«Аристократ» із Вапнярки

— Адаме, що це? — запитала Єва.

— Це наш художник. Даромир Чигиренко-Рєпнінський, — прошепотів Адам.

— Ой, як цікаво! — млосно сказала Єва і сама не помітила, як вийшла назад через парадний хід на тополину алею.

Адам у цей час мовчки приймав потиски рук своїх колег, промовивши тільки два слова: «Так! Одружився». Але зробив це з такою гордістю, що навіть одруженим захотілося й собі повторити цей своєрідний процес.

— Звідки твоя красуня, Адаме?

— З Індустріальної Балки, — сказав Адам. Він поставив портфель у коридорі, на якому негайно з'явилась табличка: «Портфель перевірено — тарані нема!» — і щез по той бік Стратонових дверей.

— Ну, що ж! — звуками єрихонської труби заговорив Стратон Стратонович. — Про ваш подвиг я вже начувся. Вітаю! Вітаю! — кинув він у простір два останніх слова, ніби наперед знаючи, чим такі одруження кінчаються.

— Дякую, — Адам, переминаючись з ноги на ногу, стояв, як символ смирення і покірності.

— Як це ви на таке наважилися? — Ковбик запихкав цигаркою, мов паровоз. — Мабуть, грамів п'ятсот, не менше, перед цим урізали!

— Уночі.

— Що вночі? — здивувався Ковбик.

— Женився уночі, Стратоне Стратоновичу.

— Уночі жінку і полотно не вибирають! — Ковбик попихкував цигаркою під самим Адамовим вухом. — Ну, що там у вас? Заява?

Адам кивнув. Стратон Стратонович мовчки взяв заяву і, масивно сідаючи у ще тепле крісло, прочитав уголос:

— «Прошу надати мені відпустку в зв'язку з тим, що я женився на три дні», — Ковбик замовк і глянув поверх окулярів, ніби вивчаючи Адамове обличчя. Воно набрало кольору томатного соку із помідорів «диво ринку» і застигло. — Всього на три дні? — перепитав Стратон Стратонович.

— На три, — ледь вимовив Адам, бо відчув, що серце підкотилося аж у самісіньке горло і забилося там. — Відповідно до закону…

— Та я не про відпустку, — махнув рукою Ковбик. — Одружилися на скільки?

Кухлик розгубився, як абітурієнт на вступних іспитах, і не відповів нічого. Стратон Стратонович мовчки наклав резолюцію, підвівся і подарував Адамові свій потиск. Кухлик вийшов з кабінету і вибіг на алею, осліплений красою Єви, почуваючи себе на сьомому небі, хоч навіть приблизно не знав, де те небо знаходиться.

Адам ішов вулицями Києва такий щасливий, наче здав разом з Бубоном річний звіт непитущому ревізорові. У трамваї він купив два квиточки — один з них теж виявився щасливим. Адам непомітно для Єви сховав його з наміром при першій же нагоді з'їсти. Адам і Єва сиділи так близько одне біля одного, що поруч міг сісти ще хтось, третій, і не був би зайвим. В Адама очі світилися таким щастям, ніби в нього нарешті з 26-ти лотерей в одній співпала з виграшем серія, хоч номер не зійшовся на дві цифри. А ще з'явилося таке відчуття, ніби він не Адам Кухлик, а його далекий пратезко в тисячному ступені Адам, котрий жив на землі тоді ще один і міг вважати себе за найголовнішого бухгалтера на планеті.

РОЗДІЛ XV,

в якому розповідається про життя, деякі зміни, компанії, Кобилятин-Турбінний, його гордість, ще раз про шепеонів, відрядження, скептицизм Нещадима, «Чаніту» і «Кузьму», дисертації, бродячий зоопарк і доповідну Варфоломія Чадюка

Над планетою гуркотіли громи, а з неба падав град і оббивав листя та зелені пуп'янки яблук. У «Фіндіпоші» лаявся Ковбик, і від його голосу злітали з дверей таблички та викидали свої перші недоношені шепеони слабо схрещені їжаки.

«Життя — як лотерея, — думав Адам Кухлик, тримаючи міцно за руку Єву Гранат. — Коли сподіваєшся виграти карбованця, несподівано виграєш найбільшу суму. А коли мрієш виграти автомобіль — не виграєш нічого».

— Життя — наче плавання на вітрильнику, — сказав Сідалковський, коли, нарешті, знайшов адресу «Фіндіпошу», але не знайшов на тому місці самого філіалу. — Йдеш під норд-остом, а потрапляєш у зюйд-вест.

— Життя — це гра на більярді, — мовив Ковбик, дивлячись з неприхованою неприязню на свого улюбленця — Ховрашкевича. — Б'єш кульку в одну лузу, а вона потрапляє зовсім в іншу.

А життя й справді іноді дає такі несподівані повороти, що куди там п'яному водієві автомашини перед контрольно-пропускним пунктом державтоінспекції.

Змінилося життя не тільки в Адама і Єви, змінилося воно і в Сідалковського, і у «Фіндіпоші», що несподівано потрапив під чергову реогранізацію і був переведений із столиці у невеличке містечко із сучасно-індустріальною назвою Кобилятин-Турбінний (через два «н» у другому слові).

«Науково-дослідні інститути — ближче до виробничих баз!» — такий був черговий девіз цієї реорганізації, проти якого Ковбик у принципі нічого не мав, але тільки тоді, коли він не торкався «Фіндіпошу». В інших випадках він всяких реорганізацій боявся так само, як судів і анонімок.

Десь у душі він був глибоко переконаний, що компанія не обминула філіал лише тому, що фіндіпошівці взялися не за свою справу. Якби у «Фіндіпоші» не намагалися розводити тих шепеонів, то Стратон Стратонович був певний: чергова реорганізація їх би навіть не торкнулась і вони залишилися б на тому місці, де й були. Але й не розводити шепеонів не могли, бо передній заклик «Оволодій суміжною професією, як самим собою» вимагав займатися не лише соціологічними дослідженнями, але й експериментальними. Досліди ці, безперечно, були тісно пов'язані з колишнім науковим профілем «Фіндіпошу», а тепер і чудовими природними умовами Кобилятина, яких у столиці філіал фактично не мав. У Кобилятині всі ці умови створила сама природа.

— То, я вам скажу, набагато краще, — запевняв Ховрашкевич Стратона Стратоновича. — То набагато краще. Ми тепер житимемо на самому, так би мовити, природному лоні. Навколишня природа Кобилятина така, що вона обов'язково позитивно уплине на наші досліди і прискорить результати. Особливо тепер, Стратоне Стратоновичу, коли ми виправили одну дуже, я б сказав, істотну помилку… Ми її припустилися напочатку при підборі батьківських пар. А тут ми подолаємо несхрещуваність навіть при віддаленій гібридизації. Нам потрібно схрещувати не ондатру з їжаком, а зовсім навпаки: їжака з ондатрою… Для цього у нас є усі природні умови… Подивіться, як зацвіли сади! Яка стоїть над «Фіндіпошем» пора року! Які тут умови! — захоплювався Ховрашкевич, дивлячись з другого поверху на Кобилятин-Турбінний, і навіть не помітив того, що його уже давно ніхто не слухає. — А шепеонів ми виведемо. Тут ми виведемо шепеонів… Подивіться, які умови!

Кобилятин-Турбінний і справді мав чудові природні умови для вироблення кисню, хлорофілу та інших необхідних компонентів для здоров'я трудящих і фіндіпошівців. Містечко потопало в зелених декоративно-фруктових деревах, ніби контора по озелененню міста у дендропарку.

Кобилятин-Турбінний зустрів фіндіпошівців біло-рожевим кипінням яблунь, груш, малиновим дзвоном казанів (кобилятинці виробляли величезні казани для варіння асфальтової суміші) та завиванням турбіни, звук якої нагадував висвист дірявої металевої бочки, кинутої на землю з літака. Величезні казани і кукурудзо-калібровочний завод — символ і гордість Кобилятина-Турбінного — були увічнені на гербі міста разом з трилисною гичкою столового буряка місцевої селекційної станції.