Біс плоті

— Як же спатимете в мокрій одежі? Роздягніться!

— В мокрій одежі менше воші кусатимуть, — сказав Климентій. — У вас їх слава Богу.

— Не скаржимося, — відповів дяк. — Не такі, бачте, й бідні, хоч на це. Нівроку мудрий із вас чоловік.

— Та й у вас, пане дяче, голова не капуста, — змовив Климентій, вмощуючись на рядні, на якому спав і минулої ночі.

— Мій розум їм, тобто школярам моїм, звичний, а ваш новий. Шкода, що не залишитеся надовше, були б нам як homo novus [62] . А окрім того… щось у вас є, що викликає пошану. A honos habet onus [63] .

[62] Нова людина (лат.).

[63] Пошана накладає обов’язки (лат.).

— Не зваблюйтесь, пане дяче, — сказав Климентій. — Бо може, я грішніший за вас усіх.

— Hinc illae lacrimae [64] , тобто ваш смуток?

— Атож, пане дяче, атож, — печально мовив Климентій, вкриваючись дірявим рядном і заплющуючи очі.

Роздiл XII

Досі тільки раз відчув у собі того, котрий вийшов був із Тодосії і сів йому на карка, — тоді, коли перестрівся з рум’янощокою молодичкою, він і тоді вбив у шкіру гострі кігті і обілляв вогнем, але знав, що то не востаннє, невдовзі, обкублившись у ньому, заведе гніздечко своє й обживеться, а тоді й почне по-справжньому діяти, адже, коли зустрівся з палкою молодичкою, вже показав ріжки, і хай несильно, але таки вкинув у тіло жару. Тому перш, ніж заснути, як це мав у звичаї, помолився подумки, хоча хто зна, чи дійшла до Божих вух молитва, адже в покої стояв галас, школярі та й дяк із ними зовсім не зважали на те, що панотець ліг спочивати, голосно гомоніли, хтось щось оповідав, спалахував регіт. Зрештою, Климентію до такого не звикати, окрім того, немилосердно причавлювала втома, тому й молитва його була не як чітко означене прохання до всевишнього, а тільки як короткий душевний погук, щоб він, Отець, і Син його, і Святий Дух, Бог єдиний у Тройці, помилував і вберіг від того, котрого, рятуючи невинну душу, у себе впустив. Відтак не відчув душевного миру, як це бувало завжди по молитві, а ніби хтось у нутрі його зайорзався, захихотів, і простяг довгі липкі лапи, й заклеїв йому повіки, відтак роздер тими ж таки лапками рота, висовуючи прозору голову із того рота, безоку, безвусту, безвуху, і гаркаючи, ніби старий пес, і це в той час, коли Климентієвий дух поволеньки входив чи радше впливав у антисвіт.

[64] Відси ті сльози (лат.).

І зайшов він у дивний палац, стіни якого були чорні, але тканина, якою були оббиті, попроривалася, і в ті прорви вливалися, ніби золоті списи, потоки світла. А ще там ходили, лежали, стояли голі жінки, а він покоївся на одрі, розіп’ятий на ньому, бо руки й ноги йому прибито цвяхами. Жінки підходили до нього, роздивлялися, про щось поміж себе розмовляючи, а тоді зневажливо сміялися й відходили, а він відчував невимовний сором, адже й справді ніколи й нікому не показував оголеної своєї плоті, хіба що в малих літах батькам, коли його мили.

— Що з ним робитимем? — спитала якась старша жінка, трохи схожа на Пелагію. — Він старий, бридкий, з погаслою чоловічою силою та ще розіп’ятий на своїх сумнівах, соромі та застереженнях, котрі і є цвяхами, якими прибитий.

— Омолодимо його! — гукнула молода з обличчям Тодосії, тобто тієї, кого так тяжко колись любив. — Намастімо його тіло оліями, скупаємо в купелі з молока, розчешімо волосся, тоді побачите, що не такий він старий та бридкий, а більше гарний. Дамо напитися настою із трав, який пробуджує чоловічу силу.

Тоді побачив, що в покої стоять два конови: в одному кипіла олія, а в другому молоко. Кілька голих дівчат із сміхом підскочило до нього із кліщами, вирвали цвяхи, що ними був прибитий до ложа, схопили за руки й ноги, тоді розгойдали й кинули в конов із киплячою олією. Але не зваривсь у тій олії, а відчув солодку приємність й чудові одурманливі запахи, якими дихав — надихатися не міг, і відчув: тіло його наливається молодою силою, тобто й справді омолодів. І тільки одне старе залишалось у ньому — голова. Відтак простяглася рука з довгими пофарбованими нігтями, лягла на обличчя, вбивши пазурі в церу йому, й занурила в киплячу олію всього цілком. І він почав поринати в якусь зелену глибину, де росли яблуні, густо покриті плодами, і сливи, й вишні, й грушні, й фіги, й фініки, й помаранчі, а трава там росла синя, зрештою, й усі плоди були сині, і з кожного дивилося на нього людське око, ніби намальоване на шкірці.

— З’їж яблуко! — наказав високий жіночий чи янголячий голос, і до нього знову простяглася рука з довгими фарбованими нігтями й подала йому плід із намальованим на ньому оком. Узяв його й раптом обпікся, такий був гарячий, а коли вкусив, то потік не сік, а горілка, і та горілка почала наливати його тіло, й запалювати, й хмелити. І закрутилася йому голова, тобто сидів у траві, а голова почала обертатися на плечах, як флюгер, — спершу повільно, а тоді все швидше й швидше, і все довкола замиготіло, застрибало: і яблуні, і сливи, і грушні, і всі інші дерева перетворились на голих дівчат, які почали вигецувати навколо нього шаленого й непристойного танця, бо виставляли до нього сокровенні місця й манили, надили, спокушали. І він почав відчувати, що набрякає, тужавіє, а передусім жила його, а голова почала крутитися на плечах повільніше, а коли зупинилася зовсім, то скочив він на рівні й почав ганятися за тими голими танцівницями, але вони моторно від нього тікали й ухилялися. Тоді відчув, що бракує повітря, як нурцеві, котрий довго пробув під водою, тож щосили відштовхнувся від синьої трави й кулею полетів угору, вибухнувши з олії, як велетенська риба чи викинутий камінь. І тут його відразу ж підхопили якісь руки й потягли до іншого конову, де кипіло молоко. І Климентію раптом стало страшно, що нового випробування не витримає, а таки звариться в цьому молоці, але вже летів, ніби випущена із лука стріла, і впав у те молоко, розляпуючи його навсібіч, а коли поринув у білу й непрозору рідину, побачив, що дно конова прозоре і що то не так дно, як двері, які потяг до себе. І зайшов у порожнє помешкання, стіни якого були дзеркальні, і в тому покої навішано було дзигарів, які цокотіли, мали привісні гирі, що сяяли золотом, але на жодному дзигарі не було стрілок, тільки часові позначки годин, а одна із дванадцяти позначок горіла, як свічечка за склом ліхтаря, але в кожного дзигаря цифра інша. І саме тоді побачив він себе homo novus, бо то був він і не він. Він — бо відчував себе, своє єство, своє «я», здатність думати й відчувати, але все те було вкладено в чуже тіло гарного, м’язистого й самовпевненого юнака, який стояв перед дзеркалами оголений, і його жила при цьому стриміла трубою. Відтак зображення почало в дзеркалах розмиватися, миготіти, розпливатися, а за мить побачив уже не себе, а тих-таки оголених дівчат, що витанцьовували похітливого танця, але не було їх коло нього, а тільки жили у дзеркальних відбиттях. І запалав у ньому гарячий, палкий вогонь, і почав кидатися він на ті дзеркала, щоб дістатися до тієї чи тієї, але вдарявся обличчям об метал, бо дзеркала виявилися не скляні, а таки металеві, і з рота в нього вирвався, як чорний вуж, крик. А коли знову забракло чим дихати, знову відштовхнувся від підлоги й був викинутий у молочну ріку, яка швидко котила білі хвилі між синіх, бо з киселю вчинених, берегів. І його понесло течією, крутячи й б’ючи ним об м’яке кисельне каміння, аж доки не схопився за прибережного куща. А коли вибрався на берега, уздрів синє поле, порожнє й безконечне, ніби хмари, а десь далеко в глибині забовваніла самотня жіноча постать, яка пішла в його бік. І він рушив назустріч, і так вони йшли, але одне від одного віддалялися, не наближалися. І він втретє відчув, що йому бракує повітря, що на горло його лягла ота пазуриста лапа й почала чавити. Схопив її руками і віддирав од шиї, і була вона липка, сморідка, і відривав із неї палець за пальцем, які падали йому під ноги і з шипінням самоспалювалися.

Прокинувся, хапаючи повітря, — справді, не було чим дихати. Повітря в школі було задушне, зіпсуте від пробування тут стількох людей — всі важко спали. Дяк хропів і гарчав, школярі сопіли й шкреблися, обороняючись од нападу вошей. Хто постогнував, а хто покрикував — здавалося, всім снилися сьогодні важкі і морочні сни. Вже починало світати, бо вікна у тьмі прозначилися й лили сиве, але вже виразне світло.

І Климентій зрозумів, що прийшов час покинути це містечко, що мусить звідсіля якнайшвидше тікати. Інакше казна-що із ним станеться. Хоча спідня одежа майже просохла на ньому, але змерз, аж дрижаки били тіло. Тихенько встав, знайшов мантію, яка висіла на протягнутому через покій шнурі, — була не зовсім просохла, одяг її, і це нітрохи його не зігріло. Захопив торбу й вибравсь із школи. Хоч двері при тому й зарипіли щосили — зупинився, прислухуючись, — але не прокинувся ніхто. Тоді, щоб зігрітись, почав махати руками, пригинатись і присідати — застоялась у ньому кров. Дрож трохи щез, але Климентій невідь-чому подумав, що не від холоду тремтить, а від дивного, нудкого збудження, яке починалось у паху й розходилося по цілому тілу можливо, то був наслідок того жахного сну, котрий йому привидівся. Краєчком мозку збагнув, що, можливо, це вона й прийшла — війна його з бісом плоті, але вже не в чужому тілі, а в своєму, і має бути ця війна не проста, бо відбуватиметься таки в собі і за себе. Не може покликати заклинателя, не може й сам провести дійство над собою — боротися тут треба інакше. І йому стало страшно: чи не перевищив власної сили? Вчинив милосердя, але чи не ціною власної загибелі? Отож чи добре вчинив? Хотів упасти навколішки тут, біля школи, адже вулиця була порожня; й мертва й синя, як і все в тому сні, але якась сила раптово зупинила його. І відчув: тіло знову затремтіло, а голова повилася солодким туманом-дурманом. Роззирнувся навдокіл, наче злодій, ні, таки нікого навдокіл! Стояла мертва тиша, синя тиша між синіх дерев та хат, а небо повільно гасило зорі. Розливалося синє світло, і все ще більш посиніло, а передусім трава. Повільно рушив дорогою, а коли дійшов до хати, в якій жила молодичка, котра вчора ввечері палко на нього подивилася, зупинився, і тільки тепер збагнув, що так рано вийти з містечка не зможе, адже ворота зачинено, отож, знавши про те й раніше, не для того так рано із школи пішов.

Здалося, що за ворітьми хтось стоїть. Ще раз роззирнувся, а тоді натис на хвіртку: коли зачинена, піде геть, а коли відчинена…

Хвіртка зарипіла — була таки не зачинена. Зачекав, чи не почується гавкіт збудженого пса, але стояла навколо глуха тиша. Не стояв ніхто й за ворітьми, отож зайшов у двір і несміливо зупинився.

А що, панотче, таки прийшли? — спитав голос од дверей. — Цікаво знати: ви чоловік чи янгол?

Кинув злякано оком — в прочілі стояла в самій сорочці та ж таки молодичка, вся посинена, як і все навколо.

— Прийшов, — мовив він. — Прийми або прожени! А чи чоловік я, довідаєшся, коли приймеш.

— Не проганяю тих, що до мене приходять, — сказала тужно молодичка. — Але смішні ви, святі та Божі! Ходи!

І молодичка сховалася в хаті, залишивши двері відчиненими, він же дрібцем побіг через синю траву. Пірнув у двері, відчуваючи, як шалено калатає серце. Двері в хату так само були відчинені. Набрав повні груди повітря, заплющив очі, прошепотів: «Господи, прости мені, окаянному!» — а тоді рішуче переступив і цього порога.

І увійшов у синій простір, повний киселю світанку — стояв там у напівпрозорому мороці біс плоті, залитий у чудову посудину оголеного жіночого тіла. І Климентій почав поривно скидати із себе мокру й досі одежу.

І це було ніби з часів, коли жили велетенські твариниящури та шести- і дванадцятикрилі змії і леви рискали по стежках, сяючи золотом тіла й потрясаючи повітря ревом. Ходили мамонти й інша дивовижна живність. А дорогою простував маленький, сухий чоловік-ченчик із гарним, як у янгола, лицем, і з торбою за плечима, та й із патеричкою в руках — маленький, майже висушений на скіпку ченчик-бреньчик, а над головою в нього летів старий, бо мав тисячу літ, ворон. І коли дивився на того мандрованця ворон лівим оком, бачив кволого й немолодого ченця, коли ж дивився правим — молодця-удальця, викупаного в оливі та молоці, із важкою залізною булавою на плечі. І тут задвигтіло, й зашуміло повітря, і потемніло, ніби перед бурею — летів шестикрилатий змій, і був той змій дванадцятиголовий. І впав той змій перед ченчиком та молодцем, тобто людиною на дві іпостасі, аж його кігтисті лапи вгризлись у землю, здійнявши хмару куряви, яка ще більше потемнила небо.

— То що, складачу научальних віршів, — прохрипів змій. — Будеш змагатися чи полонити тебе?

— Хочу, щоб ти мене вбив, — сказав ченчик.

— Будемо змагатися, — героїчно мовив молодець із булавою.

— Тоді запряжімось у плуга, — мовив змій, — і приготуймо собі пляца для битви.

І спинивсь у льоті здивований тисячолітній ворон, котрий єдиний на все те дивився. Отак летів, летів, аж раптом загус, ніби комаха в крапельці бурштину. І побачив диво-дивезне: бозна-звідки з’явився плуг, здається, із неба впав, а може, й лежав у синій траві для такої нагоди, а в нього впрягся змій. І взявся за чересла ченчик, вйокнув та й гукнув, і почав плуг відвалювати величезну, як вал, скибу, залишаючи глибокого рова, який відразу ж наповнювався водою. І так зорали вони коло, в ченчика при цьому із віч лився рясний піт, а одежа стала знову такою ж мокрою, як і тоді, коли потрапив під зливу. А змій од оранки розпікся, як залізний бик, і сипав навколо себе іскри.