Шрифт:
Юліан Семенов
АУКЦІОН
Повість
©
Авторизований переклад з російської Надії Орлової
Семенов Юлиан. Аукцион. — Л.: Лениздат, 1988.
ЗАМІСТЬ
Відповідні служби страхової корпорації «ДТ» зафіксували падіння інтересу досить престижних клієнтів до аукціонів, на яких торгували творами європейської культури, здебільшого східноєвропейської, і насамперед російської.
Електронно-обчислювальні машини підрахували очевидні збитки; вони становили два мільйони сімсот сорок сім тисяч доларів, не такі вже й великі гроші, але справа не в них, а в тенденції.
Сектор аналізу кон’юнктури доручив Бруклінському центру вивчити цю проблему; серед можливих причин, що пояснюють тривожний симптом, була названа й така: в Європі з’явилася група осіб, яка цькує тих, хто скуповує, а також торгує творами культури, напевно, викраденими під час минулої війни.
Звичайно, жодна серйозна страхова фірма, яка входить у групу «ДТ», ніколи не платитиме поліс за крадене. Риск дуже великий, бо не виключена можливість удару по престижу, а це річ непоправна.
Проблему запустили в роботу, як завжди, в різних містах, в різних установах, на різних людей…
Одним з тих, кого залучили дослідити цю заплутану й дивну справу, був Джос Фол.
На сорок четвертому році життя він став віце-директором компанії «АСВ» (зв’язки з «ДТ» досить опосередковані, приховані); оцінювання, закупка й страхування антикварних книжок, картин та скульптур, вигідний бізнес. До цього протягом тринадцяти років Фол працював у «російському відділі» Центрального розвідувального управління США, відав питаннями культурного обміну; закінчив університет у Прінстоні; під час масового руху хіппі наприкінці шістдесятих пішов з дому (батько був провідним інженером консервного заводу, мати тримала салон краси), оселився в «хіпарському» районі Грінвіч Виледж, наймав кімнату вдвох з Робертом О’Девісом (той виїхав із Штатів, добрався до Рима, став пиячити, зовсім опустився, не зміг знайти себе; знімався в масовках, лаяв президента Джонсона, малював лозунги: «Люби, а не воюй!»; потім закохався в одну дівчину; довелося повернутись додому, одружившись, почав підшукувати роботу; людиною, яка запросила його в систему, був Александер, сусід по гуртожитку в Грінвіч Віледж (у минулому — найкрикливіший противник Білого дому); перевірили — після кількох бесід в управлінні кадрів — досить швидко, за сім місяців; пройшов курси, потім працював як дипломат у Варшаві, Москві, і в Софії.
Саме він і зажадав — через приватну детективну фірму «ІТСА» — дані телефонного прослухування, які дістали оперативним шляхом у віллі князя Євгенія Ростопчина в Цюріху і в домі Фріца Золле [1] , Бремен, ФРН.
Обидва вони часто дзвонили до Москви письменникові й журналістові Дмитру Степанову, вели розмови про картини, що зникли з музеїв Ровно, Харкова, Києва, Риги, Курська й Смоленська.
Техніки із спеціального підрозділу, що відав розшифровкою кодів, з усією певністю повідомили: ніяких особливих слів ні Москва (Степанов), ні Цюріх (князь Євгеній Ростопчин), ні Бремен (пан Золле) не вживали; інтонація розмови, вичислена на спеціальних комп’ютерах, свідчила тільки про зацікавленість; якоїсь надмірної нервозності, властивої агентам під час напівлегальних зустрічей, зафіксовано не було.
1
Прізвища головних героїв, звання і титули трохи змінено. Так, зокрема, графа Ростопчина тут усі називають князем.
Саме ці обставини страшенно збентежили Фола, і він звернувся до голови Ради директорів фірми з проханням санкціонувати його роботу по дивному вузлу: з одного боку — червоний, з другого — російський аристократ, один з тих небагатьох, хто зміг пристосуватися до умов Заходу, розбагатіти, відкрити своє діло, і з третього — німець, консерватор, власник унікальної документації про есесівців.
Дані детективної фірми «ІТСА» Фол підстрахував через друзів з ЦРУ; зв’язків з Ленглі не припиняв; робив послуги; брав консультації і, в свою чергу, наводки.
ЧАСТИНА ПЕРША
1
— Ви зрозуміли? — вже укотре наполегливо повторила Галина Іванівна, все ще повільно і владно йдучи своїм важким поглядом по спині Степанова; її м’які долоні лежали в нього на плечах; руки були сухі й дуже гарячі. — У вас були кольки, ліва нирка нікуди не годиться; тиск часто міняється, особливо на погану погоду, коли має відбутися різкий злам на холод чи спеку… Ясно вам? Це так?
— Так, — погодився Степанов, почуваючи себе ніяково, бо жінка возилася з ним десять хвилин, а він мовчав, ніяк не допомагав їй, а де суперечило його життєвому принципу — якнайбільше сприяти тому, хто працює.
— У вас був струс мозку, причому не один, — вела далі жінка, — ясно вам?
Було три, подумав він; перший у сорок третьому, коли Земляк, маленька дванадцятирічна тварюка з обличчям старого алкоголіка, штовхнув його в підвал, на каміння; другий стався в п’ятдесятому, коли він підробляв на рингу, вигідне було діло: виходиш проти першорозрядника, а в тебе — третій, але ти на кілька кілограмів важчий за нього; тебе добряче б’ють, тільки встигай ухилятися від ударів, зате тренер першорозрядника платить тобі тридцятку, а в ті студентські роки тридцятка — це ж були гроші; десять таких боїв — і маєш черевики, чеські, з виворотної шкіри, з дірочками на носках, шик; категорія риску бралася до уваги й цілком піддавалась оцінці: ти знав, на що йшов, і, коли бугай з Філів звалив тебе на початку другого раунду в нокаут, ти був готовий до цього; тобі лише дев’ятнадцять років, до старості заживе, та — не заживає! Ач, як Галина Іванівна вміє читати людські хвороби, оце так чаклунка! А коли ж стався третій струс? Стривай, сказав сам собі Степанов, це було весною п’ятдесят третього, ти вскочив у тролейбус, рідна «комашка»; останній тролейбус мчав по Москві, завершував своє кружляння по бульварах, а ти їхав від Ляльки з Божедомки й обернувся до кондукторки, тоді в кожному тролейбусі біля входу сиділа кондукторка, обвішана різнобарвними рулонами з квитками — п’ять копійок, десять, п’ятнадцять, двадцять, залежно від маршруту, от макулатури було, як тиждень поїздиш в інститут трамваєм і тролейбусом, то запросто назбираєш на Дюма чи Дрюона; до речі, в ті роки про книжковий бум ніхто й не чув, де б він узявся, коли окремих квартир майже не було, самі «комуналки», п’ять чоловік в одній кімнаті…
Степанов тоді простяг карбованець і, чекаючи здачі, відкинувся до дверей, блаженно відкинувся, немов споглядав себе збоку. Молодий, кремезний, у пальті з піднятим — за тодішньою модою — коміром, дуже стильно: або Зигмунд Колосовський, був такий фільм Київської кіностудії, котрий їхнє покоління ще в сорок п’ятому дивилося разів по десять; герой антифашистської боротьби, обманював нацистів як хотів, дурні, що вони розуміли разом із своїм біснуватим; або Джеймс Кегні з картини «Доля_солдата в Америці»; безробіття, гангстери, організована злочинність; одним словом, Нью-Йорк… Відкинутись він відкинувся, але старенька кондукторка не встигла ще дати команди водієві, щоб той зачинив двері, й Степанова охопило якесь дивне почуття стрімкої неминучості, коли збагнув, що летить на асфальт і мерехтять зорі в прекрасному весняному московському небі, а потім усе зникло, настала лунка темрява. Згодом, опритомнівши, він у якомусь тяжкому подиві побачив над собою міліціонера, що скрушно хитав головою. Добрий був міліціонер, старенький, з медаллю «За оборону Москви», він схилився над Степановим і здивовано мовив:
— Та й справді, не тхне горілкою…
Десять днів тоді пролежав Степанов у лікарні — в коридорі, біля вікна; страшне відчуття райдужності, невиразності світу, якоїсь хисткості минуло, предмети знову стали конкретними; і на цей раз пронесло…
— У вас один струс був надзвичайно сильний, — тим часом вела далі Галина Іванівна, не знімаючи своїх гарячих долонь з плечей Степанова, — мені здається, ви впали з немалої висоти, й тріщинка на черепі не заросла як слід, отож бережіться падінь, ожеледиці, весняної грязюки, крутих спусків; четвертий струс може бути фатальним, ви зрозуміли мене?
— Зрозумів, — відповів Степанов. — А тепер поясніть, як ви все це прочитуєте?
Жінка ще якусь хвилину оглядала його мовчки, важко, зосереджено, він відчував спиною погляд її голубих прозорих очей, потім злегка ляснула Степанова по плечах, прийняла руки й сказала:
— Одягайтеся… Раніше я нічого цього не вміла, — посміхнулася вона насторожено. — До того як мене вдарило струмом у кабіні мого крана, я була нормальною людиною. Відвезли в морг, це було в п’ятницю, а в понеділок прийшли студенти, почалося навчання, і один з хлопців побачив, що я жива, в шоку… Півроку пролежала в госпіталі, щось зробилося з очима, стала бачити предмет наскрізь, у кольорі… Звичайно, мені не вірили: чаклунка, самозванка… У нас важко сприймають те, що не вкладається у звичні рамки… Ну, а зараз я в онкологічному відділенні консультую, працюю з лікарями, розумієте?