Бікфордів світ

Коробка впала на брезент, під яким лежав контужений пасажир.

Загорівся сірник. Шофер зсунув брезент і освітив обличчя пасажира.

Вогник затремтів у руці над пожовклим обличчям.

– Помер, – сказав шофер, кинувши сірника за борт машини.

Горич промовчав, переминаючись з ноги на ногу. Потім вичавив із себе: «Земля дуже тверда».

– Дивно, – вів далі він. – А я ж і забув про те, що він із нами. Думав, що вдвох їдемо…

– І я забув, – признався шофер. – Я зараз увімкну світло.

Він клацнув тумблером прожектора й завмер. Під склом зародилась іскорка й почала розсіювати внутрішній морок. Шофер дивився на неї не моргаючи. Очі боліли, сльозились, але він не відводив погляду від світла, що повільно зароджувалось.

Хвилин через п'ятнадцять прожектор нагрівся і стовп світла неспішно почав підніматися вгору.

Темрява відступилась, у машини з'явилися контури. Горич побачив землю під ногами й сів навпочіпки. Погладив її долонею, підніс долоню до очей, дмухнув… Потім поглянув на постать шофера, чітко підсвічену прожектором.

– Тихо як! – знову здивувався Горич.

– Давай знімемо його! – прошепотів шофер.

Горич став на колесо, заліз у кузов. Відсунув із обличчя пасажира брезент і застиг, дивлячись у розкриті очі померлого.

– Він сам захотів їхати з тобою? – Горич обернувся до шофера.

– Так.

– А він же не вірив у це… Раніше не вірив.

– А потім повірив, – відповів шофер. – Було дуже темно. Треба було в щось повірити.

– Гаразд, – видихнув Горич, немов погодившись із якоюсь неприємною думкою.

Вони відкинули задній борт і опустили тіло на землю.

У машині була тільки одна лопата.

Суха земля чинила опір, немов уже ховала в собі щось.

Першим копав шофер. Горич поглибив могилу. Рука входила в неї по лікоть.

Пасажира уклали в землю долілиць.

– Так краще, – сказав шофер. – Якщо з'являться птахи – не зможуть виклювати йому очі.

Горич погодився.

Згори присипали пасажира землею, однак плечі виглядали.

– Як його звали? – запитав Горич.

Шофер знизав плечима і гірко посміхнувся.

– Я ж і твого імені не знаю.

Горич кивнув.

– Коли-небудь усе це скінчиться, навіть якщо ми даремно шукаємо… – сказав він, підвівся з колін і втупився у промінь прожектора.

– Тут нічого. Можеш вирубати.

Шофер заліз у кузов і клацнув тумблером.

Брязнули дверцята машини. Знята з ручного гальма, вона повільно покотилася вперед, відвозячи в невідомому напрямі затухаючий промінь.

Шофер, спершись ліктем на кермо, звикав до нового для себе звуку – скрипу дерев'яних бортів кузова.

Горич дрімав.

4

Яка ніч! Полірований штиль, спляча морська гладінь. Сплигнути б на неї, надівши на тільник чорний піджак із комірцем «під горло», сплигнути і піти, залишаючи за собою не сліди, а кола на воді, що розходяться і поступово затухають, як навколо поплавця, коли риба клює. Тільки треба не забути книгу – без неї я не зможу відшукати письменника, з яким говорити буде важко, він же розумний… А розумні частіше неговіркі. Треба умовити його ще одну книгу написати. Там у нього «Дирижаблі та їх воєнне застосування», а треба, щоб «Дирижаблі та їх мирне застосування». Всього лиш. Нічка-ніч, пройде геть із віч, аби тільки штормик не принесла. Озеро краще, ніж море. Там домівка близько. Адже дійсно ніч – найбезпечніший час! Ось зараз тут з'являється білий дирижабль… ні, не білий, білий одразу зіб'ють. З'являється чорний дирижабль, і навіть я його не помічаю, а він повільно, вимкнувши мотор і користуючись попутним вітром, пролітає над баржею в кудизавгодному напрямі… Добре б із ним і листа відправити… «Шановний товаришу письменник П. Іонов! Із цікавістю пізнавального характеру близько десятка разів перечитав вашу книгу і дуже хочу з вами не погодитися. Звичайно, воєнний час вимагає від дирижаблів тільки воєнного застосування, але ж ми живемо з розрахунку на мирне життя, і з цього розрахунку здається мені, що ви не зовсім праві. Я вам ні в чому б не докорив, якби цю книгу ви написали цього або минулого року. Але ж вона написана 1933-го! А яка тоді була війна? Тоді була колективізація! Тоді всі потребували іншої книги, яку ви не написали! А якщо ви її не написали, то й говорити, значить, немає про що. Але все-таки порівняйте: дирижабль прокрадається над нічним містом і кидає бомби в сплячі будинки або дирижабль над величезним полем розпорошує насіння пшениці. Чому ж ви написали тільки про бомби, про воєнну розвідку? Дуже вас прошу написати другу книгу. Ви ж письменник, а значить, кожну вашу книгу втілюють у життя. Якщо таку книгу напишете – надішліть її мені додому після війни за адресою: Архангельська обл., місто Каргополь, пристань, пароплав «Нікітін», Харитонову. З повагою і побажанням». Ось життя воєнне: поспішати нікуди, горизонти чисті, рацію забрали ще перед першим рейсом, а радіощоглу залишили. Був на ній прапор, а тепер його немає, тепер я замість флагштока.

Харитонов на третю безсонну добу почав провалюватися в дрімоту. Старший матрос Грицак, не дай йому Боже здоров'я, не міг пробачити своєму ж землякові непокору та невиконання команд. У чомусь, звичайно, була Грицакова правда: де ви бачили матроса з рудою бородою або взагалі з бородою? Грицак його бачив перед собою щодня і так внутрішньо через це засмучувався, що переставав почуватися командиром. А для того, щоб відчути себе командиром знову, треба було покарати молодшого матроса. Ось Грицак і ганяв його по двадцять чотири години на добу, а щоб той без дозволу не відпочивав – сам Федір Грицак старався бути постійно поруч. Він сидів на кормі поряд із Харитоновим і дивився в уранішній горизонт. Федір теж раз у раз провалювався в дрімоту, і ось перед черговим провалом він помітив на горизонті чорну цятку. Грицак зібрався з силами, розплющив очі, дістав зі своєї польової сумки бінокль і приставив його до втомлених очей.

Цятка виявилася човном, повним гітлерівців.

– Харитонов! – через силу вигукнув Грицак. – Принеси з кубрика ящик гранат!

Рудобородий, хитаючись, зашкутильгав до кубрика. Приніс ящик і запитав:

– А навіщо?

– Ворожа атака. Причепи прапор до радіощогли! Стій! Відставити!.. Ні, чіпляй!

Харитонов терпляче дослухав до кінця і виконав наказ. Тепер і він уже бачив невелику шлюпку з десятком німецьких матросів, які ледве ворушили веслами в їхньому напрямку. На ворожу атаку це було не схоже, тим паче, що, наблизившись до метрів трьохсот, вони щось закричали і замахали руками.

– Либонь, здаються! – самовдоволено мовив старший матрос.

Німці знову взялися за весла, а один із них підняв у руці автомат, до дула якого було прив'язано білу ганчірку.

– Раз, два, три… – рахував німців Грицак. – Вісім гадів і жодного офіцера…

– Вір капітулірен! – хрипко закричав один із німців.

– Це добре… – кивнув старший матрос.

Німці опустили весла на воду метрів за десять від борту баржі й напружено-вичікувально дивилися на двох радянських матросів, один із яких видався їм дуже дикого вигляду та вдачі, а другий, гладко поголений, який тримав автомат за ремінь, не викликав явного занепокоєння. Німці неголосно порадились і почали на очах у Грицака й Харитонова кидати у воду свої автомати.

Грицак опустився навпочіпки біля гранатного ящика і, зіщулившись, спостерігав за ворогами, що напрошуються в полон.

– Треба їм щось крикнути… – Харитонов обернувся до командира.

– Не треба, – відрізав Грицак. – Їхня батьківщина нам скаже спасибі!

Він намацав у ящику гранату, натреновано зірвав чеку і метнув гранату просто в човен.

– Лягай! – крикнув він, падаючи на палубу.

Харитонов упав долілиць.

Вибух здійняв угору воду, дерево й людей. Поряд із головою Харитонова дзвякнув осколок, ударившись об залізну палубу. Харитонов розплющив очі й побачив, що це не осколок – перед ним лежав відірваний вибухом палець із золотою обручкою. Рудобородий зажмурився й тут же відчув у роті гіркий присмак – занудило. Постарався стриматись, але не зміг. Відповз до борту й перегнувся. Коли трохи відпустило, Харитонов підвівся й подивився на всі боки. По рожевуватій воді плавали уламки шлюпки. Грицак спокійно сидів на палубі та, позіхаючи, поглядав на свого підлеглого.

– Гаразд. Біс із тобою, йди спати! – мовив він.

– Навіщо ти?.. – загальмовано запитав Харитонов, не дивлячись на Грицака.

– Для справедливості. Якщо нам не можна здаватися в полон, то чому їм можна?! Потім, їх вісім, а нас – двоє… А якби вони дізналися, що гвинта немає і що нас тільки двоє, – нам би кінець. Ну подумай, що нам із ними робити у відкритому морі? Йди спати! Стій!

Грицак звівся на ноги, розігнув спину й уважним поглядом пройшовся по палубі.

– Ось що, – сказав він незвично м'яким голосом. – Зніми з радіощогли прапор і йди спати!