«Аристократ» із Вапнярки

Несподівано для себе Грак зовсім поряд побачив курінь, а біля нього діда Трифона, ім'я якого на той час він ще не знав. Та це його й не цікавило. Йому хотілося покепкувати з переляканого діда, котрий очевидячки бачив, як «Сором'язлива красуня» летіла з насипу. Дід Трифон, досвідчений колгоспний сторож, що вигрівався на сонці біля замаскованого в кущах куреня, спочатку й справді отетерів, помітивши на річці летючу «Мегацету», а тепер і зовсім перелякався, побачивши в руках Грака пістолет. То був отой стартовий пістолет, якого Грак, якщо вірити йому, знайшов у траві біля бігової доріжки.

— Зараз побачиш, доктор, який буде ефект. Дід у штани напустить. Я стріляю. Ти — падаєш. Тільки натурально.

Сідалковському, відверто кажучи, не дуже сподобалася Гракова витівка, але, будучи артистом у житті, він вирішив випробувати цю роль на імпровізованій сцені. Піднявши над головою руки, Сідалковський пройшов повз курінь діда Трифона і вирішив упасти на те місце, де густіша трава, — про костюм він пам'ятав завжди.

Три постріли розірвали повітря. Від двох перших упав Сідалковський, від третього — переляканий Грак. З дерев з галасом зірвалося вороння. Сідалковський розплющив очі — і мало не зомлів. З дубельтівки діда Трифона курився дим. Дід, перезарядивши рушницю, направив цього разу не в небо, а в спину Грака. Грак випустив з рук іграшку і відчув, що теляча радість поступово переходить у тремтіння ніг і рясний піт десь у районі спини.

— Діду, не зробіть з переляку решета з нього. Він і так має нікудишню шкіру, навіть на барабан не піде, — попередив Сідалковський.

Дід відскочив до куреня. Рушниця у нього заходила ходором, він, здавалося, збирався стріляти по літаючих тарілках. В очах його світився переляк і непорозуміння: мертвий заговорив! Любитель моря і пригод звівся на лікті.

— Все то жарти, діду. Той пістолет іграшковий. Ми вирішили вас трохи полякати. Опустіть свою гаубицю, а то можете ненавмисне товариша продірявити. Його шкіра шроту не витримає.

— Лежати обом! — трохи оговтавшись, наказав дід. — Лежати, поки міліція не приїде!

Така перспектива наших героїв, звичайно, не втішала, а мирні переговори з дідом поки що ніяких наслідків не давали.

— Мене, — казав дід, — ніякою пропагандою не візьмеш. Бач, ще й по-нашому розбалакались.

— Тоді ведіть, діду, до сільради. А то мені особисто сира земля шкодить. У мене хронічний нежить. А як почуваєте себе ви, Грак?

— Діду, опустіть люшню, — гукнув Грак.

— Я тобі дам люшню! Як уперіщу, то зразу відчуєш, що то — люшня чи ружжо.

— Грак, ви не дипломат. Хіба можна рушницю називати люшнею? Негарно. Чим заряджена, діду? — підвівся на лікті Сідалковський. — Тільки чесно.

— Лежать! А то й у тебе стрілятиму.

— Ви от що, діду… До речі, як вас звати?

— Трифон Сакович.

— Так от, Трифоне Саковичу, ви читати вмієте?

— Ну.

Що означало «ну», Сідалковський не зрозумів.

— Ми вам кинемо документи, а ви прочитайте і опустіть дубельтівку. Чесно кажучи, мені якось не по собі, коли вона на мене однооко дивиться.

— Я документам не вірю.

— Так ведіть до сільради. Але на таких умовах: без піднятих рук. Я не йог і довго рук над головою тримати не можу. Швидко втомлююсь.

— Ти мені зуби не заговорюй.

Раптом Грак, наче рись, вигнувся і стрибнув прямо на діда. Дід заволав не своїм голосом, але Сідалковський його заспокоїв:

— Трифоне Саковичу, тільки давайте без шуму. Коли ми лежали, то не шуміли.

Євграф розрядив рушницю, вивернув у діда кишені (там було всього три патрони) і повернув зброю назад.

— А тепер ходімо до сільради. Бо, знаєте, з піднятими руками нам якось не з руки.

Однак дід несподівано почав так верещати, що Грак змушений був кинутися до «Мегацети» і ввімкнути сирену. З лісу повискакували пастушки.

— А тепер пішли, батьку. Тільки без імітації, — якнайголосніше промовив Євграф. — Покажете, де тут сільрада, готель.

— Готелю у нас нема…

— А сільрада, сподіваюсь, є?

— А як же без сільради?

На подвір'ї сільради, куди вони в'їхали на «Мегацеті» у супроводі всіх спиридонівських шибеників, дід знову осмілів і, вискочивши з кабіни, направив дуло на Грака й Сідалковського.

— Ну ви, діду, не менший комедіант, ніж мій товариш, — посміхнувся Сідалковський. — Чи, може, ви на сонці перегрілися?

На ґанок вийшов, ледь помітно кульгаючи, середнього зросту чоловік у вельветовій куртці та офіцерських галіфе.

— Що трапилося, Трифоне Саковичу? — поцікавився він.

— Так-от затримав. Літали над річкою на цьому єроплані. Без пропелера. Аж сліди молочні у небі залишались, — дід без перебільшень, очевидно, жити не міг, як Грак без мрій про незнайдене золото. — Спочатку думав, шпигуни чи ті, ну, як їх, що на інших планетах живуть? Коли це чую — по-нашому балакають. Я їх і отой… затримав.

— На помідорах, — посміхнувся Євграф і подав голові сільради руку. — Сідалковський, старший науковий співробітник науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрові шапки. А це мій колега — Євмен Миколайович.

— Чудлло. Два «ел», — підкреслив голова сільради. — Дмитро Панасович. У нас повне село Чудлів і Спиридоненків. Довелося ще одне «ел» додавати.

— Історія повторюється, — посміхнувся Сідалковський. — Я не оригінал.

— Грак-Чудловський, — підійшов до Дмитра Панасовича Євмен.

— Дуже приємно. У нас теж є Чудловські. Трохи менше, ніж Спиридоненків. Граків нема. Ви будете перший. Так що, товариші, зайдімо до сільради. А ви, діду, можете йти на службу.

— Єсть! — виструнчився дід перед головою, як перед генералом.

— Артист, — посміхнувся Сідалковський.

— Уявіть собі, — промовив голова. — Учасник художньої самодіяльності.

— Воно й видно.

Голова сів за стіл, забризканий чорнильними плямами, як учнівський щоденник.

— Приїхали до вас, Дмитре Панасовичу, — присовуючи ближче до нього стільця, почав Сідалковський, — вивчати флору і фауну. Точніше, життя ондатр та їжаків. Мене, наприклад, цікавить статева зрілість ондатри, її поведінка в домашніх та позадомашніх умовах у світлі найновіших досліджень методом наукового спостереження. Євмен Миколайович цікавиться попитом на ондатрові шапки у таких невеличких містечках, як Спиридонівка.