прийшов він сюди лише для того, щоб розшукати жінку, яка тлумачить сни. Ані її, ні діда не зацікавило те, що він — пастух. Хіба можуть самотні, зневірені люди збагнути, як міцно прив’язуються вівчарі до своїх овець? Він знав про них усе: котра з них кульгає, в котрої через два місяці має народитись ягнятко, а котра найледачіша. Знав, як їх стригти й як різати. Вони без нього пропадуть.

Почав здійматися вітер. Цей вітер був йому знайомий — його називали «левантом», бо віяв він з Леванту, звідки присунули орди невірних. Юнак ніколи не думав, що Африка так близько від Таріфи. Це було небезпечно, бо сюди могли знову вдертися маври.

Левант подув з новою силою. «Отара чи скарб?» — подумав юнак. Треба було вибирати між тим, до чого він звик, і тим, до чого прагнув. Була ще й донька крамаря, але їй він був не настільки потрібний, як вівцям. Можливо, вона вже й забула його. Можливо, коли він не з’явиться через два дні, вона цього й не зауважить — для неї всі дні однакові, а коли дні однакові, це означає, що люди перестають помічати всі ті чудесні речі, які відбуваються з ними щодня, від сходу до заходу сонця.

«Я залишив батька, матір і наш міський замок. Вони до цього звикли, звик і я. Так і вівці звикнуть, що мене не буде поруч», — подумав юнак.

Він ще раз глянув на майдан. Пекар торгував у своїй крамничці. Молоденька парочка цілувалась на тій лаві, де він розмовляв зі старим.

«Той пекар...», — подумав було він, але тут таки й забув, відчувши на обличчі нові пориви леванту. Цей вітер привів за собою маврів, це так, але ще він приніс аромати пустелі й пахощі вкритих чадрою жінок. Приніс піт і марення чоловіків, які вирушали колись на пошуки невідомого, пошуки золота, пригод... і пірамід. Юнак позаздрив вільному вітрові, але й відчув, що сам може стати таким. Ніщо його не стримує, крім нього самого. Вівці, крамарева дочка, поля Андалузії — все це лиш перші кроки його Леґенди.

Наступного дня опівдні юнак зустрівся зі старим. Він привів шестеро овець.

— Дивно, — сказав юнак. — Мій товариш відразу купив отару. Він сказав, що все життя мріяв стати чабаном, і це для нього гарна прикмета.

— Так буває завжди, — відповів старий. — Це — Закон Сприяння. Коли вперше сідаєш грати в карти, то майже завжди виграєш. Фортуна початківця.

— Чому це так?

— Щоб почати жити Леґендою. Успіх збуджує азарт. Оглянувши овець, старий зауважив, що одна з них накульгує. Нічого страшного, пояснив юнак, бо якраз ця вівця — найкмітливіша і вовни з неї багато.