Біла тінь

Розмова ткалася з дрібниць, не в'язалася. Неля знову подумала, що він опинився біля трамвая не випадково, й справді внутрішньо напружувалася, а він вловлював цю настороженість і не знав, як її розвіяти. Й боявся, що не зможе розвіяти зовсім. Щось мовби сковувало їх. Раніше, в думках, він бачив цю зустріч зовсім не так. Кермував він. І тримався невимушене, трошки іронічно, трошки грубувато. Він взагалі звик розмовляти з жінками немовби трохи зверхньо. Правда, це не була та порожня, нічим не підперта зверхність, коли людина удає з себе щось більше, ніж вона є, намагається прикрити своє убоге єство позиченою фразою, скепсисом. Просто його було важко збити з пантелику, він багато знав — і про речі, й про людей, і взагалі про світ: був сиротою, патронованим, як казали в селі, сягнув з пастушків колгоспної череди до найвищого наукового звання — доктора наук, з облупленої хати на бригадному дворі до сучасної квартири в професорському будинку на Володимирській вулиці, половину якої займала бібліотека. Щоправда, дистанція між тим і тим тридцять років, але воно не забулося. Та й не могло забутися. Патронованим він став восени сорок третього року, коли прийшли наші. Сиротою — сорок третього навесні. Мати померла, застудившись у лісі, куди поїхала возиком по сушняк. Батька він майже не пам'ятав. Узимку сорок четвертого року на запит сільради прийшло повідомлення, що Василь Борозна пропав безвісти. Від нього для Віктора, та й, мабуть, для цілого світу, не лишилося нічого. Він розчинився в зорях, у травах, у хвилях. Так Борозна подумав пізніше, прочитавши якусь книжку, тоді ж батькову смерть пережив пекуче. Йому все ввижалося, як батько, його добрий батько у білій полотняній сорочці з вишивкою на комірі то тоне в болоті, то його засипає у вирві снаряд, то згорає в палаючому будинку. Через те він і пропав безвісти. Батько у вишитій сорочці під яблунею — то єдиний Вікторів спомин. Він косив траву, поклав косу, обіперся на яблуню… Тепер Борозна думає, що й той спомин вигаданий. Позичений з фотокартки, яка висіла в тітки Насті, батькової сестри. Батька сфотографував сусідський парубок Тиміш, студент культтехнікуму. Ту фотокартку тітка Настя теж загубила, коли ремонтувала хату. Отож батько й справді в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньому. А він не розчиниться, не розвіється… Й поготів не торопітиме перед київськими пещенками. Через те, що зміг посісти в житті тверде й самостійне місце, почувався певно й не мав страху перед світом, перед життям. У хвилини споглядання свого життєвого шляху, себе самого він і думав так, чи майже так, оголено, трохи спрощено, але певно. Так, світ з людей, які його творять, які творять його закони і норми. Від кожного щось та залежить. Я й не переступлю того, що на шкоду іншим. Як декотрі. Так, є й такі, які нічого не знають про світ, опріч того, що вони мають право рвати з нього зубами. В них зуби, вони тільки їх відчувають, ними живуть. Я ж не рву зубами. Тому й не гноблюся перед світом. І йому не згнобити мене. Я помру — він буде. Я хочу не заподіяти зла іншим, але й не обкрадати себе. Та й він зараз мій. Цей широкий світ, ця чудесна країна — вигорьована, вистраждана, завойована кров'ю батька і працею матері. Та й краплі моєї праці вже влиті в оце місто і оцей день.

Звичайно, він не збирався жити споживачем. І не жив ним. Йому були чужі всі оті настрої — взяти од життя, зуміти прожити, настрої, якими вже самими по собі ті, хто їх сповідає, тягнуться до життя паразитичного, де основною міркою щастя є придбана в магазині модна річ, настрої, чужі всій природі суспільства, у якому живе. Ще в ньому міцно сидів селюк, він мимоволі міряв усе по отих перших, куплених йому чужими людьми, тіткою і дядьком Кучугурами, яким допомагав пасти телята, чоботях. І зараз, коли подивився на елегантний, синій з білим пером Нелин капелюшок, йому чомусь враз пригадалося, як дощового осіннього вечора сорок четвертого року чекали вони, одинадцятеро патронованих дітей, з міста, з Ніжина, американської посилки з одягом. Про ту посилку було стільки розмов… І яким же було їхнє розчарування — в посилці були тільки капелюшки. З помпонами, з перами, химерні, нікому не потрібні. Одягнути такого капелюшка — стати посміховиськом на все село. Хтозна — чого те зараз спало на думку. Щось тенькнуло в серці й не знайшло відгуку. Не просмокталося в оцей трамвай, в оцей вечір.

Ні, таки просмокталося. І він знову став упевнений, став самим собою. Звичайно, не отим колишнім селюком, а сучасним міським жителем, що тільки пам'ятав того селюка. Йому хотілося хоч трохи одігратися за перші хвилини ніяковості, він, хоч і з запізненням, оговтався, вхопившись за її слова:

— І ще в одному ви були несправедливі щодо мене, — мовив з удаваною серйозністю. — Ви сказали, що я побіг за першою — ліпшою спідницею. Але ж то неправда. Я побіг за штаньми.

Вона почервоніла. Мимоволі переступили з ноги на ногу сині джинсики.

— Я вас шокую? — запитала.

— Та ні, що ви. Останній крик емансипації… Скажіть, цей крик не з відчаю? Чи це просто примха моди?

— Ви майже вгадали за першим разом. Тільки не крик. Просто жінка в штанях почувається впевненіше, самостійніше.

— А вона дуже потрібна, ця самостійність? — запитав Борозна.

— Аякже. Це боротьба за існування. Нині жінка інакше не проживе, — майже серйозно сказала вона.

— А я думав — примха моди.

— Мода… Вона теж з чогось виходить. Диктує, скоряє. От пригадайте: захотіла вас, чоловіків, одягти у вузькі штани — одягла. Опиралися, коли робила довговолосими й міняла зачіску, — перемогла. Тепер з боксом побачиш хіба пенсіонера.

Неля казала мовби щиро, насправжки, але за тим крилася хитрість. Він її вгадував і намагався не трапити в сильце.

— Я не підкоряюся моді, — сказав обережно.

— Неправда, — заперечила Неля і вказала на бороду.

— Вона в мене була, коли перукарі ще виконували плани на голінні. Хресті—бог, тепер хоч збривай. І, мабуть, збрию. А що, по — вашому, означає борода? Який рух суспільства? — примружився трохи іронічно.

— Прагнення молоді до самостійності. Опрощення якоюсь мірою.

Він бачив, що Неля розумна, вона тримала нитку розмови, й це починало його сердити. То більше, що й іронія була в її словах. Ще й переходи якісь непослідовні, незвичайні, вони змушували весь час триматися насторожено.

— Вікторе Васильовичу, а куди ви кладете бороду, коли лягаєте спати, на ковдру чи під ковдру?

— Я… не розумію, — чомусь зніяковів він. — А для чого ви запитуєте?

— Є в Чехова таке оповідання, — засміялася Неля. — Хлопчик запитав у бороданя, а той після того не міг заснути всю ніч.

— Я засну. Якщо ж не засну, то трохи з іншої причини, — сказав майже нахабно.

Трамвай під'їздив до моста Патона.

— Знаєте що, — запропонував Борозна, — давайте пройдемо в парк Примакова. Новий парк. Я впевнений, ви не були в ньому. Дарма що кожного дня проїжджаєте повз нього.

— А коли це самовпевненість? Ви думаєте, на все місто один ви такий досвідчений екскурсовод? — сказала грайливо, майже кокетливо.

— Хіба можу я так думати, — відказав він у тон. — У наш вік… Вік…

Вона подумала, що він зараз скаже якусь банальність, на зразок: «Наш вік — вік атомної бомби і кліпсів…» І зраділа, що він не сказав банальності. Ох, як не хотілося ій тривіального залицяння, особливо від Борозни. Вона склала собі його образ як людини крутої, упертої, суджень сміливих і безкомпромісних. Уявлявся холоднуватим, амбітним, їй сьогодні було просто цікаво подивитися на нього зблизька, та ще в таких неймовірних шатах — залицяльника. Звичайно, дівчата в інституті, перетираючи кісточки всіх, перетирали й тверді маслаки Борозни, тож склали про нього думку як про людину самостійну, впевнену, трохи таємничу, спокусливого жениха, хоч трохи й непевного, з таким не знаєш, насмієшся чи наплачешся. Недарма ж і досі ходить у парубках.

— У наш поспішливий вік… — докінчив він… — Усе кудись біжимо. Вже майже розучилися милуватися заходом сонця і метеликом на квітці. Зате навчилися швидко й поверхово оцінювати все: машини, костюми, пейзажі… Одне одного. Й навіть задоволені тим. Завтра буде інший костюм, інший краєвид…

— У вас, я сказала б, занадто категорична мотивація, або йди з вами в парк, або ти естетично глуха людина, — засміялася Неля, але в душі була рада, що нехай він і не сказав чогось особливого, але й не сказав банальності. Отже, хоч трохи рахувався з нею як з людиною, колегою. — А крім того, все це тому, що у людей обмаль часу.

— Зовсім навпаки, — не погодився Борозна. — У людей вивільнилось достогибелі часу. Ми не знаємо, куди подітися, чим захопитися. Цілі інститути думають, чим зайняти людей. Швидкий біг став звичкою, й більше нічого.

— Ні, тоді щось тут не те, — заперечила вона. — Нащо ж живе людина, якщо вона не знає, куди подітися?

— Ви взяли занадто глобально. Звичайно, можна брати й так: людина — породження природи, а природа не повинна цим опікуватися. Вона існує, бо вона є. Тільки людину мучить думка. Але я беру значно вужче: робота й позаробочий час. Дозвілля себто.

— То вам оце нікуди подітися?..

— Що ви, що ви, — поспішив він. — Я не мав на увазі себе. Тобто нас з вами…

Захоплені розмовою, вони не помітили машини, яка скреготнула гальмами за кілька кроків од них, були змушені підійти до міліціонера по той бік дороги. Неля злякалася, — звичайно, не міліціонера, а того, що трохи не попали під машину, схопила Борозну під руку, інстинктивно ховалася за нього. Страх кинув її до нього всю.

— Ви що… Ви посліпий?.. — кричав молоденький міліціонер, котрий, видно, сам недавно приїхав до міста й ще не навчився читати довгі нотації та одривати квитанції на штрафи.