Біс плоті

— Ходи в царство Дракона, — сказав той голос, — здобудеш там кошти на церкву. Воздається тобі!

І коли пролунав біля мене той голос, здалося, що стеля келії моєї ніби прочинилася і звідти невидно вилився на мене пекучий вар, од якого темна істота розрідженої плоті в мені заскімлила, як песеня, і я знову почав плакати, тяжко думаючи: а що це воно буде?

Може, не всім буде зрозуміла причина мого плачу, то поясню, наскільки зможу. Царство Дракона, як і ми, благочестиве, і не один поривався туди по милостину: їхали грецькі іноки, навіть єпископи та патріархи; патріархи та єпископи поверталися з багатою мздою, але люди малого чину вельми рідко. А хто звідтіля таки виривався, то розповідав якісь дивні, несвітські речі про ту землю, що увіч подобало на байки й казки: про те, що на іноземців там чекають жахкі небезпеки, з яких мало хто виходить живий, а більше живими таки не виходять. Де діваються ті люди і що з ними чинять, не всі добре знають: одні кажуть, що їх кидають у ями або засилають у царство, де не розтає сніг та крига, звідкіля немає виходу, або ж стравляють звірам, — і все те чиниться ніби в ім’я Господнє та в ім’я Богородиці; люди Дракона щиро вірять, що тільки вони справжні Господні слуги і тільки вони правильно вірять у Бога, а всі іноземці — боговідступники, і знищувати їх — це воля Божа. Тільки той, хто зможе їх переконати, що і він вірить так само, як вони, і що він безперечний Божий слуга, дістає від них багату мзду й щасливо повертається додому, обласканий і щедро обдарований. Ось секрет тієї таємниці, що ввійшла до нас учора в трапезну — всі ми одночасно подумали про ті байки чи казки, але ніхто того не виказав уголос. Тому й з’явився острах, що подерев’янив мені й моєму послушникові тіло, були ми перед тим відчуванням безсилі — воно вище за нас і сильніше, — хто із сущих охоче йде назустріч смерті? Отож тоді, у трапезній, і тепер, у келії, я відчув на обличчі своїм подих костомашної, а таке кожного перелякає, незважаючи на те, що віра наша не велить боятися смерті. Більше того, був переконаний, що та темна істота в розрідженій плоті теж була вона, костомашна, але чий то був голос, почутий так виразно, сказати годі — вгадати безпомильно не міг, отож зважив за розумне остерігатися, адже людина слабка істота, і не тільки світла, Божа сила її діями в цьому світі кермує, але й темна. Справа благодаті нашої, сили духу нашого розібратися в тому, адже Бог дав нам вільне право вибору: ступити на пряму чи криву стежку із безконечної множинності доріг у нашому дивному світі. Отож мені й здалося, що я таки ступив на одну із таких стежок, але ніби сліпе кошеня по ній ступаю, не відаючи, куди мене заведе.

Була ще одна причина неспокою. Життя наше волею недовідомих доль складається непередбачено. Часом незначний епізод може в ньому стати камінцем, що зрушає в горах духу нашого лавину, і від того камінця йде в дусі нашому повний обвал, якого зупинити годі. Отож, здається, незначне діло трапилося в моєму житті, яке при доброму сприянні сил вишніх, може вважатися за звичайне житейське, наприклад, за таке, як у минулому році, коли також збирав ялмужну на храм більший та знаменитіший од нашого, і ніякого страху в мене від того не виникало; ну, пішов, поїздив — назбирав, чи треба цьому надавати аж такого значення? Ніяких сліз тоді не виливав, а просто виконав своє послушання, за що дістав похвалу і від ігумена свого, і від митрополита його милості київського Петра Могили. Але й умаляти таке діло також не випадає, адже йдеться не про збирання милостини для прожиття нашого, а для відбудови Храму. Отож у житті нашому, вважаю, є діла не позначені присутністю таїни, а є нею позначені, відтак ті позначені стають доленосні — ось чому так знітився душею і полилися з очей моїх сльози.

Уночі навідали мене дивні видива: ходили довкола, стояли біля мене напівпрозорі тіні — особи в розрідженій плоті, і вели диспута щодо мене: одні казали, що я кволий духом, а інші заперечували, доказуючи, що духом сильний і утверджений. Чи не тому одна із тіней у розрідженій плоті приклала собі пальця до скроні, подумала хвильку й мовила:

— Коли не маємо щодо нього твердої гадки, випробуймо.

І на те слово всі інші тіні в розрідженій плоті схвально почали похитувати головами, а що все це було в покої, схожім на нашу трапезну, то розійшлися, повсідалися за столи і завмерли, як мальовило на картині, створивши, відтак, образ таки нашої братії, так, як це було під час останньої вечері. Тільки я не сидів із ними за столом, а ніби сам розливсь у плоті, і кожен із цих трапезників дістав у свою миску по кілька черпаків того розрідженого мене; але ніхто із них за ложку не взявся, а тільки сиділи всі загадані, ніби прислухалися, бо щось мало статися. Я ж відчував себе так дивно: одне моє око було в одній мисці, а друге — в другій, у третій — язик, у четвертій — шия, у п’ятій — серце, у шостій печінка, у сьомій — рука, у восьмій — нога і так далі. Ігумен же Іларіон Денисович сидів на чолі того столу, замріяно вдивляючись у «Парергон», що над ним останнім часом безперервно працював, але ще рукописний, адже книгою отець Атанасій Кальнофойський лише обіцяв його видати (ігумен саме готувався відіслати книгу в друкарню до Києва, а тим часом її доопрацьовував), і моє око дивилося на нього з його ж миси, дивилося прохально й печально, але Іларіон був надто заклопотаний і мого погляду не відчував.

— Гадаю, — сказав Денисович, не відриваючи очей від рукописної книги, — що чуда в нашому убогому, відкиненому від світу монастирі відбуваються тому, що саме в ньому йде велике спитування. Воно ж, те спитування, не вибирає знатного місця: столичних міст чи царських палаців, — а вибирає тільки таке, де бореться духовне з тілесним, ідеальне з матеріальним, а де воно найбільше, там і чуда відбуваються. Отже, будьмо, братіє, пильні. Постримуймо сьогодні нашу плоть і відмовмося від вечері. Думаймо не про себе, а один про одного.

Ченці перехрестилися й повставали, а моя розріджена плоть почала збиратися в одне тіло, і те тіло з’єдналось у моїй грішній персоні. Полегшено зітхнув і побрів до своєї келії, — а довкола падало осіннє листя з дерев, отже, була осінь, а листю восени опадати належить.

Розділ III

Того ж року 1637, у листопаді місяці, коли мені наближався час від’їзду (я ж хотів дочекатися морозу й снігу, щоб рушити саньми і мати змогу вільно переправлятися через ріки), ідучи після утрені з церкви побіч із ігуменом, я оповів йому, хоч і не повністю, про те видіння, яке мав, а не повністю через те, що про сон свій не сказав нічого, бо не до діла він був. А оповів йому про голос, який почув і який скерував мене у царство Дракона. Коли ж він це почув, аж сахнувся зі стежки.

Не посилаю тебе туди! — мовив перестрашено. — Чому на таке надумався, милий брате?

— Бо ніде-інде під цей час милостини на церкву не зберу.

— Чому сумніваєшся у мздовозданні свого народу? — спитав Денисович. — Можна ж піти на Волинь і в Червону Русь, на Поділля, зрештою, на ближчу нам Сіверщину, тобто на іншу Україну.

— Сам, ваша милість, знаєш, — сказав я, — там козацькі розрухи, а отже, народ роздразнений і поруйнований. Не маю надії там під цей час на добрий збір.

— Чи ж більшу безпеку сподіваєшся мати там, куди зібрався? — спитав Іларіон. — І чи більшу маєш надію?

Не мав я сподіванки на безпеку, не мав і надії на ялмужну. Але мав понудження того голосу — от і все!

— Чи переконаний, що Божий глас почув? — спитав Іларіон.

— Не знаю, — відповів я задумливо. — Нічого не знаю, ваша милосте. Одне лише відаю, що там благочестя не менше, як і в нас, недаремно ж патріархи туди їздять. Та й наші люди… Чого ж боятися? А може, всі ті страшні байки про Дракона — тільки вигадка недобрих до благочестя людей? Я ж на одне сподіваюся: на поміч матінки нашої Пречистої. Для неї й хочу дбати, не для себе, тож чи покине мене в біді?

Ми йшли якийсь час мовчки. В обличчя дув вологий і зимний вітер.

Що можу тобі сказати? — нарешті озвався ігумен. — Хіба те, брате милий: де тебе Бог усемогутній і Пречиста Богородиця попровадять, там і йди. А я тут із братією молитимуся, щоб до нас здоровий вернувся. А про що кажеш, і я не відаю, що воно там є і що з тобою буде. Одне зле: від пана нашого короля не маєш даного для поїздки листа, як же тебе пропустять? Може б, спершу вистарав від його милості короля листа?

— Час потрачу, — мовив я, — а чи того листа здобуду? Аби його дістати, треба не одному ляхові руку позолотити, а де візьмемо гроші, коли самі їх потребуємо і прагнемо здобути. Без того до короля не дістатися.

— І це правда, — сказав ігумен. — Дивуюся твоїй смілості, не можу тебе в благому ділі спиняти, але й не можу наказати, аби так діяв — не інакше. Зате матимеш від нас молитву нашу…

І він задивився поперед себе, ніби щось там побачив, і обличчя його завмерло, ніби відчужився від мене, я знав і чому: його надило якнайшвидше дістатися до келії і поринути в роботу над «Парергоном», і не мав він у цьому світі інших турбот. Справді, коли розійшлися, він приспішив ходу і ледве не бігцем подався до себе, ніби тікав від мого наміру та сміливості, хоч і не відав, що сміливості я не маю, а відчуваю натомість дивні речі: або ж ударяє на мене непевність, од чого дерев’янію, чи ж відчуваю нестерпну тягу якнайшвидше податись у ту мандрівку. Отже, боявся й прагнув своєї подорожі — щось мене відкидало від неї, а щось нестримно вабило. Більше того, здавалося, що та істота в розрідженій плоті ні на мить мене не покидає; більше того, ступає, куди б не пішов, слідцем: зроблю крока, зробить і вона, і покриє своєю ступою покинуте моєю земне місце, зрушу другою ногою, і вона також; через це на спині й на шиї відчував зимне її дихання, але про те не оповів ігуменові, щоб не взяв мене за несповна розуму. Навіть здавалося, що коли говорив, то і вона за спиною беззвучно розтуляє рота й вимовляє чи, властиво, видуває ті самі слова, ніби перекривляє мене — ось чому вряди-годи дерев’янів і зупинявся, як укопаний. Але тоді бувало гірше, бо вона, істота, притулялася до моєї спини, охоплювала безвидними чи радше розрідженої плоті руками і холодно дихала мені в карка, ніби надувала мене, мов опоку, а коли таке вчиняла, знову відчував, що мені конче треба їхати, заплющити очі і мчати у сірий простір, ні про що не думаючи, — тільки так, здавалося, зможу від неї відірватися, принаймні для того, щоб не тулилася до мене так щільно, а була на певній відстані, бо від її притульної близькості судомно мені ставало. А коли я, бувало, виходив із монастиря і ставав на початку дороги, то з глибини полів, від лісу, від крайнеба доходив до мене тихий погук, ніби розхилені губи неба наказували невідворотно:

— Іди!

І так дивно спокійно мені ставало, як людині, котра знала вже, що помре.

Розділ IV

Але мав іще сумніви. Тому, коли вже вибравсь у дорогу й попрощавсь із братією, вступив до церковного притвору, покладаючись в усьому на волю Божу, ударив кілька поклонів. Через віконце бачив чудотворного образа Пречистої Богородиці, і коли отак пильно й віддано на неї дивився, в церкві раптом пішов дивний шум, ніби дерева зашелестіли, тріпочучи всім листям, і ніби сама церква перетворилася нараз у дерево, і те дерево зігнулося перед сильним поштовхом вітру, а я був усередині того дерева, як у дуплі, і чув, як воно зарипіло всіма жилами. І дуже вразився, аж кинувся тікати із церкви, бо здалося: вона має обвалитися, адже вельми ветха була й не одну сотню літ простояла; а ще знав, що таке бувало не раз, коли церква раптом валилася і ховала під собою людей або ж самозапалювалася, і ніхто з неї не встигав вийти; отож здалося, що то не листя дерев зашуміло, а вогонь. Але коли добіг до вийстя, шум затих, і я озирнувся: ні, все спокійно було. Тоді повернувсь до притвору і, зирнувши знову у віконце на чудотворний образ Пречистої, сказав:

— О Пречистая, будь зі мною!

І тоді від чудотворного образу, а може, трохи збоку, а може, і згори, пролунав голос, зовсім такий, як той, що промовляв мені в келії:

— Піду і я з тобою!

Тоді здалося: щось рухнулось у лівому крилосі, де стояла мальована парсуна диякона Неємії, — той диякон кілька літ перед тим помер у молодих літах, жив побожно і віддавав пошану Богові та його святій матері ретельніше від усіх, через що й було, за наказом ігумена, намальовано братом Сииридоном, малярем-ченцем, котрий ікони писав, того Неємію, і удостоївся він честі бути поставленим у лівому крилосі. Ми знали, що він заїкався, через це й небагатослівний був, отож і тепер я почув голос од нього, що також заїкався: