Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

«Все одно як лазня, — крізь силу посміхнувся він. — Побачимо, як реагуватимуть на це мої вороги…»

Скафандр розігрівався, як електрична пічка. Раптом Гуро відчув міцний поштовх. Ще, ще… Кулі й циліндри енергійно рухались, вони штовхали його без упину чи, може, відштовхувалися від нього…

Найбільше припікало руки. Цілком зрозуміло: тканина на рукавичках була значно тоншою, вона легше пропускала тепло.

«Обпечуся…» — подумав Гуро, ворушачи пальцями в рукавичках. І ось він відчув, що руки його рухаються майже вільно.

У вікнах шолома стало світліше. Так, так, кулі й циліндри відкотилися від нього. Вони не витримали. Розжарена металева сітка зробила своє діло. Ось на траві лежить кілька істот: вони здригаються, вони вже не рухаються так, як раніше. На них помітно плями опіків.

Гуро був врятований. Дивні істоти відступили. Вони відкочуються від нього, вони бояться.

Гуро повернув рукоятку назад. Він ледве дихав, він обливався потом. Але відпочивати часу не було. Швидкою ходою мисливець пішов через плато. Добре, що ці істоти не пошкодили рамки на шоломі… Ось він, голос Василя:

— Перевіряйте, перевіряйте напрям, товаришу Гуро…

Швидше, швидше з цього небезпечного плато! До лісу було вже недалеко, коли Гуро почув за собою легкий шум. Він швидко озирнувся.

Сотні й тисячі тих самих дивних істот, наздоганяючи його, котилися слідом. Вони немов аж підстрибували, вони поспішали за мисливцем.

Хутким поглядом Гуро зміряв відстань до лісу, до хвилі істот. Ні, він не встигне добігти до дерева!.. А ще раз борюкатися з цими живими купами — ні! Гаразд, він спинить їх. Поки що треба виграти відстань.

Гуро побіг до лісу. Ось уже між ним і найближчими деревами залишилося метрів двадцять. А холодцювата хвиля вже майже наздогнала його. Стоп! Не можна припустити, щоб вони знову збили його з ніг.

Мисливець обернувся назад. Кулі й циліндри не тільки мчали просто на нього. Частина їх заходила з флангів, ліворуч і праворуч, утворюючи широке півколо.

— Підходьте, підходьте! — промовив Гуро.

Його очі звузилися, він не зводив погляду з хвилі, що наближалася. Дивні, дивні істоти! Здається, ніколи людське око не бачило нічого подібного… нічого!

Проте ні. В уяві Гуро виникло маленьке, яскраво освітлене коло. І в ньому повільно пливли, пересувалися отакі кулі, коми, ковбаси й округлі палички. Де це було? Він пам’ятає цю картину… Так, він твердо пам’ятає: це було кілька років тому. Гуро колись зацікавився мікроскопом. І його приятель-лікар охоче показав йому в мікроскопі культуру якихось бактерій. В світлому колі рухалися ті кулі, коми, палички… Вони збиралися ціпками, купками… зовсім так, як оці… Виходить це бактерії? Гігантські бактерії?!

Хвиля куль і округлих циліндрів наближалася. Ось уже їй залишалося тільки метрів десять.

— Ну, тримайтеся!..

Раптовим помахом руки Гуро жбурнув у хвилю гранату. Граната зробила в повітрі широку дугу і впала серед дивних істот. І враз сіра хмара диму оповила перші купки. Хмара виринула зсередини, вона підстрибнула вгору — і разом з нею в повітря полетіли розшматовані кулі й циліндри. Мисливець не дивився далі. Він повернувся і знову побіг до лісу. Він чув, як у гуркоті вибуху щось лускало, щось тріщало. Але він біг далі, не обертаючись. Ось перші дерева. Глибше, глибше!.. В гущавину лісу!

Тільки тепер Гуро міг перепочити. Густі дерева й кущі захищали його. Він був увесь мокрий від поту. Погляд його впав на годинник. Жах: у нього залишалося не набагато більше години дихання… Нема часу відпочивати, швидше додому.

І знов почалася мандрівка лісом. Тепер Гуро не звертав уваги ні на що. Все залежало від того, чи встигне він вчасно дійти до ракети. Він швидко йшов між деревами, іноді починав бігти. Це зумовлювало підвищену втрату кисню, але компенсувалося більшою швидкістю. Гуро згадав: він бачив з лап бабки ту зелену галявину, де темніли камінням крапки. То й було плато з гігантськими бактеріями. Що ж іще чекає на нього в цьому пекельному лісі?

Він біг з горбка вниз. Потім, перестрибнувши через невеличку трясовину, знову почав викараскуватись угору. Ліс був тут не такий густий. Вдалині видно було небо. І на його світлому фоні Гуро раптом побачив прозоре голе гілля. Тонкими темними візерунками воно вирисовувалось на рожевому небі. Невже це та ділянка чорного, немов обгорілого лісу, що його бачив Гуро з повітря? Гаразд, там не може бути нічого страшного, там, навпаки, все добре видно, ніщо не завадить, можна буде прискорити ходу. Вперед, вперед!

Ні, це не були сліди пожежі. Правда, на деревах зовсім не було листя, жодної травинки не було на ґрунті; тільки коричневі голі стовбури, мертве сухе гілля та голий бугруватий ґрунт. Мертва ділянка, така незвичайна серед буяючої, квітучої, вічнозеленої природи Венери. Що трапилося тут? Чому всі дерева голі?

Спостережливе око Гуро помітило якийсь рух на голому гіллі. На гіллі щось сиділо. Невже є птахи на Венері? Перша зустріч із справжніми теплокровними тваринами?..

Між дерев Гуро помітив кілька величезних гусениць — кошлатих і гладких. Вони повільно повзали, не звертаючи уваги на людину. То й краще: ці гусениці були великі, як колоди, боротьба з ними відібрала б чимало часу.

Гуро поспішав. Він спіткнувся об каміння і схопився за ближче дерево, щоб зберегти рівновагу. Дерево струснулося — і Гуро відсахнувся: йому здалося, що стовбур загув, загуркотів. Що таке? Що за дивні дерева?..

Це гуло не дерево. З верескливим, пронизливим дзижчанням з його гілля злетіло кілька істот, яких досі мисливець вважав за птахів. Вони були неоднакового розміру — від маленьких, з кулак, до великих, з півметра завдовжки. Вони дзижчали й крутились навколо Гуро.

— Знову кляті комахи! — сказав сердито мисливець. — Ну, хай, мені ніколи.

Але потворні істоти кружляли над головою Гуро, немов збираючись напасти на нього. Ситі тулуби з довгими відростками на кінцях, великі м’які крила, довгі задні ноги, як у коників, — все це було б не страшне. Але химерні їхні голови здатні були будь-кому вселити жах.

Два роги з відростками стирчали на голові кожної величезної комахи. Дві пари щупальців звивалися в повітрі. Щелепи, схожі на серпи, намагалися вхопити Гуро. І настирливе, пронизливе дзижчання!..

Мисливець розумів небезпеку. Навіть коли ці щелепи не здатні були б прокусити скафандр, величезні комахи могли затримати його.