Аргонавти Всесвіту

Як давно вивчають науковці Венеру — і як вона все Ж таки мало вивчена! Я уважно читала ще на Землі все, що можна було знайти в маминій бібліотеці про Венеру. А тут, в астроплані, знову передивлялася мікрофільмові довідники й книжки, слухала те, що говорили про Венеру Микола Петрович з Вадимом Сергійовичем і Ван Луном. Тепер я могла б і сама прочитати лекцію про Венеру, от правда! І навіть спробую записати тут те, що знаю про нашу сусідку, проте, певна річ, коротко. Інакше мій щоденник буде надто довгим. А коротенько можна, я гадаю.

З дев’яти планет Сонячної системи Венера найближча до Землі і схожа на Землю більше ніж решта. її розмір і маса тільки трохи менші, ніж у нашої планети. І людина мусить почувати себе на Венері майже як вдома, майже зручно.

Ще в 1761 році великий російський вчений М.В.Ломоносов виявив за допомогою телескопа світловий обідок навколо Венери — коли вона проходила по диску Сонця. Ломоносов тоді вже зробив висновок, який свідчив про його велику наукову передбачливість. Він пояснив це явище саме тим, що на Венері існує атмосфера. Справді, коли Венера, підходячи до Сонця, повернута неосвітленим боком до Землі, земний спостерігач бачить її як темний диск, з світлим ореолом, який і є атмосферою планети, освітленої Сонцем.

Це цікаве явище спостерігалося астрономами останнього разу в 1882 році — і повторення його передбачається тільки в 2004 році. Як бачите, ореол Венери можна спостерігати з Землі дуже рідко.

Довгий час вчені думали, що хмари на Венері створені з водяної пари, яка добре віддзеркалює сонячне проміння. Але потім погляди на склад атмосфери Венери дуже розійшлися. Чимало вчених вважало і вважає, що в найвищих шарах атмосфери цієї планети немає ані водяної пари, ані кисню і що вони містять, головним чином, вуглекислоту. Інші вчені твердили, що разом з вуглекислотою в атмосфері Венери є й водяна пара, і кисень. Але всі сходилися на одному, що на Венері дуже багато вуглекислоти.

(От тому наша експедиція і взяла з собою скафандри. Інакше ніхто з учасників, можливо, не міг би взагалі вийти на поверхню Венери. І яка шкода, що один з них, запасний, мовби самою долею призначений для мене, виведено з ладу тим гидким метеоритом! Як я тепер виходитиму з астроплана на Венері без скафандра?..)

Крім того, вчені вважають, що атмосфера Венери за своєю будовою аналогічна земній, хоча, може статися, вона має більшу висоту, ніж земна, і її тиск у повітрі планети може бути в два—три рази більший, ніж на Землі. Це якраз нам і доведеться перевірити.

Не встановила наука досі і період обертання Венери навколо своєї осі. Тут учені все ще сперечаються. Частина астрономів вважає, що цей період складає 68 годин. Інші твердять, що день на Венері дорівнюється земному. А треті заперечують і ті, й інші погляди, заявляючи, що період обертання Венери навколо своєї осі дорівнюється періоду її обертання навколо Сонця, себто — 224 добам. А хто правий, — знов-таки доведеться встановити нашій експедиції!

Не прийшли вчені до спільного висновку і про те, під яким кутом нахилений екватор Венери до її орбіти. А від цього залежать зміни довжини дня і ночі протягом року. Деякі астрономи кажуть, наприклад, що одна півкуля Венери постійно освітлена Сонцем, а зате друга так само постійно занурена у вічну темряву. Зовсім так, як було під час польоту з нашим астропланом.

А якщо це так, тоді виходить, на одній половині Венери завжди спека, а на іншій — дуже низька температура. І лише на вузькій напівосвітленій смужці, яка проходить між освітленою і затемненою півкулями, клімат Венери можна вважати помірним.

Наскільки я розумію, по-справжньому про Венеру ще ніхто нічого не знає. Суперечок більше, ніж дійсного знання, — хоча астрономи, звичайно, дуже образилися б на мене за такі непоштиві слова. Але ж я не винна. Я нічого не вигадувала, а чесно розповіла тут все те, що твердять різні вчені. І виявляються самі суперечки!..

Що стосується відстані Венери від Землі, то тут становище ясніше. Середня відстань між цими двома планетами дорівнює відстані Землі від Сонця — близько 150 мільйонам кілометрів. Але іноді вона буває майже в чотири рази меншою, а іноді приблизно в один і три чверті раза більшою.

Хтось міг би подумати, що наш астроплан вирушив у подорож якраз у той час, коли відстань між Венерою і Землею найкоротша, коли через це на політ піде менше часу? А от зовсім і не так, а навпаки!

Певна річ, можна було б летіти і таким чином, за найкоротшим маршрутом, коли Венера перебуває в так званому “нижньому сполученні” з Землею. І тоді наш астроплан був би в дорозі всього-на-всього 41 добу, а не 146 діб, як тепер. Чому ж не взято цей короткий маршрут, а вибрано наш, довгий, який в десять разів довший від найкоротшої відстані між планетами? Правда, це здається дуже дивним?

А якщо розібратися, то все стає зрозумілим. Щоб полетіти прямо на Венеру за таким коротким маршрутом, — потрібна була б швидкість не 11,5 кілометра на секунду, як у нас, коли ми весь час наче пливемо вздовж течії земної орбіти, лише поступово відходячи від неї, а значно більша — 31,8 кілометра на секунду. І скільки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розігнати астроплан до такої швидкості! Я не хочу підраховувати, але скажу тільки, що навіть при потужності атоміту, при швидкості витікання газів 12 кілометрів на секунду, — таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напівеліпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкість руху Землі по її орбіті навколо Сонця і дуже економить паливо.

Ну хоча наш маршрут і довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенські астрономічні відстані і неухильно наближаючи нас до мети. І ми з Ван Луном по черзі стежимо за виглядом Венери у телескопі. Микола Петрович нагадав нам ще раз:

— Темна частина Венери ще важливіша для спостережень, ніж освітлена. Прошу не забувати про це.

Ми, звичайно, не забуваємо, але досі не помітили на тій темній частині нічого цікавого. Вона вся цілком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більше нічого. На яскравій частиш Венери, на освітленому Сонцем серпі, я справді помітила неясний рух. Здавалося, що там пливли якісь ледве помітні тіні. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великі скупчення хмар в атмосфері Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався — і погодився з нами. Але крім цього — протягом всієї першої доби ми не помітили нічогісінько.

Після вечері, повернувшись до телескопа і замінивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменші подробиці. І майже тієї ж хвилини я скрикнула від несподіванки: та, може, мені це мариться? Ні, не мариться, не здається. Це — факт!

На верхньому ріжку серпа Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Немов тендітна прозора квітка з найтоншими світлими пелюстками розкрилася на самому кінчикові яскравого ріжка. Чи, можливо, це було щось подібне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтіла на чорному тлі небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу відхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхні темної частини Венери. Як причарована, спостерігала я це дивне видовище… Ще кілька секунд, — і все зникло, немов і не було цього ніжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподівано, як і з’явилося.

Я хотіла було бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти йому про загадкове явище, але згадала, як він попереджав, що під час чергування від телескопа відходити ні в якому разі не можна, коли немає заміни.

— Ви стоїте на науковій вахті, — говорив він, — і кожна секунда спостереження може несподівано виявитися найціннішою!

Який він був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!

Минуло не більше півхвилини — і в мене знову перехопило подих від хвилювання. Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло і зникло перше сяйво, щось почало світитися. Спочатку я побачила, як під сірим попелом зажевріла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищі, коли під попелом лишаються жевріючі вуглинки. Потім на сірій поверхні ясно позначилася світла червона плямка. Вона світилася зсередини, наче просвічувала крізь попіл. Потому плямка зробилася яскравішою і розширилась, посередині її спалахнув зовсім яскравий червоний вогник. І після цього пляма вже не яскравішала далі. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по ній пробігали темні тіні і світлі відблиски, як буває це у заграві від пожежі.