Арсен
Шрифт:
Одного разу кілька вечорів переповідав «Людину, що сміється» Віктора Гюґо. Про Гвінплена і Дею… Читав?
Я принципово мовчав, стиснувши зуби. Айрес зітхнула і повела далі:
— Гвінплен з дитинства був потворою — з величезним ротом, який йому навмисне прорізали для того, щоб продати до мандрівного цирку. А Дея була сліпою від народження. Але дуже красивою. Вони любили одне одного. Потім виявилося, що Гвінплен — нащадок багатого роду, і його забрали до королівського палацу, а там у нього закохалася герцогиня Джозіана…
Я точно знав: це вона навмисно заговорює
Хоча, скажу чесно, зацікавився, адже в Гюґо читав лише «Собор Паризької богоматері». Хоча Юля казала, що це для мене зарано…
На моє мовчання Айрес знизала плечима, зітхнула і продовжувала свої байки, яким я вже не вірив:
— Тато переповів нам багато книжок. «Айвенґо»… «Робінзон Крузо»… «Та, що біжить по хвилях»… «Пурпурові вітрила»… Потім ми почали читати самі. Але все одно кожного вечора потребували нових казок. І тоді тато почав розповідати реальні історії з життя людства. А потім — про наше село. Він багато чого знав, адже з юності збирав відомості про всіх мешканців. Так ми дізналися і про вашу родину. Її леґенда була найяскравішою!
Особливо мені сподобалося те, що розповідали старі люди: колись селом блукав привид Білої Дами. Одного вечора, коли тато вже пішов спати, ми почали говорити про те, що було б добре, якби наше село чимось прославилося! От і вирішили, що варто повернути до життя леґенду про привид Білої Дами! Зрозумій, ми ж не знали цієї історії до кінця!
— А Яків Степанович знає про ваші забавки? — порушив мовчанку я.
— Звісно, ні! — сказала Айрес. — Ми з дітьми вирішили, що це наша таємниця!
— І що це вам дало? — зі зневагою запитав я.
— Невже ти не розумієш? — здивувалась дівчина. — Це ж казка! І ми створювали її власноруч! У селі почала існувати власна леґенда! Повір мені: всі мешканці пишаються, що у нас живе справжня примара! Це ж круто!
Я не знав, як ставитися до цього. З одного боку, я почав розуміти Айрес і навіть перестав сердитися. З іншого, я все ж вважав, що краще знати правдиву історію, ніж вигадувати казки. Я сказав їй про це.
— Звісно! — погодилася Айрес. — Тому тато і хоче зробити музей. І там історія твоєї родини займе чільне місце! Треба перезняти цю стару світлину, виставити і цей лист, й інші речі. Хіба це погано?
— А як же бути з примарою? — пом'якшав я. — Певно, люди вже до неї звикли?…
— Певно… — зітхнула Айрес. — Але, мабуть, годі. Ти ж сам казав, що привиди — це невпокоєні душі. Тож тепер, коли ти з’ясував правду, привид має зникнути.
Вона помовчала і впевнено додала:
— І зникне! Обіцяю…
Айрес запитально поглянула на мене і простягла руку:
— Мир?
Я трохи повагався.
Тоді взяв її руку і міцно потиснув. А потім ми побігли до річки…
Що таке «P.S.»?
Здається, це все, що я хотів розповісти.
Та написавши останню фразу: «А потім ми побігли до річки», — я раптом відчув якусь незрозумілу тугу. Невже це справді все?
А як же ціле літо, яке я провів у селі? Інші мої пригоди, знайомства, моя робота, яку
я відтак усе ж знайшов?А моя дружба з Чорним, про яку теж варто написати?
А те, що під кінець літа ми таки влаштували музей! Ще й який — на відкриття приїздили столичні журналісти і мешканці інших сіл!
А про приїзд моєї Юлі — теж урочисту подію для всієї родини!
Одне слово, написавши останню фразу, я впав у відчай. Невже доведеться починати новий зошит? Але ж я і так багато написав. А решта вже буде, як кажуть, «зовсім іншою історією»…
І тоді я згадав, що після закінчення листа або записки, яку Юля пише мені вранці, вирушаючи на роботу, вона іноді ставить у кінці дві літери — «P.S.».
І — продовжує писати. Наприклад, таке: «Не забудь помити посуд!» або «Буду пізно — вечеряй сам!»
Одного разу я запитав у неї, що ті літери означають. І вона пояснила, що це скорочення двох слів — «пост скриптум». Перекладаються вони так: «після написаного».
А простіше кажучи — коротке доповнення до всього, написаного раніше. Те, що не увійшло до головної розповіді.
Згадавши таке, я зрадів і вирішив, що у мене теж має бути це «доповнення».
Отже…
P.S.:
Я провів у селі все літо!
Як міг поїхати, якщо тут закрутилися такі справи?!
По-перше — робота. Саме наприкінці червня добудували конеферму. Як сказав дід Олег, мрія про розведення коней тут визрівала багато років. І конеферму будували давно, а добудували лише цього літа.
І ось тепер батько Федора, Василь Петрович, віддав туди двох своїх коней арабської породи. За цими кіньми треба було доглядати. І не лише доглядати, а й тренувати.
Займатися цим у селі не було кому — кожен мав свою справу. Спочатку доглядати за кіньми призначили діда Микиту. Але на заваді стала його коза Зоряна Петрівна. Вона не давала старому і кроку ступити до коней! Весь час крутилася під ногами, тягала їхнє сіно і мало не захворіла від горя, коли дід приділяв їм більше уваги.
І тоді сталося те, про що я й не мріяв: Василь Петрович запропонував цю роботу мені!
Але почалося все з доволі тривожної для мене історії. Одного вечора фермер завітав до нашої оселі з… клаптями моєї розірваної сорочки в руках. Тієї, яка залишилася під копитами Чорного, коли я з ним змагався.
— Твоя сорочка? — суворо запитав він.
Дід із бабусею схвильовано подивилися на мене.
— Арсенчику, що ти накоїв? — запитала бабуся. — Чому сорочка брудна і розірвана?
Довелося розповісти їм про мою нічну пригоду.
— І ти заліз за огорожу? — перепитав Василь Петрович. — Ти хоч знаєш, як це небезпечно — тривожити тварин уночі? Що ти там робив?
Я опустив голову.
— Хотів приборкати вашого Чорного. Як на кориді.
— Яка ще корида, бовдуре?! — здивувався Василь Петрович. — Це ж звичайнісінький племінний бичок…
— Він не «кельтський»? — розчаровано пробурмотів я.
— О, Господи! Це тебе, певно, мій Федько з пантелику збив! — засміявся фермер. — От я вам покажу кориду! її вже давно скасувати треба!