Армагедон уже відбувся

А вони взяли — й зарізали.

13

Спочатку носив Іван письмо в пазусі . Клав на груди під сорочку, обгорнувши білі листки у промаслений папір, — та й носив цілий день.

Одні люди хрестик на грудях носять, а Іван — доньчин лист.

Одні хизуються кілограмом золота на шиї, та все мацають, чи воно випадком не злетіло.

А він посеред дня ухопиться рукою за груди, нібито серце розтирає — і далі робить, що робив.

А на ніч клав Іван доччин лист під подушку та так і засинав, тримаючись бодай одним пальцем за паперовий ріжок, як тримається немовля за мамину цицьку.

… Читав того листа замість уранішньої молитви — бо молитов уже не знав, а як знав — то давно забув.

А далі з’явилася в Івана потреба говорити якщо не до Бога, то бодай до себе, але словами не простими, а отими словами — вибраними, подеколи дивними, подеколи незрозумілими, гейби теперішніми словами церковними.

А хіба доньчине письмо відрізняється від церковного? Панотець ондечки на службі читає якоюсь напівзрозумілою мовою, не їхньою, не своєю, а дурні баби мало не мліють та чола до підлоги б’ють під ту осанну. А коли б запитати, чого ті баби себе не пам’ятають, хрестячись під панотцеві знаки і нерозібрані слова, то кожна би, певно, сказала, що хреститься не на церковну мову, яку розуміє через слово чи два, а на свою біду, бо в кожній хаті — по букаті, що коли-не-коли виривається поза хатні стіни. І йде собі та біда межи люди, аби люди мали чим язиками обертати, як праниками.

То був цілий ритуал для Івана — щоденне вранішнє читання доньчиного листа: брав Іван Світланчину фотографію у шкільному фартушку, бо іншої в неї ніколи й не було, клав перед себе, розгладжував сто раз розгладжене писемце — і говорив із собою доньчиними словами, як говорять побожні люди до ікон словами молитов.

14

«Нема у світі, тату, добра,і нема у серці спокою. Але як нема на совісті крові, то є у світі правда. Ви не вчили нас, тату, молитися, то я і не молюся. Але я думаю, тату, про вас — і я тепер знаю, як, тату, жити. Не думайте, та — ту, про те, що минуло. Бо я ще хочу мати до кого писати. А як не буде мені до кого писати, то тут залишуся, навіть, як лише риба зо мною буде говорити, а більше ніхто. Бо не буде мені правди там, де понині тече кров і говорять мертві. Я хочу, тату, аби ви знали, що я ваша донька і в мені ваше серце. Воно трохи інакше, як ваше. Але воно також боляще за вас, як ваше за моїм. А на хлопців жалю не майте. І я не маю на них зла. Вони за вас не винні. У світі ніхто нікому нічого не винен, крім совісті. Я хотіла купити совість за гроші. А тут, де є все, нема такого товару. Тоді я подумала, що совість сама прийде до мене. І скаже, що вже прийшла. Але поки я її не чую — не хочу тривожити вас даремно. Не майте зла на мене, тату. І не судіть за непослух. Ніхто не знає, чому нас не слухає серце. Я люблю вас, тату, таким, як ви є. І хочу, щоби ви про це знали. Як ви мене чуєте — то чуйте. А як ні — то читайте це письмо. Воно вам усе розкаже. Бо ми з вами, тату, життя жили, а не мали про що говорити. Слово не є тверде. Тверда лише віра. І твердий тільки гріх. Як їх помирити, тату? Та ще тут, де немає маминої могили, де нема ва — шого „вчора“, де подеколи хочеться вмерти від туги за вами таким, як ви є, і за всім, що мене там душило? Сідайте, тату, коло кринички в кінці городу, кладіть ноги у воду і думайте, що хочете думати. Я роблю так само, коли маю час. Я кладу ноги у тепле море. І вода мені вимиває біль. Але не думайте, тату, лихе про людей, які лихо думають про вас. Ніхто не може зважити чуже лихо. І ніхто чуже не перебуде, а лиш своє. Не тривожтеся, тату, мене нічого не болить. То я вам про слабість брехала, бо хотіла позбутися своєї клітки, то їздила документи в область потай виробляти. Але часом, тату, думаю, що ліпше би боліло. Бо я би випила пігулку — та й би позбулася болю. Людину подеколи щось мусить боліти. Інакше людина не буде знати, як болить іншого і що іншого треба рятувати від болю.

Хилю, тату, голову на ваші груди, але не плачу. Є від чого, тату, в цім світі плакати. Але, коли би пустила сльозу — то, певно, би зітліла з плачу. А я ще хочу з вами говорити, тату. Я хочу вас забрати до себе, щоб вам стало легше без думання. Тут тяжко люди працюють. Але легко дихають, навіть, коли їм тяжко. Бо тут якось так, що навіть у тяжкості є вихід. Я маю три роботі. Подеколи падаю з ніг із труду. Але зараз мене тут уже ніхто не переслідує, крім думки про вас. Держіться, тату. Багатства тут вам не буде. Але буде спокій. І навіть, як я переступлю у своїй душі чистоту, я не плюну в душу нікому, бо мені також не плюне той, хто серцем чує, що я його не хочу від усього серця — а хочу інакше: трохи від серця, але таки більше від розуму. Та він не знає, що я це роблю заради вас, тату. Продержіться ще трохи, як держуся я тут довгих сім років. Я чекала цього дня більше. Я два роки чекала, поки зможу вам помагати грошима. І дочекалася. А ви чекали життя. Життя там вам уже не буде такого, щоби ви не думали. І втекти там не втечете від себе. А так — скажете, донька забрала до свого грека. І тоді ви прийдете до бога. Тут до бога ближче. Бо тут усі боги народилися. І тут є усякі боги. І всі інакші. Не може бути, щоби не знайшовся між ними той один Бог, який вас вислухає і зрозуміє. Якщо розумію вас я — то чому має не зрозуміти тутешній бог? Хіба він інакший, ніж наш? Просто цьому богові ближче до неба, він тут вигрітий на сонці, грецький цей бог, нелюдська спека його, може, зробила милосерднішим. І він знає, як тяжко робити у спеку. Бог, тату, також робить тяжку роботу. То він має знати, що не всі роботи приємні. І життя — то найбільша робота. Подеколи мені так, що думаю:

пора, відпочити від життя, але для цього треба вмерти. А я ще довго не хочу знати це слово, і не хочу щоби знали і ви. Тому вас прошу, держіться. Я вам посилаю гроші, щоби Марія купувала вам вітаміни і все, що ви хочете, аби могли стати ще трохи здоровим перед цими богами, і щоби вибрали собі котрогось одного і могли говорити з ним. Тут на кожну справу є бог. Є бог від любові і є від помсти, є від зброї, вогню і є від вина. Тут такі дивні ці боги, тату, що й не знаю, чи я їх не прогнівила цими словами, але вони якось домовляються між собою про людину. Вони миряться з людськими сла — бостями і силою. І вони чомусь прощають лю — дям умисне і ненавмисне. Хіба би ви були робили те, що КОЛИСЬ робили, якби ви могли робити по-іншому, або, якби ви не мали на то причини? Ви мені, тату, колись розкажіть про причини свого життя. Може, і я зрозумію, як розуміють грецькі боги тих, хто убивав і не каявся, хто любив так, ніби ненавидів. І боги їх розуміють. Бо тут боги смертні, як люди. Тому вони ближчі до людей, ніж наш один Бог. Він, певно, трохи сердитий на вас, тату. І ви це знали, тому й не ходили до нього на розмови. Так, тату? Знали, що наш Бог на вас сердиться? На вас сердилися люди і сердився Бог. І що було вам робити серед гніву? З води можна вийти, з вогню. І то не завжди. А як вийти з людського і божого гніву, коли і виходити боїшся, і хова — тися більше не годен?

А найбільше, тату, я хочу хоч раз таки заплакати на ваших грудях від радості, що ми разом, і ніхто нам не заважає ні докором із гнівних очей, ні вогнем із образливого слова. Чекайте мене, тату, дуже. Я тут стала така, що навіть ви мене не впізнаєте. Але то лише з виду. Я знаю, як зробити скоро так, щоби ми по — їхали нібито в місто, а насправді поїхали собі далі — і аж у Грецію. І ніхто не буде знати, де ми поділися. Але прошу вас дуже — нікому не кажіть, а лиш чекайте мене дуже — дуже. Я вам кажу правду. Бо ви хоч мені ніколи не казали правди, але ви мені й не брехали ніколи, тату. І за цю не-брехню ви мені кращий від усіх правдолюбців на світі, мій дорогенький татку Іване. А всі правди на світі дісталися мені через мої вуха і видющі очі. То нащо мені слова про правду, коли є здорові вуха й очі, і є багато грецьких богів, які на все мають готову відповідь?! І навіть на кожен гріх, тату…».

15

Коли би Іван Олексюк умер у Греції, то може, зараз підвели би його всемилосердні грецькі боги з домовини та оживили, щоб переламав він руки своїм синам на власній оборі. Бо осьдечки, ідуть, як ходили колись облавники, як ходив колись і сам Іван людськими межами, і шукають такими самими щупаками, лиш трохи інакшими.

Іван так само шукав свою здобич. Але тимоблавникам здобич потрібна була жива, а цішукають мертвечину — татове золото. Здогадалися чи, може, малими колись запам’ятали ту мідну скриньку, коли Іван її провітрював, а потім навіщось любистком дно вистелював, ніби золото могло пахнути, а два дрібні хлопчики німо зиркали на татову дивну роботу, не питаючи й слова. Один раз! Один лише раз його шмаркачня заздріла саму лише скриньку, а більше нічого, а певно, таки її шукають тепер три огирі металошукачами по всьому подвір’ю.

О, але ні! Вони, певно, полюють на Світланчині гроші. Ну, певно, що на сестринські гроші. Вони їм точний рахунок знають. І знають, що тато їх не тринькав. Ну, може брав там який десяток доларів про людські очі, що також ті гроші має, але щоб тратити їх на дурниці? Та ніколи на світі. А п’ять років по триста євро на місяць! То таки сума — вісімнадцять тисяч!

Коли б сини знали, скільки насправді їх тато грошей за вік свій наскладав! Тато гроші не тратив: жив на пенсію ветерана війни, на війні не бувши. Але хто сказав, що то не війна тут була по войні?!

…Воно так то так. Але трохи й інакше…

І жаль тепер мертвому Йванові, що не може встати і заговорити. Отако би обклався синами, як подушками, і тягнув би, як гуму, ту бесіду — про войнуі гроші. А потому би вмер, бо, певно, не витримав би тих бесід. Сказати було що, та пізно.

Хай шукають. Найбільше, що знайдуть — переламаний бурий ґудзик, а на ньому — задавнену кров. Та хіба мідну скриньку в металолом здадуть, бо Іван так і не навчив синів, що то є фамільне багатство.

Іван знав, що багатство — це татовий ґердан і Світланчині гроші, перемішані із його грошима за продані бички і телички, за молоко, масельце і волоські горіхи.

А для синів багатство — долари за контрабандні авта і каву, та людський страх, на доларах замішаний.

Так що кожен мав своє багатство і кожен знав, яким трудом воно нажито.

Тому й гарцюють сини при мерці у хаті з металошукачами — і людей не встидаються: татова смерть їх не вразила.

Смерть не могла змагатися з грішми.

Гроші зі смертю ішли різними дорогами.

16

Іван умер не так із туги — як із думання, що від життя пора перепочити. Йому це мовчазне думання підказала Світланка у своїм писемці.

…Не годен був далі тривати Іван: як уже не було кого боятися — то зникла й напруга жити.

А життя своє жив, ніби на однім боці дошки-гойданки сидів він, а на другому боці — люди: люди тримали зло на Йвана, Іван злостився на людей. І роги їм ніяк не сходилися довгий час.

А потім ця гойданка завмерла і не гойдалася.

Отак вони собі жили — кожен на своєму краю гойданки: Іван і люди, які його ніколи не любили.

Все, що вони мали йому про нього сказати, — колись уже сказали. Як ото перестройка світ перестроювала — сказали стільки, що можна було захлинутися тим казанням.

І він терпів. Люди мусять говорити, коли є про що.

А Іван мусить слухати, як нема що відповісти.

Хто не сказав — вимовчав чорним мовчанням замість говоріння, а той, хто відважніший — не раз услід йому ще й сплюнув, ніби піку в серце всадив.

Ці, свої, мали таке право — плювати Іванові у слід: було за що.

А ті, хто теперіз телевізора розказує, чому з такими, як він, Іванами, було так, як було, і хто в тому винен, що Івани у своїй молодості робили злеіншим, — життя не знали і знати не могли. Вони хотіли просто судити і при тому самим розумними виглядати.

А певно, що так: тепер судити легко, а таврувати — вигідно.

Але чи хто з них думав, як то бути таврованим перед смертю без вислуховування? Тепер із десятого поверху дивитися на те, що було під землею, коли земля під ногами горіла і в потилицю дуло впиралося, — безпечно.

Та й декотрі із нинішніх суддів дуже моторні і спритні. Ну, ду-у-у-же проворні… Молоді, вдоволені, вільні! при краватках і грошах, поїздивши по світах і народах, начитавшись книжок та наслухавшись також не голодних, вони не питали й не слухали Івана. Ревізували Іванове життя — а говорили все одно про своє, теперішнє. Вони йому розказували про нього так, ніби тоді в його шкірі самі сиділи, то й знали, як той щупак у чуже тіло було втикати.

Тим, із телевізора, свербіло сьогоднішнє. Іван для них був лише для рахунку — для загинання чи розчепірювання пальців. Їх Іванове — не боліло.