Атлантида

Наблизилися до невеликої печери.

— Увійдіть, — сказав таргієць.

Він запалив смолоскип. У червоному світлі я побачив прегарного мехарі, який спокійно жував траву.

— Мала не дурна, — сказав Сегеїр-бен-Шейх, вказуючи на тварину, — вибрала найкращого, найміцнішого. Але легковажна.

Він підніс смолоскип ближче до верблюда.

— Вона легковажна, — повів він. — Зуміла лише осідлати його. Але не взяла ні води, ні харчів. За три дні, в цей самий час, ви б усі троє померли в дорозі… і в якій дорозі!

Таніт-Зерга вже не клацала зубами. Вона дивилася на таргійця із змішаним почуттям жаху й надії.

— Сіді лейтенанте, — покликав Сегеїр-бен-Шейх, — підійди сюди, до верблюда, щоб я міг тобі пояснити.

Коли я наблизився, він сказав:

— З кожного його боку — бурдюк з водою. Заощаджуйте цю воду, бо вам доведеться долати страшну місцевість. Можливо, протягом п’ятисот кілометрів не зустрінете жодної криниці.

— Тут, — провадив він, — у цій сідельній кобурі — бляшанки з консервами. Їх небагато, бо вода дорогоцінніша. Ще є карабін, твій карабін, сіді. Прибережи його для антилоп. Тепер ось що.

Схилившись, він розгорнув сувій паперу; я бачив його запнуте обличчя; очі усміхалися, він дивився на мене.

— Проминувши вали укріплень, куди ти гадав попрямувати? — запитав він.

— До Іделе, щоб дістатися на шлях, де ти зустрів нас, капітана й мене, — сказав я.

Сегеїр-бен-Шейх заперечно похитав головою.

— Думав, що це буде найкраще, — пробурмотів я.

— Завтра, ще до заходу сонця, тебе й малу наздоженуть і вб’ють, — холодно сказав він.

І додав:

— На північ — це Хоггар, а весь Хоггар підвладний Антінеї. Треба йти на південь.

— Отже, ми підемо на південь, — сказав я.

— Яким шляхом ви підете на південь?

— Та через Сілет і Тіміссао.

Таргієць знову похитав головою.

— Вас шукатимуть і по цей бік, — пояснив він. — Це добра дорога, дорога, де є криниці. Усім відомо, що ти це знаєш. Туареги чатуватимуть на тебе біля криниць.

— Отже?

— Отже, — сказав Сегеїр-бен-Шейх, — слід вийти на шлях Тіміссао — Томбукту, до якого сімсот кілометрів звідси до Феруана, або, ще краще, до річки Телемсі. Там закінчуються землі туарегів Хоггару й починаються володіння ауелімідів.

Пролунав свавільний голос Таніт-Зерги.

— Ауеліміди повбивали моїх родичів і продали мене в рабство; я не хочу йти через землі ауелімідів.

— Помовч, мала негіднице, — гримнув Сегеїр-бен-Шейх і провадив, звертаючись лише до мене:

— Я знаю, що кажу. Мала не помилилася. Ауеліміди справді жорстокі. Але вони бояться французів. Багато з них мають добрі стосунки з фортами на півночі Нігеру. До того ж вони у стані війни з хоггарцями, і ті не переслідуватимуть вас там. Я знаю, що кажу: вам треба вийти на шлях до Томбукту в тій місцевості, де він заглиблюється у землі ауелімідів. У їхньому краї багато зелені та джерел. Коли ви дійдете до річки Телемсі, то закінчите свою подорож під склепінням квітучих мімоз. Урешті, звідси до Телемсі є ще один шлях, коротший, ніж через Тіміссао. Він прямий.

— Він справді прямий, — підтвердив я. — Але ж ти знаєш, що він веде через Танезруфт.

Сегеїр-бен-Шейх нетерпляче махнув рукою.

— Сегеїр-бен-Шейх знає це, — сказав він. — Знає, що таке Танезруфт. Він обійшов усю Сахару, але вжахнувся б, якби довелося їхати через Танезруфт і Південний Тасілі. Він знає, що коли там заблукати, верблюди здохнуть або здичавіють, бо ніхто не наражатиме своє життя, аби відшукати їх… І саме те, що ця місцевість викликає жах, може врятувати вас. Отже, маєте зробити вибір: ризикувати померти від спраги на шляхах Танезруфту або бути задушеними на будь-якому іншому шляху.

І додав:

— Ви також можете залишитися тут.

— Вибір зроблено, Сегеїр-бен-Шейх, — сказав я.

— Гаразд, — кинув він, знову розгортаючи сувій паперу. — Ця лінія починається біля входу другого земляного валу, куди я вас проведу, а закінчується в Іферуані. Я позначив криниці, але не дуже розраховуй на них, бо більшість пересохли. Намагайся не збочувати з цього напрямку. Відхилення від нього означає смерть… Тепер вилізай разом з малою на верблюда. Двоє роблять менше галасу, ніж четверо.

Ми довго йшли мовчки. Сегеїр-бен-Шейх ішов попереду, його мехарі — слухняно за ним. Проминали темний коридор, вузьку улоговину, другий коридор… Кожен хід був добре замаскований нагромадженнями скель і чагарників.

Раптом гарячий вітер обпік наші скроні, й в коридор, який тут закінчувався, ринуло темно-червоне світло. Перед нами була пустеля.

Сегеїр-бен-Шейх зупинився.

— Злізайте, — сказав він.

У скелі било джерело; таргієць наблизився до нього й наповнив водою шкіряну чарку.

— Пийте, — звелів він, передаючи її нам.

Ми напилися.

— Пийте ще, — наказав він. — Це заощадить воду в бурдюках. І намагайтеся до заходу сонця більше не пити.

Він перевірив попругу на мехарі.

— Усе гаразд, — пробурмотів він. — Отже, за дві години світатиме, треба, щоб ви зникли з поля зору.

Якесь дивне хвилювання охопило мене тієї знаменної миті. Я підійшов до таргійця і взяв його за руку.

— Сегеїр-бен-Шейх, — тихо сказав я. — те, що ти робиш… Чому ти робиш це?

Він відступив, і я побачив, як спалахнули його глибокі темні очі.

— Чому? — перепитав він.

— Так, чому?

— Пророк, — статечно повів він, — дозволяє правовірному бодай раз у житті дати волю своєму милосердю над обов’язком. Сегеїр-бен-Шейх скористався цим дозволом задля того, хто врятував йому життя.

— І ти не боїшся, що, повернувшися до своїх, усе розповім, викажу таємницю Антінеї?

Він заперечно похитав головою.

— Я цього не боюся, — відповів з іронією. — Ти, сіді лейтенанте, не зацікавлений у тому, щоб твої земляки довідалися, як помер сіді капітан.

Я затремтів, почувши цю логічну відповідь.

— Можливо, я припустився помилки, — додав таргієць, — що не вбив малу… Але вона кохає тебе. Вона нічого не скаже. Їдьте, скоро настане день.

Я хотів потиснути руку цьому дивному рятівникові, але він знову ухилився.

— Не треба дякувати мені, я роблю це задля самого себе, щоб здобути божу милість. І затям: я більше ніколи не зроблю цього, ні для когось іншого, ні для тебе.

І коли я зробив жест, щоб переконати його в помилковості такої думки, він сказав глузливим тоном, який і досі звучить у моїх вухах: