Біс плоті

І тут побачив, як з чотирьох кутків келії виступили тіні чотирьох мужів у валечних, залізних риштунках, і зійшлися вони посеред мешкання мойого й подали собі руки, а відтак почали зливатися в одну, знайому мені істоту в розрідженій плоті, і та особа повернула до мене голову-череп і блиснула залізними зубами; зрештою, й череп у неї був залізний, а очниці порожні, а ніс провалений, і засміялася, широко розводячи щелепи, і той сміх прогримів, ніби грім, а з порожніх очниць сипнуло снопами іскор, і ті снопи впали на мого вималюваного в уяві Храма, і він, хоч і був з каменю, бляхи та заліза, раптом запалав у моєму визорі, але не урочистим сяйвом свого єства, а вогнем пожираючим, що вже раз пожер був його. І мій Храм палав, наче був складений з колод чи хмизу чи був склеєний із паперу, і я закричав безгучно й відчайно, адже будував його в уяві своїй таким міцним, а такий виявився він вогнезаймистий. І величезні язики пломеню лизали небо, опадали, натомість вихоплювалися язики нові, і між тих палахкітних сувоїв-язиків ридала в пієті, здіймаючи вгору руки, свята Пречиста Мати наша, ляментуючи до того, котрий голий, виснажений, худий, саме костомашшя, із пов’язкою на клубах, ішов під гору босими ногами по снігу, лишаючи чітко відбиті червоні з крові сліди, і величезний хрест чавив йому плечі, а кривавий піт стікав по ланітах і по лобі, висіюючись, як роса, і сяючи різнобарвно, як та ж таки роса. В очах у цього була мука, а на вустах — добрий, мирний усміх. «О Боже! — застогнав я уві сні чи видиві, — просвіти убогий мозок мій, дай моїй глупоті мудрість!»

Прокинувся весь упрілий, дрібно тремтячи тілом, але не від холоду, а скоріше від хвороби, яка запалила мене. Але ні, таки від холоду, бо в келії було нестерпно зимно. Натяг на себе коца, поверх якого була кинута моя свита; сховався з головою і зібрав волю, щоб погасити той зрадливий трем, бо не міг збагнути: чи то неспокій, чи холод, чи хвороба.

Тоді знову виступили із чотирьох темних кутків чотири тіні у залізних риштунках, і зійшлися посеред мойого мешкання, і подали собі руки, а відтак почали зливатися в одну особу в розрідженій плоті, і в тієї особи виросла із руки, як змія, пліть, і тією пліттю він почав стьобати того, котрий голий, виснажений, худий, саме костомашшя, з пов’язкою на клубах, ішов на гору босими ногами по снігу, і величезний хрест чавив йому спину й плечі, пліть падала на костомашне, худе тіло, а била мене, і я звивався на ложі, виючи від жахких опіків, бо мені здавалося, що не пліть мене б’є, а опікає котрийсь язик вогню із запаленого Храму, язик вогню, в якому ридала в пієті, здіймаючи руки, свята Пречиста Мати наша; і я в’юнився й сипів од болю, а та особа в розрідженій плоті сичала мені:

Відречись!

Але я не міг відректися, бо язик у моєму роті згорів, я не міг покаянно звести рук, бо й вони спопеліли, адже кожен удар пліттю спалював у тілі моєму якесь вудо, а, окрім того, на місці серця я тримав замкнуту золоту скриньку, в якій схована була викута із сутого золота й оздоблена коштовним камінням подоба мого Храму, і скринька та й подоба Храму залишилися неопалимі, а раз так, залишався неопалимий і я сам, бо впертий і заклятий, бо, ставши на початку дороги, ніколи не звертаю із неї і не повертаюся назад, бо я із тих воїнів, котрі гинуть, але не відступають, хоч відступити, може, було б розумніше й доцільніше. І та особа в розрідженій плоті чудово те знала й бачила, отож перестала мене бити й налити і засміялася, широко розводячи залізні щелепи:

Хай буде так! — сказала вона. — Візьму тебе інакше. Візьму тебе, нечестивцю, Драконом.

Похитала черепом-головою, і з порожніх очей висипалися іскри, а залізні зуби клямкнули і стулилися. Тоді запав я у непам’ять остаточно, знетямився чи твердо заснув.

Розділ XVI

Я таки захворів і змушений був пролежати в Човському монастирі з тиждень. Ігумен часто приходив до мене і вів легкі бесіди, в яких ми не торкалися питань болючих та важких для зрозуміння, ченці поїли мене відварами трав із медом; заходив до мене й Онисим, а що був маломовний, то здебільшого сидів біля мене, лише інколи зітхаючи. І тільки раз мені сказав:

То, може, ваша милосте, хвороба — знак, що треба нам повертатися? Куди тобі хворому в зимову дорогу рипатися?

А я таки рипнусь, — мовив невдоволено. — Коли будемо такі, що від найменшої застуди послушання своє занедбуватимемо, яка нам ціна?

Онисим зітхнув і понурився, але нічого не сказав, добре-бо знав, що я людина тверда і затята, а рішень своїх легко не змінюю. Про свій сон-видіння я намагався не згадувати, бо вважав його химороддям хвороби — це річ самозрозуміла. Отож, коли видужав, ми сердечно розпрощалися із гостинною братією і приїхали на нічліг до села, що звалося Велика Зноба. Слово «зноба» значить «дрижаки», очевидно, й недаремно, бо й тут, у господі, коли ми всі спали, я раптом прокинувся — уві сні щось за мною гналося, якісь сірі тіні, котрі шастали й шукали за мною, заходили у повітку, проштрикували списами солому й сіно, бігали подвір’ям, зазираючи в усі кутки, ніби у піжмурки гралися, а я німо розлився над ними, шукачами, і мовчки все спостерігав.

— Він, напевне, десь тут! — сказала одна тінь, ніби стражник.

— Десь він тут є, він тут! — сказав другий.

— Зараз знайдемо, — відказав той, ніби стражник.

— Швидше, бо його милість сердиться — заповільно шукаєте!

Це все, здається, примарилося мені вві сні, але коли прокинувся, то почув, що в дворі й справді є якісь люди, щось шамотіло, притлумлено стукало, і долинали голоси. Обійняв мене острах, я лежав ні живий ні мертвий, бо те, що бачив уві сні, і те, що чув, прокинувшись, напрочуд поєдналося. У дворі все затихло, коли почало сіріти на день, тут я розбудив тихо господаря і сказав, нічого ні про сон, ні про отой гук у дворі не звідомляючи, що нам треба зарано виїхати, отож просив, щоб вивів нас на новгородську дорогу. Господар бурмотів: мало того, що пустив нас на нічліг, а гості ще й виспатися йому не дають, однак устав, тяжко позіхаючи й чухаючись, одягся, виїхав з нами, осідлавши коня, за село і вказав дорогу коротким порухом руки, а сам завернув коня і пропав у сірому сутінку.

Онисим запитав про причину такого раннього виїзду; я йому все щиросердно оповів.

— Е-е, ваша милосте, — мовив Онисим, — це у тебе ще хвороба не пройшла, через це й замерещилося.

— Береженого Бог береже, — сказав я, в глибині душі визнаючи йому рацію, а собі наказавши тримати себе в твердій свідомості, бо, чого доброго, так можна і глузду позбутися.

Ми поїхали на якусь пущу, де дорога раптом пропала, завіяна снігом, та й темно ще було, і подалися навмання. Я ж, щоб самому зібратися на дусі і підтримати цілком замороченого Онисима, не знаючи, куди їду і де, почав співати акафістову пісню Пречистій Богородиці «Воєводі возбранній побідительну», приспівуючи після кожного вірша: «Алілуя, алілуя». Якось дивно самотньо звучав у тій пущі мій голос, а в глибині лісу щось стрепенулося й завило, може, й вовк, десь обізвалося здаля друге виття, і здалося мені, що й вони заспівали ту ж таки акафістову пісню, і занепокоєння почало з мене трохи спадати, бо коли й вовки починають славити Богородицю, вони на нас напевне не нападуть. Заколисаний їздою, я задрімав, бо таки не виспався, а прокинувшись, раптом побачив на небі велику червону хмару, осяяну сонцем, що сходило, і та хмара чудовно засвітилася й заграла всіма можливими барвами, але червоного в ній було найбільше. Цілком струснув сон з очей і побачив, що Онисим сидить на передку, низько схилившись, але не випускаючи віжок із рук, і почув його похропування. Простяг руку, щоб розбудити послушника, але раптом завмер з простягнутою рукою. Бо там, на сході, раптом розкололося небо, і з тієї розколини бризнули повісьма променів, які обілляли землю й пущу, по якій ми їхали, — якесь голе безконечне поле, де тільки по краях був ліс, ніби гребені чи фортечні стіни, а в тому місці, де з’явилося світове світило, лісу не було, й розсипане проміння утворило ясний, тріпотливий серпанок, неначе накинулась на світ золота сіть, і в тому світлі на нашому коні витворилася постать вельми красного молодця в мантії, сидів він обличчям до нас, а спиною до дороги, перекинувши ноги на бік, як їздять білі голови. Він усміхнувся до мене, підморгнув і сказав:

— Я Неємія, диякон, співмешканець ваш куп’ятицький, чи пізнав?

Я хитнув головою, хоч він трохи не був подібний до того Неємії, якого знав, що був намальований на образі, який стоїть у нашому храмі.

— Слухайся голосу, — сказав Неємія, — і він тебе проведе.

Тоді я зирнув на сонце і побачив там, у ньому, золотий

Храм, на якого ніби було накладено хреста, а в хресті просвітився образ Пречистої Богородиці із дитям, на кшталт Куп’ятицького, витворений і огорнений сонячним промінням. Був уражений і захоплений, і радісно на все те зорив, і торкнув Онисима, мого послушника, щоб і він те побачив.

Онисим стрепенувся зі сну, побачив, що кінь ледве плететься, вйокнув, крикнув, ударив коня, той схарапудився й помчав, сани смикнулися, і той образ на небі став невидимий, так само й диякон Неємія, тільки у вухах моїх стояв його сміх, і я невідь-чому подумав, що той сміх нагадує сміх особи в розрідженій плоті, а ще мені здалося, що перед тим, як зникнути, Пречиста Богородиця простягла в мій бік руку і чи поблагословила мене, чи хотіла зупинити — того добре не розібрав. А ще здалося, правда, й того до ладу не примітив, що Неємія перед тим, як зникнути, змахнув чи пліттю, чи чимось схожим на пліть, якою мене била особа в розрідженій плоті, а не розібрав того тому, що кидав раз оком на небо, де сходило сонце, а раз на диякона Неємію. Чи не тому Онисимові про бачене не розповів нічого, а Онисим усе вйокав та кричав і бив коня, і сани наші вже не їхали, а летіли, ніби й кінь, і Онисим чогось перелякалися.

— Отямся! — закричав я. — Чого так женеш?

Онисим отямився, струснув головою і перестав поганяти, а кінь, заіржавши голосно й лунко, перейшов на рись, а тоді пішов у звичайному русі, але на його іржання із глибини простору відгукнулося іржання інше, яке повторилося, потроїлося і розлетілося пущею лунами.

Відтак, ми наблизилися до прикордонного села, не відаю його назви, було це ще задовго перед полуднем, і на дорозі побачив я загін сторожі новгородського воєводи — то був осадчий того села з людьми. Ми зупинилися, я зійшов із саней і побачив, що осадчий і його люди на мене й не дивляться, а сидять на конях, познімавши шапки, і втупилися кудись у глибину снігів.

— Що там таке? — спитав я, привітавшись.

— Дивись, отче, — сказав осадчий. — Що то за пані і де їде з таким немалим оршаком [27] ?

Подивився й собі в глибину снігів, осяяних сонцем, і мені здалося, що й справді через поле їде немалий оршак, який супроводжує золоту карету, запряжену білими кіньми, але дивне було не те: й карета, й пані, яка виглядала у вікно, і весь її оршак, люди й коні, були в розрідженій плоті, ніби виткані із серпанку чи туману, і йшли вони через поле, засипане снігом, без гуку й голосу, без іржання коней, а ніби над тим полем безгучно пролітали.

[27] Оршак — загін.