Бійцівський клуб

Спитай мене, як виготовити нервово-паралітичний газ. Чи всі ці скажені автомобільні бомби.

Дев’ять хвилин.

Хмарочос «Parker-Morris» упаде, увесь сто дев’яносто один поверх, повільно, мов дерево в лісі. Мов колода. Можна розвалити все. Дивно усвідомлювати, що місце, де ми стоїмо, буде лише крапкою в небі.

Тайлер і я на краєчку даху, дуло у мене в роті. Цікаво б знати, наскільки цей ствол чистий.

Ми геть забули про всі ці тайлерівські вбивчо-самогубні речі, зосереджено споглядаючи, як іще одна офісна шафа вивалюється з будинку і шухляди в ній висуваються в повітрі, стоси білого паперу підхоплюються висхідними потоками й відносяться вітром.

Вісім хвилин.

Тоді дим, дим клубочиться з розбитих вікон. За якихось вісім хвилин команда підривників підірве первинний заряд. Він спричинить основний вибух, колони фундаменту розпорошаться, і серія фото хмарочоса «Parker-Morris» увійде до всіх підручників з історії.

П’ять світлин послідовної зйомки. Ось будівля стоїть. На другому фото вона вже нахилена на десять градусів. Потім на двадцять. На четвертому знімку нахил складає сорок п’ять градусів, каркас не витримує, і вежа згинається в арку. На останньому кадрі вежа, весь сто дев’яносто один поверх валиться на Національний музей, справжню ціль Тайлера.

«Цей світ наш, відтепер світ наш, — каже Тайлер, — а ці давні люди — мертві».

Якби я знав, чим усе це обернеться, був би щасливий померти й опинитися на небесах прямо зараз.

Сім хвилин.

Я стою на вершечку «Parker-Morris» із пістолетом Тайлера в роті. У той час як столи, шафи й комп’ютери метеорами несуться до натовпу, який оточує будівлю, а дим шугає з розбитих вікон і команда підривників за три квартали звідси дивиться на годинник, я розумію, що все це: пістолет, анархія, вибух — через Марлу Зінґер.

Шість хвилин.

У нас тут щось на штиб любовного трикутника. Я хочу бути з Тайлером. Тайлер хоче бути з Марлою. Марла хоче бути зі мною. Я з Марлою бути не хочу, а Тайлерові заважає моє існування. Річ тут не в любові й піклуванні. Річ у належності й власності.

Без Марли Тайлер не відбувся би.

П’ять хвилин.

Може, ми увійдемо в легенди, може, ні. Радше ні, кажу я, але продовжую чекати.

Хто б знав про Ісуса, якби ніхто не написав Євангелій?

Чотири хвилини.

Язиком я відсуваю дуло вбік і кажу: мовляв, Тайлере, друже, ти хотів стати легендою, я зроблю тебе легендою.

Я був тут від початку.

Я пам’ятаю все.

Три хвилини.

Глава 2

Великі руки Боба зімкнулися, обіймаючи мене, і я був утиснений між його спітнілих цицьок, відвислих і такого розміру, як ми уявляємо їх у Бога. Навколо нас церковний підвал, сповнений людей: це Арт, це Пол, це Боб; його широчезні плечі замінюють мені горизонт. Густе світле волосся Боба показувало, що можна отримати, коли крем для волосся зветься мусом для укладання волосся, — таке густе, світле й частково випрямлене.

Охопивши мене руками, Боб схиляє мою голову до цицьок, що виросли на його могутніх грудях.

— Усе буде гаразд, — каже Боб. — Тепер ти плач.

Від колін до підборіддя я відчуваю, як хімічні реакції всередині Боба спалюють їжу й кисень.

— Може, в тебе рання стадія, — каже Боб. — Може, це лише доброякісна пухлина. З семіномою в тебе майже стовідсотковий шанс вижити.

Плечі Боба підіймаються в глибокому вдихові, а потім спадають, спадають, спадають у конвульсивних схлипах. Підіймаються. Спадають, спадають, спадають.

Я приходжу сюди щотижня вже два роки, і щотижня Боб хапає мене в обійми, і я плачу.

— Ти плач, — каже Боб, вдихає і схлип-схлип-схлипує. — Давай, поплач.

Його велике вологе лице розташовується на моїй голові, і я гублюся всередині. Ось коли я плачу. Плакати якраз на часі, коли ти замкнений у задушливій темряві всередині когось іншого, коли ти бачиш, як усе, чого ти міг би досягти, обертається на сміття.

Усе, чим ти міг би пишатися, буде викинуте.

І я гублюся всередині.

За останній тиждень цей стан — найближчий до сну.

Ось як я зустрів Марлу Зінґер.

Боб плаче, бо шість місяців тому йому видалили яєчка. І поставили на замісну гормональну терапію. Цицьки в Боба через те, що в його організмі забагато тестостерону. Коли рівень тестостерону зависокий, тіло збільшує вироблення естрогену для збереження балансу.

Ось коли я плачу — коли життя закінчується нічим, менше ніж нічим, забуттям.

Забагато естрогену — і матимеш курвині цицьки.

Плакати легко, коли ти усвідомлюєш, що всі, кого ти любиш, полишать тебе чи помруть. На тривалому проміжку часу вірогідність виживання кожного з нас дорівнює нулю.

Боб любить мене, бо думає, що мені теж видалили яєчка.

Навколо нас у підвалі Єпископальної церкви Святої Трійці з диванами, вкритими коцами з комісійних крамниць, близько двадцяти чоловіків і одна жінка, — усі вони розбиті на пари, більшість плаче. Деякі пари нахилились один до одного, щока до щоки, — так зчеплюються бійці в реслінгу. Чоловік у парі з єдиною жінкою поклав лікті їй на плечі, по ліктю з кожного боку голови, — її голова між його рук, а його зарюмсане обличчя біля її шиї. Обличчя жінки повернене вбік, і її рука підносить до нього сигарету.

Я підглядаю з-під пахви Великого Боба.

— Усе моє життя, — плаче Боб. — Навіщо я щось роблю, сам не знаю.

Єдина жінка в групі підтримки хворих на рак яєчок «Лишаємось Чоловіками Разом» курить цигарку під тягарем чужого горя, і її погляд перетинається з моїм.

Шахрай.

Шахрай.

Шахрай.

Коротке тьмяне чорне волосся, великі очі, як у японських мультиках, худорлява, із хворобливо-жовтуватою шкірою, у сукні з малюнком темних троянд — ця жінка також була у групі підтримки хворих на туберкульоз щоп’ятниці ввечері. Була на круглому столі хворих на меланому в середу ввечері. Увечері в понеділок вона була у групі підтримки хворих на лейкемію «Увіруємо Щиро». Проділ посеред її голови сяє блискавкою білої шкіри.

Усі ці групи підтримки мають неконкретні піднесені назви. Моя група хворих на паразитів крові четвергами ввечері зветься «Вільні й Чисті».

Група для хворих на паразитів мозку зветься «Вище і По Той Бік».

І от у неділю вранці на «Лишаємось Чоловіками Разом» у підвалі Єпископальної церкви Святої Трійці ця жінка знову присутня.

Що ще гірше — я не можу плакати, коли вона дивиться. Це ж мій найулюбленіший момент — плакати в обіймах Великого Боба без жодної надії. Ми весь час тяжко працюємо. Це єдине місце, де я можу розслабитись і заспокоїтись.