Батурин

Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах та розмальовуючи кожду гіллячку старих, безлистих лип.

Дим вдирався на дзвіницю дверми й вікнами, усіми щілинами розгойданого поверша. Дзвони розгрівалися — ніби оживали.

— Ось вам ще! — гукали обложені, кидаючи вділ останки белькування.

— Підпалюй сходи! — відповідав на те московський під-старшина.

На долині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.

Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь.

Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч.

— А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест! — гукали згори.

— Поклоніться гетьманові Мазепі від нас!

— Скажіть, що не осоромили ми себе і його!

Решту заглушив луск.

Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід.

Зойкнули дзвони і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями радостей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз.

Облягаючі розбіглись, загулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірями понеслись по полях — світлійший стояв і дивився на діло рук своїх.

— Бунтівники! Черкаси! Мазепинці!

Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.

У ПОГРІБКАХ

Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбочі від села, мабуть, у чималому саді, великий, ясно освітлений двір.

Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть, — погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи дальше, в село.

Цар дійсно стояв кватирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.

Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені що двадцять-тридцять кроків. Чим ближче до царської хати, тим і більше патруль, самі сильні, здорові хлопи з волоссям, посиланим борошном, з мушкетами на раменах, стоять, як статуї, заворожені приказом грізного великого царя.

Мимо пізньої пори в кватирі рух. Кінні штафети приїжджають і від'їжджають звідтіль.

Генерали входять і виходять з хати. На подвір'ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні, артилерійські, різних полків, усякого роду збруї. Від двох-трьох годин на прикази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо зимно добирається до шпіку-кості, а сказати того не смій, бо найменша виява невдоволення — це бунт.

Змирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя, котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина — це тільки одна цифра в його великому рахунку.

Добре, що офіцери послух цей виссали з матірних грудей, а терпеливість одідичили по батьках. Не відчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стіною, в звичайній селянській хатині сидить той, що їх життя у своїй жмені тримає, великий будівничий, котрий на своїх людей дивиться, як на каміння, як на сировий матеріал тої будівлі, котра родилася в його буйній голові.

Офіцери пізнали команданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня, драгунові, високому, як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво.

Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали білля. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну і горілки.

Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються, роблять йому місце. В покорі туляться — прилипають до стін.

Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе тримають, як милосердно глядять, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так багато?

Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть.

— Падлєци! — подумав голосно світлійший. — Падлєци! — повторив, додаючи ще декілька щогрубших епітетів.

— Ти хто такий? — спитав Меншиков, наступаючи одного з них.

Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди.

— Ти хто? — повторив князь.

— Сотник тутешньої сотні. Іван Мотовиленко, — ледве видусив з себе.

— Чого тобі? — гримнув на нього світлійший. — Говори!

— Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне, — бубонів запитаний.

— Пірнача забажав?

— Ваша світлість зволили вселаскавіше сказати.

— Ось тобі пірнач! — і луск малої, але вправної в биттю долоні, залунав по хаті.

— Ізмєнніки, сволоч, паддо! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє, і пірнач йому давай.

Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у товпу і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося.

Меншиков до другого пристав.

— А ти? — гукнув, показуючи на нього рукою.

— Я Андрій Кандиба, — бубонів цей, — канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині.

— Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?

— Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п'яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов.

— Доказно знаєш?

— На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався.

— Звідки приходиш?

— Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скільки гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад.