«Аристократ» із Вапнярки

— Куди ти? — злякано крикнула Мацеста Єлізарівна.

— Я приведу тобі Адама…

— З мене досить Єви, — вона забігала по кімнаті, ніби тигриця, яка щойно потрапила до клітки. — Чуєш, вернись!

Карло Іванович взявся спітнілими руками за холодну ручку дверей. «Зраджу тебе, тільки тоді прощу, — рефреном звучали слова Мацести Єлізарівни в його голові. — Тоді ми будемо рівні. Почнемо сімейне життя спочатку. Чуєш, на новій основі…»

— Але я перед тобою чесний, — Карло Іванович оглянувся, подарував їй останній погляд і вийшов у простір.

— Вернись! — двері розчинилися з шумом пострілу бразильської петарди. — Вернись, куди ти?

— У «Фіндіпош». До Сідалковського.

— Подавись ти зі своїм Сідалковським! — петарда вибухнула знову. — Я розлучаюсь. Ось тобі мій паспорт. Заяву надішлю на суд, — гукнула Мацеста Єлізарівна і запустила документом у Бубона. Він глухо стукнувся між його лопаток і, наче підбитий птах з розпростертими крилами, упав обкладинками на чорний тротуар. Бубон навіть не оглянувся. — Я розлучаюсь!

— Як хочеш. Тобі видніше, — спокійно відповів Карло Іванович і переступив, як гладіатор через труп свого товариша, через паспорт, що вдруге прошелестів над його головою і приземлився за два метри попереду.

«Перельот», — подумав Бубон і попрямував до «Фіндіпошу» з надією застати Сідалковського, який вечорами цілився у крейсери та есмінці Панчішки з шостим почуттям у грудях і все одно програвав сухопутному Нельсону. Панчішка своїми блискавичними перемогами просто виводив Сідалковського з себе. Він, прикрившись товстим загальним зошитом, методично трощив підводні човни й катери противника, спокійно й монотонно повторював:

— Квадрат, же-два, квадрат же-три, квадрат же-чотири.

— Підбито, підбито, потонув, — сумно констатував Сідалковський, а після цього додавав: — Слухайте, Масик, ви ведете морський бій, порушуючи всі класичні закони стратегії й тактики.

— Для перемоги усі засоби чудові, — парирував Панчішка, оранжево і нахабно посміхаючись.

Бубон помилився: Сідалковського в кабінеті Панчішки не було. Не було й самого Панчішки, який, очевидно, в цей час з Ковбиком і Ховрашкевичем вивчав архітектуру сучасних ресторанів. Бо над планетою уже почало темніти, а в ресторанах світлішати. Бубон проплив коридором, як айсберг по фарватеру, і війнув холодом у розпашіле обличчя Сідалковського.

— Кого я бачу?! — розпростер руки Сідалковський і пішов назустріч Бубону, готуючись до великих і затяжних обіймів. Карло Іванович зупинився на порозі. Шкіра на його обличчі нагадувала єгипетський пергамент епохи Рамзеса XII.

— Наш вітчизняний Шерлок Холмс повертається з оперативного завдання так само несподівано і блискавично, як і щезає. Що чути на сімейному фронті?

Сідалковський не договорив. Бубон розмахнувся і з силою жбурнув у красиве лице Сідалковського чорно-білі шматочки паперу.

— Пробачте, Карле Івановичу, — нахилившись над тим, що колись називалося фотокопією Єви, почав Сідалковський, — але ваших артистичних жестів я не розумію. Що ви цим хочете сказати? На сімейному фронті все без змін?

— Ідіть ви до біса зі своїми змінами! Звідки ви взялися на нашу голову? Від ваших ідей у «Фіндіпоші» життя нема!

— А до мене воно було?

— Принаймні ми тихо й спокійно жили…

— У наш бурхливий вік — вік техніки й хімчисток? Ай-я-яй, Карле Івановичу!

— Для нас було достатньо одного Ховрашкевича. Але той хоч проводив експерименти на ондатрах і їжаках. Він нікому не заважав і йому ніхто. А ви? А ви їх, шановний, проводите на людях!

— Карле Івановичу, я вас не впізнаю. Ви — і крик. Це те саме, що північ і південь, кохання і ненависть, життя і смерть. Це парадокс.

— А моя розбита сім'я — це вам не парадокс? Ви мені розбили сім'ю своїм зміцненням! Ось цими фотографіями. Чого я повинен страждати за Адама і Єву? Хай вони самі страждають, — Бубон уже хрипів, як старший боярин на другий день після весілля.

— Карле Івановичу, ви егоїст. У вас повністю відсутнє почуття колективізму. — Сідалковський налив води і подав Карлу Івановичу. — Ви самі винні. Вам же було сказано: фотокарток у себе не зберігати, здавати у фіндіпошівський сейф або, в крайньому випадку, вивчивши напам'ять, знищити, як код, як шифр, як ключ од шифру. А ви повелися, наче шестикласниця, закохана в кіноактора: носила в кишені невідісланого листа, поки його не знайшла мамочка і не роз'яснила їй, що й до чого. З вашими нервами й помилками комісаром Мегре не станеш…

— Йдіть ви к чорту! — ковтнув води Бубон.

— Захлинетеся, Карле Івановичу. Випийте і розкажіть усе спокійно. Тільки скажіть чесно, Мацеста Єлізарівна вас дуже била?..

Бубон підвів очі і глянув на Сідалковського.

— Синок, — несподівано почав він. — Я тобі в батьки годжусь. Не насміхайся. Пожалій сивину…

— Ну, що ви, Карле Івановичу, — Сідалковський наважився присісти поруч, забравши заздалегідь склянку з водою і поставивши її на відповідній віддалі. — Не сердьтеся. Розкажіть усе, як було. Завтра будемо виправлятися. Завтрашній день для того й існує, щоб виправляти сьогоднішні помилки.

…Бубон лежав на дивані й думав: «Якщо ми розлучимося, кого ж я собі візьму за дружину?» Ця думка свердлила йому голову, як пружина диван. Знайомих жінок у Бубона не було. За двадцять років спільного життя із Мацестою Єлізарівною він був вірний дружині, як Пенелопа Одіссеєві.

Карлу Івановичу хотілося плакати. Він лежав і жалів себе. Йому було боляче. Не тільки від того, що стерпла нога і клята пружина впивалася в бік, як самка-блощиця у заголений лікоть. Бубону було боляче, бо Мацеста Єлізарівна несправедливо назвала його зрадником.

Йому раптом захотілося померти. Бубон хотів померти лагідною і доброю смертю. З життям йому не хотілося розлучатися, як зі своїми вельветовими штанами, але що ж поробиш: іншого виходу для себе він не бачив…

…Бубон хотів одягти в труну сорочку без краватки, а тому востаннє просив Мацесту:

— Найкраще купи вишиванку. Вона на поворозочках. Але поворозочки не тісно зав'язуй… Гроші я на дітей переводжу. Коханцям вони не дістануться.

— Я не виходитиму заміж, — перебила вона його. — Своє життя присвячую дітям… Я не Єва, я чесна жінка. А чесна жінка може кохати тільки один раз…