Автограф для слідчого

Карл згадав, як перед зборами Шліхтінг намагав­ся вивідати в нього, яка сума лежить на шифровано­му рахунку, мовляв, їхня партія продовжує справу третього рейху, вона — законний спадкоємець і має право на всі гроші. Але очі його в цей час бігали й обмацували Карла; той зрозумів усе з самого по­чатку, хитрування Шліхтінга лише смішили його, й він поклав край цим вивертам, запитавши прямо:

— На яку суму розраховуєте ви особисто?

Шліхтінг не почервонів, не затнувся, не виправдо­вувався вищими інтересами партії. Він втупився в Карла вивчаюче, певно, думав лише про одне: як би не продешевити. Потім шморгнув своїм довгим но­сом, витяг хусточку, неквапливо обтерся і мовив з гідністю:

— Не менше трьох мільйонів марок!

“Чим поважніша фігура, тим більші апетити”, — подумав Карл. Справді, Пфердменгес запросив лише мільйон, а цей — втроє більше. Зараз, після цього за­сідання, Карл навряд би вчинив так, але тоді почав торгуватися із Шліхтінгом. Думав: біс із ними — з Пфердменгесом, котрий з учорашнього вечора засів у готельному ресторані, й з цим — нового зразка фашистом. Потерпіти лише день: завтра вони виле­тять у Цюріх, він кине їм у морду гроші, аби тільки ніколи більше не бачити, не чути, не зустрічатися…

Але зараз, дивлячись, як прощається Шліхтінг зі своїми колегами, Карл стискав руки так, що тріско­тіли пальці в суглобах; знав, що не простить собі цього, що Шліхтінг і Пфердменгес снитимуться йому, точніше, не вони, а розстріляні негри й жертви нових німецьких концтаборів, створених неонацистами. Во­ни б кинули за колючий дріт і його, коли б дізналися про думки, що снують зараз у Карловій голові.

Боже мій, яка іронія долі: він, син коменданта однієї з найстрашніших фабрик смерті, сам ходив би в смугастому халаті, чекаючи черги до крематорію…

У кімнаті залишились вони самі. Шліхтінг за­питав:

— Ну ж бо, юначе, якої ви думки про нас? Карл розумів: Шліхтінг запитав так, для годить­ся, насправді йому наплювати на Карлові враження.

Ще дві–три хвилини тому Карл, можливо, й кинув би у вічі цьому довготелесому пройді все, що думав про нього, та згадка про батька збентежила й позба­вила волі.

Карл щось пробуркотів, хоча Шліхтінг і не потре­бував його відповіді.

— Літак завтра о четвертій, — повідомив. — Я за­мовив квитки.

— П’ять?

— Так. До речі, для чого вам п’ятий?

— З нами полетить ще дівчина.

Шліхтінг не дозволив собі жодної фамільярності, лише зиркнув спідлоба, та Карл не схотів нічого по­яснювати.

Аннет зустрічала їх в аеропорту. Не бачилися тро­хи більше тижня, та Карл хвилювався так, наче по­вертався з багатомісячної тропічної експедиції, й весь цей час не мав жодної вісточки з дому. Коли йшли по площі, Аннет повисла в нього на руці, зазирала у вічі, і ямочки в неї на щоках рухались. Розповіда­ла, як гарно вела “фольксваген” гірськими дорогами, зовсім не боялась, хоча вперше їхала серпантинами. Вона замовила їм номери в недорогому готелі “Ко­рона” — три кімнати поряд на четвертому поверсі, пан Пфердменгес може оселитися в комфортабельніших покоях бельетажа (що він, до речі, й зробив), для машини є платна стоянка, навскіс від готелю, метрів за триста.

Карл ще не розмовляв з Аннет про поїздку до Цюріха, та знав, що дівчина захоче полетіти з ними в Швей­царію, а ще більше хотів цього він — до речі, глянув на годинник, уже мало не восьма година, й Аннет зачекалась на нього.

Шліхтінг зрозумів його погляд.

— Де ви зупинилися? Готель “Корона”? Чудово, нам по дорозі. Сьогодні я залишаюсь на міській квартирі, шофер відвезе мене, а потім вас.

Біля виходу Шліхтінга чекали два “орднери” — озброєні молодики з охорони. Один із них сів на пе­реднє сидіння автомобіля — Шліхтінг підняв скло, що відділяло задню частину машини, наказав у пере­говорну трубку:

— Додому! А потім відвезете пана до готелю “Корона”.

Карл подумав, що Шліхтінг міг дати цей наказ перед тим, як підняти скло. Посміхнувся: але ж тоді залишилась би непоміченою переговорна трубка.

Наче відповідаючи на його думки, Шліхтінг мовив пихато:

— Ми замовили для фон Таддена й для мене два броньовані “мерседеси” з непробивними шинами. Унікальні машини, фірма виготовила на спеціальні замовлення кілька таких.

Карл відсунувся в куток автомобіля. Так, цей тип, якщо дірвется до влади, збудує для себе не лише бун­кери. Власне, всі розмови про честь нації, інтереси народу — ширма, якою він прикриває свої жадання. Починається з броньованого “мерседеса”, а закінчує­ться маєтками, віллами, картинними галереями. Герінг так само хапав усе підряд.

Раптом Карл уявив Герінгову тушу на шибениці, а поруч — Шліхтінга: товстий і тонкий, але з одна­ковими апетитами.

Зиркнув на Шліхтінга: чи не сниться йому такий кінець? Варто було б сьогодні по закінченню наради показати цим неофашистам фільм про Нюрнберзький процес.

Хоча такі не схаменуться.

Чи то цікавість підштовхнула Гюнтера, чи твере­зий розрахунок, але коли Карл пішов на розшуки останнього з “трійки”, він через ресторан шаснув на вулицю, змішався з натовпом, перебіг на протилежний бік і, заховавшись за газетним кіоском, побачив, як Карл вийшов із готелю й попростував до зупинки так­сі. Слава богу, там не було жодної машини, і Гюнтер, намагаючись не потрапити другові перед очі, встиг дістатися до автостоянки й залізти у “фольксваген”. Звідси добре бачив, як нетерпляче переступав Карл з ноги на ногу. Нарешті підійшло таксі, Гюнтер врі­зався в транспортний потік одразу за ним — їх роз­діляли всього два чи три автомобілі. Таксист ішов швидко, і Гюнтерові довелося добре попотіти: не знаю­чи міста, важко одразу зорієнтуватися, та все ж Гюн­тер не випустив таксі з поля зору.

Карл вийшов на Кроненштрасе й попрямував до скляних дверей, біля яких юрмилося з півтора десят­ка чоловіків.

Гюнтер втиснув “фольксваген” поміж мишачого кольору “мерседесом” і якоюсь довгою модерною ма­шиною. Побачивши, що Карл зник за скляними две­рима, закурив і з нудьгуючим виглядом підійшов до молодиків, які топтались на тротуарі. Його обігнав сивий високий чоловік — молодики розступилися, один навіть відчинив двері.

— Штандартенфюрер Готшальк, — мовив хтось поштиво, і Гюнтер зрозумів, що за скляними дверима збираються чи то колишні есесівці, чи то члени яко­гось земляцтва.

Гюнтер зайняв місце на краю тротуару і, обравши зручний момент, відчинив дверцята “опеля”, допома­гаючи вийти з машини чоловікові в гарно пошитому костюмі. За ним вискочила середніх років жіночка, зиркнула на Гюнтера, той уклонився ввічливо і про­йшов з незалежним виглядом разом з цією парою повз молодиків, що догідливо розступилися.

Великий темнуватий зал був заповнений на дві третини — Гюнтер примостився в останньому ряду й уважно огледівся, але не побачив Карла. Мало не одразу присутні зааплодували — на сцену вийшов якийсь чоловік.

“Шліхтінг, — прошепотів сусіда Гюнтера з захоп­ленням, — сам Йоахім Шліхтінг!”

Той підійшов до краю сцени й оголосив, що при­сутні матимуть честь вислухати зараз лідера націонал-де­мократичної партії фон Таддена.

Сусіда Гюнтера швидко підхопився й загорлав на весь великий зал:

— Новому фюреру — хайль!

Гюнтерові здалося: зараз Шліхтінг піднесе руку, кине у зал “зіг”, і сотні присутніх, як у часи третьо­го рейху, проревуть “хайль!” Та справа обмежилась оплесками й окремими вигуками.