Айвенго (др. изд.)

Із першими променями сонця пілігрим вийшов зі свого закапелку, повернув ліворуч коридором і, не постукавши, зайшов до сусідньої комірки, де неголосно похропував єврей Ісаак. Не чекаючи, коли старий розплющить очі, пілігрим торкнувся його кінцем посоха, і той миттю підскочив, дико озираючись навсібіч.

– Не бійся, – тихо промовив пілігрим. – Я не маю злих намірів… Уважно вислухай мене, Ісааку! На тебе чекає велике лихо, якщо ти негайно не залишиш цей дім.

– Боже милосердний! – заголосив був старий. – Кому може знадобитися життя й убогі статки такого бідняка?

– Уночі храмовник звелів своїм головорізам схопити тебе й відвезти до замку барона Фрон де Бефа… Седрик Сакс не зможе цьому зарадити. Гості ще сплять. Збирайся мерщій, я проведу тебе таємною лісовою стежкою!

Потім разом із переляканим на смерть старим пілігрим пройшов до комірки, де на соломі сном праведника спав свинопас.

– Прокинься, Гурте! – владно наказав пілігрим. – Підводься швидше та допоможи нам. Ти маєш без усякого шуму відчинити хвіртку в задній брамі маєтку, яка виходить до лісу.

Невдоволений нетерплячим тоном мандрівника, свинопас трохи підняв голову і пильно глянув на людей, котрі його потурбували.

– А чи не будете ви ласкаві зачекати, – пробурчав він, знову опускаючи скуйовджену голову на колоду, що правила йому за подушку, – поки відімкнуть головну браму? У нашому домі не заведено, щоб гості йшли так рано, та ще й потайки.

Пілігрим нахилився й щось прошепотів по– саксонськи на вухо свинопасові, відтак Гурт скочив на рівні, немов обпечений, і кинувся виконувати прохання. Мандрівник промовив йому вслід:

– Обережніше, приятелю… невдовзі ти дізнаєшся набагато більше. І, зроби таку ласку, приведи старому його мула, а мені здобудь десь іншого. Я поверну його в Ашбі цілим і неушкодженим комусь із слуг Седрика…

Незабаром мандрівник і старий єврей щезли в лісових хащах.

Пілігрим, якому, вочевидь, усі тутешні лісові стежки були добре відомі, мовчки їхав найвідлюднішими місцями. Минуло близько двох годин, і нарешті вершники зупинилися.

– Бачиш попереду засохлий дуб? – звернувся пілігрим до Ісаака. – Неподалік нього наші шляхи мають розійтися. Тут уже можна не боятися погоні. Шеффілд зовсім близько; там ти легко знайдеш сховище.

– Зачекай, добрий юначе! – вигукнув Ісаак. – Чим я можу віддячити тобі? Я знаю, чого тобі треба, і зможу допомогти. Адже понад усе на світі ти хочеш мати доброго коня й гарну зброю?

– Як ти здогадався?

– По двох-трьох словах, які ти сказав учора. Крім того, твій жебрацький плащ приховує лицарський ланцюг – він зблиснув, коли ти будив мене… – Видобувши з сумки, що висіла на поясі, письмове приладдя, старий написав на шматку пергаменту кілька слів і вів далі: – У місті Лестер живе багатий купець Хайрам. Передай йому цю записку. Зараз він продає шість лицарських обладунків міланської роботи, і навіть найгірший з них годився б для короля. А також десять прекрасних жеребців. Коли мине потреба, поверни йому все або після турніру заплати за товар.

– Чи ти, Ісааку, не знаєш, що мені доведеться віддати і коня, і зброю, якщо я зазнаю поразки? А грошей у мене немає.

– Чути про це не хочу, – невдоволено затрусив головою старий. – Якщо й бувають збитки, тобі, юначе, за них відповідати не доведеться. Купець пробачить цей борг заради свого родича Ісаака. Прощавай і будь здоровий!

Супутники розійшлися й різними шляхами вирушили до Шеффілда.

Розділ 7

Попри те що Англія за відсутності свого короля переживала далеко не найкращі часи, змагання уславлених лицарів привертали загальну увагу. На них приїжджали люди всіх чинів і станів. Турнір в Ашбі, який мав відбутися в присутності самого принца Джона, не був винятком. Його влаштовували троє знатних баронів – Філіпп де Мальвуазен, Фрон де Беф і Гуго де Гранменіль. Їхні намети були поставлені навкруг шатра Бріана де Буагільбера, одностайно визнаного наймайстернішим та найдосвідченішим серед лицарів.

Змагання мало відбуватися на просторій тінистій галявині на узліссі. Галявину обнесли чотирикутною огорожею, у якій з північного та південного боків були широкі брами. Коло південних воріт розташовувалися вартівники, вістуни, сурмачі й герольди, які мали оголошувати імена учасників. За південною брамою було встановлено великий намет, призначений для лицарів, що виявили бажання прийняти виклик улаштовувачів турніру.

Місце для змагання було вибране лише в милі від міста, і вже зранку сюди сходилися юрми збуджених глядачів. Уздовж огорожі галявини майстрові за одну ніч звели дерев’яні галереї, що призначалися для найзнатніших глядачів. Прості люди розміщувалися на земляних лавах, на схилах пагорбів, що були поблизу, та на витоптаній траві навколо галявини. Просто навпроти центру галявини під балдахіном із королівським гербом до часу залишалося порожнім високе різьблене крісло, а по інший бік бойовища вивищувалося ще одне, оздоблене не менш пишно й дорого. Воно призначалося для дами – королеви кохання і краси, чиє ім’я мав назвати переможець турніру.

Народ усе прибував, і його було стільки, що багато хто, не знайшовши собі місця, видирався на гілки дерев і навіть на дзвінницю найближчої церкви. Шляхетні гості, лицарі та дворяни, вже заповнили галереї; серед них було чимало жвавих гарно вбраних дам, а нижні місця були вщент набиті містянами, переважно в потертому одязі, галасливими і постійно невдоволеними.

Саме тут і спалахнула несподівана сварка, що привернула загальну увагу.

– Нечестивцю, як ти наважився штовхнути мене, норманського дворянина?! – раптом закричав один із глядачів, звертаючись до старого чоловіка, який пробирався крізь юрбу, міцно тримаючи за руку налякану молоду чорнокосу дівчину.

Старий промовчав, шукаючи очима вільне місце ближче до огорожі. Це був Ісаак, одначе ніхто б не впізнав у розкішно одягненому єврейському купці нещодавнього вбогого нічного мандрівника. Він прийшов, трохи запізнившись, разом із красунею дочкою Ревеккою і тепер уперто шукав, куди б посадовити свою улюбленицю. На підтримку нормана залунали обурені крики. Невідомо, як би розгорталися події, якби цієї хвилини на арені не з’явився принц Джон, оточений натовпом вершників. Серед численного та чепуристого почту брата короля були придворні, воїни-найманці, лицарі, пажі й навіть абат Еймер.

У королівському вбранні пурпурового кольору, гаптованому золотом, із соколом на руці, обтягненій рукавичкою, в оздобленій самоцвітами хутряній шапочці, принц гарцював на сірому коні, весело й безсоромно оглядаючи публіку. Хвилясте довге волосся Джона розвивалося під леготом, а зіщулені очі знавецьки обмацували фігури жінок. Глядачі, що були, знудилися в очікуванні турніру, захоплено вітали особу королівської крові.

Несподівано принц смикнув повіддя і зупинив коня просто перед старим Ісааком. Він упізнав знайомого купця, з чийого щедрого гаманця так часто зискував, однак зараз його зверхній погляд жадібно обмацував смугляве та ніжне обличчя Ревекки.

– Яка чарівна… – прошепотів принц абатові. – Погляньте лишень, отче, що за шовкова шкіра, лебедина шия, а ці крихітні ручки та гнучкий стан! І яке вишукане вбрання: ці перли, цей жовтий тюрбан зі страусовим пером…

– Безперечно вродлива, – зітхнув Еймер, – однак не забувайте, ваша світлосте, що ця дама – тільки безіменна єврейка, і християнинові не личить…

– Облиште ці забобони, абате. – Принц уже наближався до старого, і почет пішов за ним. – А ось і мій грошовий мішок! – вигукнув брат короля, звертаючись до Ісаака. – Тобі не вистачило місця на галереї, старий? Так тобі й треба. Що за скарб ти ховаєш від нас у себе за спиною?