Атлантида

Схилившись над паперами, за моїм столом стояв якийсь чоловік. Він був обернений спиною до дверей і не бачив, як я увійшов.

— Це ви, Гурю? Що ж, хлопче, будь ласка, не бентежтеся. Почувайте себе спокійно.

Чоловік підвівся. Він був досить високий на зріст, стрункий і блідий.

— Лейтенант Фер’єр, чи не так? Він наблизився і простяг мені руку.

— Капітан де Сент-Аві! Радий бачити вас, любий друже.

Цієї миті на порозі канцелярії з’явився Шатлен.

— Старший сержанте, — сухо промовив новоприбулий. — Не можу похвалити вас за те, що я встиг оглянути. Немає жодного мехарі [7] , в якого не бракувало б кільця, а стайні мають вигляд, ніби в Гассі-Ініфель триста днів на рік ллє дощ. До речі, де ви були сьогодні пополудні? З чотирьох французів, які обслуговують форт, я застав лише одного п’яничку, що сидів за пляшкою горілки. Віднині все повинно змінитися. Так? Затямте це.

7

Верховий верблюд.

— Капітане, — мовив я глухо, тоді як Шатлен стояв, виструнчившись, — мушу сказати, що це я відповідальний за його відсутність у форті. Він бездоганно виконує свої обов’язки. Якби нас попередили про ваш приїзд…

— Ясна річ, — сказав він з холодним іронічним посміхом. — Тому, лейтенанте, не роблю його відповідальним за те недбальство, якого припустилися ви. Він не мусить знати, що офіцер, котрий залишає, хай лише на дві години, такий форт, як Гассі-Ініфель, ризикує мало що застати після свого повернення. Ці розбійники чамба, мій дорогий товаришу, дуже люблять вогнепальну зброю і, аби привласнити ці шістдесят рушниць із козел, я переконаний, без найменшого докору сумління, навіть ризикуючи потрапити під військовий трибунал, скористаються відсутністю офіцера, котрий, як мені відомо, мав чудову репутацію. Але, будь ласка, ходімте зі мною. Продовжимо невеликий огляд, який я мав змогу зробити лише побіжно.

Він уже був на сходах. Я мовчки вирушив слідом. Шатлен ішов позаду. Я чув, як він бурмотів, можете уявити яким тоном:

— Отже, тепер тут справді буде весело.

РОЗДІЛ II КАПІТАН ДЕ СЕНТ-АВІ

Кількох днів вистачило, аби переконатися, що побоювання Шатлена щодо службових непорозумінь з нашим новим начальником були марними. Я часто думав про те, що своїм брутальним виступом першого ж дня Сент-Аві хотів узяти над нами гору й довести, що може з високо піднесеною головою нести тягар свого минулого… Наступного дня він став зовсім іншим, навіть похвалив старшого сержанта за порядок у форті й навчання солдатів. До мене він ставився чудово.

— Ми з вами, здається, одного випуску? — сказав він. — Мені немає потреби давати тобі дозвіл на традиційне «ти». Це твоє право.

Ой лелеї Що вияви взаємної довіри та щирості? Чи існує щось доступніше за безмежну Сахару, яка розкриває свої обійми кожному, хто хоче бути поглинутий нею? А проте, чи існує щось недоступніше? Після шести місяців такого спільного життя, можливого хіба що у південних фортах, я запитував себе: чи не найдивовижнішим у цій пригоді є мій намір вирушити завтра в безкраї простори, у глушину з людиною, справжні наміри котрої мені так само невідомі, як і ті безлюдні місця, що до них вона зуміла пробудити в мене непогамовний потяг.

Першим сюрпризом для мене був багаж, що його привіз із собою мій дивний супутник. Коли він раптово прибув з Уаргли на породистому мехарі, при ньому були тільки ті речі, які не виснажували цю досить делікатну тварину: зброя — шабля, револьвер, великий карабін і ще дещо найпотрібніше. Решта надійшла через два тижні з валкою, яка везла харчі для форту.

Три великі скрині було внесено до капітанової кімнати, і гримаси носильників свідчили про їхню чималу вагу.

З почуття скромності я залишив Сент-Аві на самоті розпаковувати вантаж, а сам заходився переглядати пошту, привезену з валкою.

Незабаром він прийшов до канцелярії і кинув погляд на журнали, які я отримав.

— Он як, тобі й це надсилають.

Він пробіг очима останній номер «Zeitschrift der Gessellschaft fr Erdkunde in Berlin» [8] .

— Так, — відповів я. — Ці пани дуже цікавляться моїми працями з геології ріки Міа і верхнього Ігаргару.

— Це може мені знадобитися, — пробурмотів він, продовжуючи гортати журнал.

— Він до твоїх послуг.

— Дякую. Дуже прикро, що не зможу нічого дати на заміну, хіба що Плінія. І ще… Ти, певно, добре знаєш, що пише він про Ігаргар після царювання Юба. Зрештою, допоможи мені дати всьому цьому лад і, може, знайдеш щось цікаве для себе.

8

«Газета Географічного товариства в Берліні» (нім.).

Я охоче погодився.

Ми почали виймати на світ божий усякі метеорологічні й астрономічні інструменти: термометри Бодена, Саллерона, Фастре, анероїд, барометр Фортена, хронометри, секстант, астрономічну підзорну трубу, компас… Усе це Дювейр’є називає найпростішим і найпортативнішим спорядженням, котре можна легко навантажити на верблюда.

У міру того, як Сент-Аві подавав мені ці інструменти, я розставляв їх на єдиному столі, що був у кімнаті.

— Тепер, — сказав він, — залишаються тільки книжки. Я подаватиму, а ти складай їх стосом у кутку, доки мені зроблять полиці.

Упродовж двох годин я допомагав йому впорядковувати справжню бібліотеку. Та ще яку! Ніколи не було такої у фортах Півдня.

У чотирьох потинькованих стінах цієї кімнати вмістилися книжки античних авторів під усякими назвами, присвячені Сахарі. Звичайно, були Геродот і Пліній, а також Страбон, Птолемей, Помпоній Мела й Аммієн Марселлін. Поряд з цими іменами, які нагадали мені про мою обмеженість, я побачив твори Коріпа, Поля, Орозе, Ератостена, Фотія, Діодора Сіцілійського, Соліна, Діона Кассія, Ізидора з Севільї, Мартіна Тірського, Етіка, Афенея… Були «Scriptore Historioe Augustoe» [9] , «Hinerarium Antonidi Augusti», «Geographi latini minores» Різе, «Geographi groeci minores» Карла Мюллера… Я міг також ознайомитися з Агатархідом Коським і Артемідором Ефеським. Але зізнаюся, що тоді наявність цих трактатів у скринях капітана кавалерії не могла не схвилювати мене.

9

«Історики епохи Августа», «Подорож Антонія Августа», «Малі латинські географи», «Малі грецькі географи» (лат).

Згадаю також «Descrittione dell’Africa» [10] Леона Африканця, арабські нариси Ібн-Калдуна, Аль-Якуба, Ель-Бекрі, Ібн-Батута, Мохаммеда Ель-Тунсі… Серед цього Вавілона, здається, зустрілися лише два томи сучасних французьких учених. Були й латинські дисертації Берліу та Шірмера.

Складаючи ці різноформатні книжки стосами так, щоб вони не порозпадалися, я сказав собі: «А я гадав, що Сент-Аві під час експедиції з Моранжем насамперед дбав про наукові спостереження. Або пам’ять дивно зраджує мене, або відтоді він круто змінив свої уподобання. Незаперечним є лише те, що серед цієї купи непотребу для мене немає нічого цікавого».

10

«Описи Африки» (італ.).

На моєму обличчі, мабуть, відбилося очевидне здивування, бо в його тоні я відчув бажання штрикнути мене.

— Може, тебе дивує вибір моїх книжок?

— Не маю підстав вважати його дивним, — відповів я, — бо мені невідомо, заради якої праці ти зібрав їх. У всякому разі, гадаю, що можу стверджувати, не боячись викликати сумнів у здоровому глузді: ніколи досі жоден офіцер арабських фортів не мав бібліотеки, де гуманітарні науки були б так повно представлені.

Він ухильно всміхнувся, й того дня ми більше не поверталися до цієї теми.

Серед книжок Сент-Аві я завважив досить товстий зошит з міцним замком. Кілька разів бачив, що він туди щось занотовує. Залишаючи з якоїсь причини кімнату, він завжди замикав цей зошит до маленької шафки з білого дерева, котра свідчила про щедрість адміністрації. Коли ж не писав і служба не вимагала його присутності, то наказував сідлати мехарі, якого мав з собою, і за кілька хвилин я бачив з тераси форту, як їх подвійний силует швидко зникав на обрії за брижами червоної землі.

Ці прогулянки ставали щоразу довшими. Із кожної з них він повертався у стані незвичайного збудження, яке під час наших зустрічей віч-на-віч за обіднім столом тривожило мене дедалі більше.