Амок

— Невже вони ніколи не входять у стосунки з нашими людьми? — знову спитав Піп.

— Майже ні. Їх влада стежить, щоб цього не було. А коли хто зв'яжеться з нашим світом, тому доводиться зовсім тікати звідти.

— Яка ж у них влада?

— Найвищий жрець Гіранг-Ту-Ун. Але його ніхто не може побачити, крім сорока помічників. Це число — сорок — завжди лишається однаковим. Коли хтось помре, замість нього обирається інший. Навіть місце, де живе цей Гіранг-Ту-Ун, лишається нікому невідомим.

— А тобі доводилось бути в них?

— Був разів зо два. Навіть один знайомий є, який приходив до нас.

— А чи можна було б нам відвідати їх? Вони не вбивають усіх чужинців?

— Ні, без причини не нападають, особливо коли з ними поводитися лагідно. Але взагалі на чужинців дивляться скоса.

Все це так зацікавило Піпа, що він навіть забув про своїх тигрів. Він вирішив обов'язково відвідати бадувісів.

— Невже ж наша влада ніколи не пробувала підкорити їх? — питав він далі.

— Пробували. Навіть оподаткували їх. Але що з них візьмеш? Добровільно ніхто не понесе, хоча б тому, що вони нічого не мають. Послали солдатів, то жителі всі повтікали. А тримати там солдатів завжди нема рації, бо треба доставляти їм усе необхідне для життя, а для цього потрібно тягтися днів зо три по цих лісах, болотах та горах, і вийде це дорожче за всі податки, які можна з них здерти.

Тільки надвечір наблизилися мисливці до потрібного їм місця. Щоб не злякати звіра, зробили привал за півкілометра до яру. Але всі були так стомлені, що саме полювання довелося відкласти на другий день.

Вдень пішли на розвідку, щоб обміркувати план полювання.

— Матьян — хитрий і небезпечний звір, — говорив Хаон. — Треба мати багато терпіння, часу і обережності, щоб вистежити його. Особливо важливо, щоб вітер не дув з нашого боку на нього. Від цього залежить усе. Ми зробимо настил он на тому дереві й засядемо там на кіч. Тигр виходить години через дві-три після заходу сонця. А коли не вийде в цей час, тоді вийде через дві-три години перед сходом.

Біля виходу з яру стояло гіллясте, густе дерево, дуже підхоже для цієї мети. Недалеко від нього йшла вниз кам'яниста незаросла улоговинка, в якій шуміло джерело. Береги з обох боків підвищувалися, і тигр неодмінно повинен був пройти цією улоговинкою. Ззаду вихід розширювався й переходив у низький берег, порослий тростиною.

Мисливці збудували на дереві ніби велике бусляче гніздо, пообламували гілляки, які перешкоджали бачити улоговинку.

— А що коли він почує людину й не піде? — сказав Нонг.

— Тепер він спить, сховавшись далеко в гущавині, і не почує. Слідів наших він теж: поки що не бачив. Усе залежить тепер од вітру.

Коли зайшло сонце, Піп, Хаон і Нонг розташувалися на дереві. Два носильники з мулом лишилися на привалі.

Піпа охопив ніби святковий настрій. Він сидів із справжніми дикунами в справжньому тропічному лісі й вистежував справжнього тигра! Це ж не жарти!

Потяглися довгі хвилини, години… Залітали, зашурхотіли й запищали різні нічні створіння. Ось і якась величезна тварина затупотіла позаду.

Але озиратися ніколи. Вся увага скерована вперед. Улоговинку ледь-ледь видно в темряві: треба дуже пильно стежити, щоб не проґавити того короткого моменту, коли звір пройде по ній. Напруженому, стомленому оку весь час здавалося, ніби він ось-ось уже скрадається.

Минуло дві години, три, а звір не з'являвся. Хаон тривожно засовався.

— От невдача! — сказав він нарешті, прислухаючись до повітря. — Здається, вітерець дме ззаду.

Але вітерець був такий слабкий, що його міг помітити лише Хаон. Принаймні певно не можна було сказати, чи перешкодив вітерець чи щось інше.

— Отже, доведеться чекати другої половини ночі, хоч надії вже мало, — сказав Хаон. — А тепер ми можемо навіть трохи поспати.

Та який там міг бути сон! Навіть сам Хаон, хоч і вивчив тигрові повадки, не міг не стежити за улоговинкою. Все здавалося, що ось-ось тигр з'явиться. О дванадцятій годині мисливці почали вже куняти, а Піп зовсім втратив свій урочистий настрій. Він лише відчував нудьгу, як де-небудь на станції, чекаючи поїзда. Бадьорішим був Хаон, він вважав себе відповідальним за всю операцію.

Лише Нонгу було байдуже, як ідуть справи, і він заснув звичайним міцним сном.

Зійшов місяць і трохи освітив улоговинку. Хаон роз-штурхав своїх товаришів. Сну як і не було. Вони знову почали напружено вдивлятися в улоговинку…

І ось ззаду почувся шелест, тріск, щось темне мелькнуло в повітрі і з глухим ричанням кинулось на мисливців. Але відстань, висота й гілля перешкодили: тигр лише дряпнув своєю лапою настил разом з ногою Хаона і полетів униз з гіллям. Хаон скрикнув, випустив рушницю, але сам втримався, вчепившись за сучок. Піп теж втратив рівновагу і ледве втримався. Тільки Нонг, який сидів окремо, в розвилці, не поворухнувся. І коли тигр впав на землю, Нонг встиг послати кулю йому в спину.

Жахливий крик прорізав темряву ночі, хижак плигнув ще раз, але тут уже додав свою кулю й Піп. А зверху на тигра струмком лилася кров Хаона. Коли неборака зняли з дерева й оглянули рану, то виявилося, що тигр вирвав шматок литки. Рана була велика й страшна, але не загрожувала життю.

Щоб спинити кров, перев'язали ногу листям та стисли під коліном. Нонг побіг до стоянки, приніс матеріали для перев'язки і привів обох товаришів з мулом. Через деякий час процесія вирушила: попереду на зроблених з гілля носилках яванці несли Хаона, а ззаду Піп з Нонгом морочилися з мулом, який ніс на своїй спині тигра й кидався з страху в усі боки. Дванадцять кілометрів до свого табору вони йшли шість годин.

— Як усе це могло трапитися? — спитав Піп у Хаона, коли вони були вже дома.

— Це дуже легка кара Хаону за його дурість, — сказав той з прикрою посмішкою. — По-перше, треба було знати, що вітрець уже зіпсував нам усю справу, а по-друге — і це найголовніше, — я мусив знати, що наше дерево стояло в яру, а поруч здіймався високий берег, з якого можна доскочити до нас. Якби віддаль була трохи менша, нам би ще не так дісталося. Матьян хитрий: він почув нас раніше і, обійшовши кругом, напав ззаду. Сором Хаону: дитина так не зробила б. Дурний Хаон!

Старий мисливець на тигрів, здавалось, більше страждав від своєї помилки, ніж від рани.

— Що ж тепер робити? — нерішуче спитав Піп.

— Туан казав, що хоче відвідати бадувісів, — відповів Хаон. — Коли він не змінив свого бажання, можна було б піти туди. Там мене швидко вилікують. Та туди й значно ближче, ніж додому.

Піп охоче згодився, бо це якраз відповідало і його бажанню.

Почали готуватися в дорогу. Треба було дати раду тигрові та й взагалі всій своїй здобичі. Потім належало зробити для Хаона хороші носилки. Та й відпочити мисливцям треба було після таких подій!