Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Тут кінь схилив голову і, здавалось, зробив паузу в своїй розповіді – його здолав сон. Антуан ще трохи потупцяв перед ним, щоб не видатись нечемним, але кінь міцно хропів і вже нічого навколо себе не помічав. Тож гусак подався собі далі, обмірковуючи почуту розповідь і роздумуючи про сенс життя взагалі. А власне життя йому треба було влаштовувати негайно… Тому Антуан і розмірковував про майбутнє, уявляв собі зустріч з Ренжером Семом, мріяв про те, як невдовзі до нього приєднається його вірна Жаклін у цьому райському ситному куточку. От тільки думка про Сема не давала йому спокою, легалізація немало тривожила гусака…

У той момент він побачив приємну його серцю картину: з гортанним клекотінням, над низькими яличками острова пролітав клин сірих канадійських гусей, його власної породи. Антуан одразу ж злетів у повітря, аби до них приєднатись, та клин невдоволено заґелґотів і скерував униз, недалеко від Ренжерового офісу.

Старший гусак невдоволено підступив до нього:

– Хіба не бачиш – ми тут свої справи маємо? – не дуже привітно запитав він Антуана. – Чого тобі?

– Та я ж тільки хотів… Дивлюсь – свої. Мене Антуаном звуть – земляк ваш. Я й не думав заважати… – розгубився гусак.

– Та чули ми про тебе, Зяблик на «мило» скинув, що з’явився тут такий… То ти Тоні?

Гусак-лідер був добре поінформований, але невідомо з якого дива такий роздратований, і зграя його чомусь сіпалась. Антуанові навіть вчулося образливе «лох» на свою адресу. Та він не здавався:

– Я бачу, що ви птахи зайняті – то, може, й я міг би стати в пригоді у вашому бізнесі, в мене досвід… – почав було Тоні.

Гуси якось притишено поміж собою перешикувалися, нарешті старший несподівано розкрив карти.

– Слухай, брате, ми маємо свій бізнес – партію марихуани з Канади треба доставити, а тут Ренжер скрізь суне свого носа, ще й ти під лапи лізеш… Воно тобі треба? Лети собі до біса!

– Ні, хлопці, з наркотиками справу не матиму. Я думав, ви в шоу-бізнесі – я співаю непогано, – «скромно» випнув груди Антуан.

– То йди Ренжерові заспівай, поки ми з його пікапом розберемось, – заворушилися гуси.

На тому й розійшлися: Антуана не цікавив наркотичний бізнес, а справи ґелґотливого птаства лежали в напрямі наркотики – гроші. Раптом гусак обернувся на неймовірний галас і побачив, як любителі травички заточуючись і неприродно вимахуючи крилами видерлись на новенький пікап і… стали скидати сірі ляпсуси-бомби, шиканням заохочуючи один одного. Такого неподобства Антуан просто не міг допустити і хоч в глибині душі розумів, що встряє в чиїсь сторонні острівні справи – його творча естетична натура була вкрай обурена. Розкинувши крила, він кинувся на гусей і, скидаючи з пікапа ошелешених безсоромників, грізно шипів. З гнівними вигуками він злетів у повітря, врізався в клин, чим посіяв без-порядок і припинив на деякий час підле бомбардування.

– Ви що, шалапути, пошаліли? Гусей ганьбити? Канадійських? То вам шифер зняло чи шишок об’їлись? Машину шкодити! А фарба від ваших бомб полущиться? А колір повицвітає? Наркомани бісові! – не на жарт розійшовся Тоні.

Очманілі від несподіванки гуси накивали лапами, а на ґвалт вискочив Сем.

Звиклий до витівок гусей, такого шаленого він бачив уперше. Сем знав, що зілля дозволене в Канаді як медичний засіб. Бандою верховодив один підстаркуватий гусак, який мав усі необхідні рецепти. Використовуючи це прикриття, клин курсував поміж Канадою і Асатігом, доставляючи траву місцевим наркоманам.

Коли Ренжер з вікна побачив, як Антуан вискочив на пікап, то було подумав, що банда не лише поповнилася, а й геть знахабніла. Але побачене далі здивувало його ще більше. Гусак, відсапуючись, дибав навколо пікапа й шипів.

– А ти ще хто такий? Відділ боротьби з наркотиками? – хмикнув чоловік. – Щось раніше я тебе тут не бачив…

Ренжер міцно схопив Антуана за лапу і, не висловлюючи ні йоти вдячності за врятований пікап, потарабанив його в офіс. Гусак запанікував, відбивався крилами й стогнав. Тільки коли Сем вмостив його в зручне крісло посеред офісу, Антуан трохи заспокоївся: ось вона – неминуча зустріч з Ренжером…

Антуан вирішив триматись з гідністю і відмежуватись від своїх кримінальних співвітчизників. Він привів до ладу пір’я і стримано розповів свою історію. Сем уважно вислухав, хоч про себе вже вирішив цього дивного гусака легалізувати в Асатігу. Ренжер добре бачив, з якого тіста цей птах…

– То що тут робитимеш, чим займатимешся? – провадив стандартне опитування Ренжер.

– Відкрию бар! – сам себе дивуючи, відповів гусак. Втрачати йому вже було нічого – пан або пропав. – Так, так! Бар на березі океану! Для усього Асатігу! Сам я маю скромний музичний талант, тож у барі щовечора буде жива музика – побачите! І назва вже є – «Салун Білого Коня»!

Сем довго не думав, зробив кілька фотографій Антуана (у профіль і анфас), зняв відбитки його лап і видав дозвіл на поселення і ведення бізнесу. Антуановому щастю не було меж. Серце, здавалося, билося гучніше від шуму океану, в голові гуло від планів на майбутнє. Він вийшов із Ренжерового офісу й почалапав прогулятись берегом у променях заходу сонця. Голова гусакова йшла обертом від переживань, під крилом він міцно тримав такі бажані важливі папери, і життя попереду видавалось прекрасним. На гнівно гуркітливий океан опускалось покривало ночі.

Прокинувшись рано-вранці під своїм оплаченим наперед кущиком, щойно легалізований волею долі гусак одразу ж узявся до діла. Він піднявся високо в небо і полетів кружляти над островом, вибираючи потенційне місце для майбутнього бару. Ліниві морди копитних і круглі очі пернатих слідкували за його дивними маневрами, нічого не тямлячи. Антуан намотував кола, доки нарешті не переконався, що зробив правильний вибір. На маківці острова височіла одинока розлога дюна, з якої видно було і океан, і затоку. Ця дюна – місце майбутнього «Салуну Білого Коня»…

На диво справи в Антуана пішли швидко і злагоджено: кожен мешканець Асатігу хотів докласти лапу чи копито до будівництва нового істеблішменту. Коні, хоч і були ліниві й розбалувані увагою туристів, натягнули з усіх усюд старі уламки яхт і кораблів, які виносили на берег океанські шторми (вони розраховували на майбутні знижки у барі). Бобер-будівельник збив їх до купи, поскручував канатами і вибудував на вершечку дюни терасоподібну споруду. Усе це здійснювалося під керівництвом чорноголового Нирка-архітектора. За молодості Нирок мандрував світами і відвідав неймовірну кількість барів, зокрема на Карибах. Його проект заінтригував Антуана, який барів, крім канадійських, багато в своєму житті не бачив, але любив екзотику.

За кілька місяців, великою мірою завдяки порадам офіційного на той момент радника Нирка, «Салун Білого Коня» було відкрито. Антуан дуже пишався своїм досягненням і статусом власника бару, яким його нагородив Ренжер Сем. Бар таки мав екзотичний вигляд – уламки кораблів, щогл, шматки канатів прикрашали стіни, стільці й столи були зроблені зі старих барил, стійка бару – у формі перекинутої шлюпки. Наплив публіки не спадав, Антуанові доводилось працювати майже цілодобово. Час було летіти по Жаклін, яка могла б допомагати на кухні і тим самим сприяти бізнесові.