Біла тінь

Ще він згадав: вона сказала «йди», але не випускала його з обіймів. То було миттєве змагання розуму й серця. Вічне змагання, у якому перемагає серце. Здебільшого про те потім шкодують. І він у ту мить дав собі сувору обіцянку, що такого шкодування між ними не буде.

Неля лежала на куценькій канапочці навкіс від нього, підклавши під голову долоню, вкрившись смугастим халатиком. Халатик не закривав її всю, з — під нього кругліло смагляве плече й виглядали кінчики ніг. Його огорнуло почуття ніжності й жалю до неї, останнє, мабуть, виходило з цієї дрібної невлаштованості, яка зараз не здавалася дрібною, — що вона лежала отак, зібгавшись калачиком на куцій канапці, підклавши під щоку долоню. І водночас він боявся ворухнутися, щоб не розбудити її. Було ще рано, сонце ще тільки зійшло, заллявши рожевим, зламаним у вікні промінням протилежний кут кімнати. Там стояла шафа з книжками, сонце визолочувало різнобарвні корінці. Крім курсу теоретичних основ біології та іншої спеціальної літератури на верхній полиці, він побачив чимало поетичних збірників, кілька десятків класичних романів, і що його особливо здивувало — книг античних авторів. З однієї книжки, що не втовпилася в тісну шерегу, стояла впоперек, проглядав бородатий профіль Арістотеля, він до половини затуляв старе, мабуть, придбане в букініста видання Плутарха і новеньке — Геродота.

Не знати чому. Борозна мимоволі, мабуть, підкоряючись якомусь внутрішньому поштовху, подивився на Нелю й зустрівся з нею очима. Вона прокинулась і стежила за ним.

— Виважуєте моє інтелектуальне убозтво, — сказала й посміхнулася.

— Та ні… Просто я трохи здивувався отакому одбору авторів.

— Я любила літературу, — знову посміхнулася Неля. — Більше стару. Була фантазерка. Все щось вигадувала. А шеф усе цитує древніх. Спочатку подумала — чи й справді там щось є? А потім захопилася.

— А біологія? — мимоволі запитав він.

— Тут відіграв роль учитель. Був зануда і фанатик. Я знала, що складу її на «п'ять».

Вона ворухнулася, й він потягнувся до неї. Очима, руками, пам'яттю минулої ночі, нерозтраченою чоловічою силою, але вона заперечно хитнула головою й сказала:

— Одверніться на хвилинку, я встану.

Він уловив у її словах рішучість, але до стіни не одвернувся, а тільки заплющив очі, заплющив лише на мить, більше вдавано, ніж насправді, але їй того вистачило, аби накинути халатика. Вона сиділа перед ним з розпущеним по плечах волоссям, боса, гарна, ваблива, якась особливо близька, рідна.

— Нелю, — сказав він. — Мені так гарно дивитися на тебе. Я, мабуть, ніколи не надивлюся.

Усмішка тихо скотилася з її уст. Як дощова крапля або росинка.

— Я знаю, що це перебільшення, — сказала вона. — Але мені страшенно не хотілося, щоб ви казали ці слова ще комусь.

— Чому перебільшення… Я тебе дуже люблю. Я не знав, що зможу так полюбити.

Неля хотіла всміхнутися, але усмішка згасла, ледве торкнувшись уст. Й вона сказала надто серйозно:

— У вас любов не тут, — і показала на серце, — а тут, — перевела руку до чола.

Він знав, що вона помилилася. Вона мала для того підстави, колись він і сам думав, що якщо когось покохає, то лише так, а тепер зрозумів, що серце має свою волю. Він почував його непідвладність, а також почував, що воно може кинути його на щось несподіване, а може, й безглузде. Від того було невимовне хороше й страшно. Але так само мимовільно, вироблене роками, жило й щось інше, те, що мала на увазі Неля. Саме воно й скинулося в наступну мить:

— Ми сьогодні ж віднесемо до загсу паспорти. Й скажемо всім на роботі.

— Це зи щоб я не подумала про вас погано… — аж тепер всміхнулася Неля. — Це знову звідти — з ощаслив — лення.

Він спаленів і мимоволі потягнув на себе ковдру.

— Не будемо поспішати, — знову сказала вона. — Ми

зовсім мало знаємо одне одного. До того ж у мене за тиждень захист.

— Ти за тиждень захищаєшся? — здивувався він і аж підвівся на ліктях.

— От бачиш, — вона мимовільно вперше сказала «бачиш», а не «бачите», — як ми мало знаємо одне одного. Працюємо в одному інституті…

— Я знав… Тобто не знав, що так швидко, — похопився він.

— Не треба виправдовуватись, — сказала вона, і Борозна відчув у її словах теплоту й ласку коханої людини, які одразу знімали все. — Не треба…

— Але ж захист… Тепер од тебе нічого не залежить, — не погоджувався він.

— Мені доведеться жити одним, а хвилюватися іншим. Я… не можу так. Та й ми справді дуже мало знаємо одне одного. — Вона помітила насторожені вогники в його очах і додала: — Ми… ще мало любили одне одного. А я хочу тебе любити. Хочу…

В одну мить в ній зринуло щось, що круто змінило їі, запалило вогнем і потекло до нього, спалюючи сором, ламаючи всі застороги, які в таких чуттях і такій хвилі стають забобонами.

Цього дня вони не пішли на роботу.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Дмитро Іванович сидів біля широкого вікна, в яке потоками вливалося світло, — вікно кабінету виходило на південний схід, а день стояв ясний, сонячний. Перед ним унизу розкинулись інститутський парк і сад — молоді, семирічні клени й тополі, старі яблуні й важкі, з вічною таїною в кронах ялини. Подвір'я інституту просто розкішне: колись воно було подвір'ям школи, якій стало тісно й для якої спорудили інше приміщення, до нього приєднали кілька садиб з вишневими і яблуневими садками — старі зава — люхи позносили, на їхньому місці збудували теплиці, вони поблискували скляними дахами з кипучої зелені вишняків. Влітку теплиці майже не використовували — горох, кукурудзу сіяли на грядках просто неба. У парку навіть був басейн невизначеної геометричної форми, — тепер взагалі полюбляють форми нечіткі, зміщені, — без будь — яких прикрас і фонтана, тільки з викладеним кольоровою плиткою дном. Сад, парк, особливо весною, в пору цвітіння, схиляють до лірики, сюди заблукує немало мрійників і з інших установ — та й треба взяти до уваги те, що майже дві третини співробітників інституту дівчата.

Половину вікна затуляв кактус — високий, гіллястий, з довгими, як циганські голки, колючками — інститутські дотепники казали, що господар цієї кімнати і кактус доповнюють одне одного. З обох книжкових шафок під лівою стіною — праворуч стояв довгий лабораторний стіл — звисало довге кучеряве віття традесканцій — дівчата подбали про затишок для свого шефа.

Він сидів під шафою, на сонечку, так що коричнювато — фіолетове листя мало не торкалося його голови, переглядав статтю, написану аспірантом третього року Варченком для журналу. Робочий день завідуючого відділом наполовину й складається з читання, перевірок, правок усіляких тез авторефератів, статей.

У двері легенько постукали, й Марченко одразу здогадався, що це хтось із жінок, бо хоч він і запроваджував стосунки нецеремонні, робочі, не стукаючи заходили тільки чоловіки, та й то не всі. Та ще Світлана Кузьмівна Хорол, на правах заступника. На його запрошення до кабінету вступила Неля Рибченко. Як завжди, акуратно й елегантно зачесана, в строгому сірому костюмі й білій блузочці.

— Дмитре Івановичу, я скоротила свій виступ, — сказала надміру стримано, якось аж сухо, з чого він здогадався, що вона вже змагається з хвилюванням. — Прогляньте, будь ласка.

Він одклав статтю і взяв Нелин виступ, який вона мала виголосити сьогодні о третій годині на захисті своєї дисертації. Неля сіла поруч, поклала ногу на ногу, чекала.

У цю мить Дмитро Іванович подумав, що його все життя оточували гарні жінки. Була це випадковість чи й якесь свідоме прагнення з його боку?.. Але Неля Рибченко… — про щось подібне не личило навіть і думати.

І Дмитро Іванович надміру серйозно подивився на Нелю й зосереджено, надто зосереджено почав читати її виступ. Проте йому не вдалося прочитати за один раз. Хряпнули напружені протягом двері, і до кабінету незграбно, боком зайшов Юлій. На його довгому, наївному обличчі була написана рішучість, майже виклик, він підійшов до столу і поклав перед Марченком якийсь іноземний журнал. Це було звичайно, до нього часто приходили з такими журналами, там публікувалися статті про роботу, подібну тій, яку провадили вони, він сам привчив своїх молодших колег до цього, сам вимагав «міряти пульс суперників». З журналу виглядала закладка, Дмитро Іванович розгорнув його в тому місці.