Берестечко

з них має всяк сириці десять сажнів,

щоб тут же й людність брати на аркан.

Сусід північний, хижий і великий.

Дрімучий злидень, любить не своє.

Колись у греків Янус був дволикий.

А в цих орел двоглавий. Заклює.

Оце таке — якщо не там, то звідтам.

Гінці прибудуть — снились лебеді.

Московський дяк знімає шапку літом

чи так і ходить в шапці й бороді?

БУЛО, ПРИЇДЕ, ОД ЦАРЯ ВДОСТОЄН,

все до Москви схиляє на поклін.

А прізвища! Неплюєв. Портомоїн.

Старухин. Єхинєєв. Бутурлін.

Та все усіх об'єднують, та з миром.

Ці об'єднають, тільки попусти.

То їхня слава приросла Сибіром,

а це вже нами хоче прирости.

ЧОГОСЬ ПРИСНИЛИСЬ ГЛЕЧИКИ НА ПЛОТІ

І дід у небі, як святий Ілля.

І німець Страус ходить по болоті,

видзьобує із ряски короля…

ШРАМКО ІДЕ. ПРИХОДИТЬ ВІН ПІД ВЕЧІР.

Край стежки глину рясою мете.

Кволенький піп, хода уже стареча.

Не дуже й говорющий. А проте.

Мені без нього моторошна стежка.

Кажу: — Де був, що вчора не було?

— Учора син прийшов з-під Берестечка.

А з ним півсотні війська прибуло.

Півсотні війська! Війська… Боже правий!

То є ще військо? Господи, нап'юсь.

— Півгетьмана вони ще не обрали? —

кажу йому і гірко сам сміюсь.

І ВСЕ-ТАКИ Я ЖДУ ВІД НИХ ГІНЦІВ.

З-під ніг камінчик цоркає в проваллі.

Тополя з торбою горобців

постояла на обрії та й пішла далі.

Так, я програв. Я не потрібен їм.

Я їм приніс поразку непрощенну.

Руїна сам. Живу серед руїн.

А товариство — відьма і священик.

Вже навіть звик. Люльками подиміть.

Із відьмою посидіть при вечері.

Так і живу. А може, я ведмідь.

Мені тут, може, краще у печері.

Он лицар спить. І світло тут скупе.

Мене самого тиша приколихує.

А то здалося раптом: він хропе.

Аж підхопився. Ні. Лежить, не дихає.

А МІСЯЦЬ СВІТИТЬ НА УСІ ДОВКОЛИ.

у дуплах срібних лип гніздяться дикі бджоли.

Ті липи ще цвітуть, такі вже запахущі,

аж наче весь тим пахощем облип.

Старезні липи, тут їх цілі пущі.

Ніде не бачив стільки зразу лип.

Зброяр ходив, знайшов медові дупла.

Підстрелив джура в полі сайгака.

То їм, то сплю. Душа моя задубла.

Хіба це доля? Доля не така.

ПРОЇХАВ ДЖУРА НА КОНІ УЧВАЛ.

Вони давно вже ходять не в попрузі.

То він таємно коней напував,

тепер пускає попасом у лузі.

Ніхто не йде. Ніхто сюди не мчить.

Ані гіллячка не струсне росою.

Як тихо все! Нізвідки нічичирк.

Ні скрикне птах. Ні дзенькне смерть косою.

ХОДИВ ДО ЛІСУ. Я Ж ТЕПЕР НЕ ГЕТЬМАН.

Вже маю час посидіть на пеньку.

По схилах дерся, мало там не гепнув.

Гриби збирав. Суницю їв п'янку.

І ще піду. Поразка так поразка.

Грибок несу, як свічечку на Страсть.

І яблунька, така вже доброкваска,

мені у спеку яблучко подасть.

ВНОЧІ БУВ ШУМ. НАПАВ ХТОСЬ НА ФОРТЕЦЮ.

Чи, може, вартовим спросоння приверзлось.

А я вже був зрадів. Уже хотів стріляти.

Вже вискочив на мур. То, певно, був їжак.

Бо щось таки пішло, прошаруділо в хащі.

Нікого не зловлю, хоч би хоч і погнавсь.

Так тоскно на душі. Ми навіть не пропащі.

Ми просто вже ніхто. І всім вже не до нас.

ЗАНЕПАДАЮ. Я ВЖЕ СПЛЮ В ОДЕЖІ.

Уранці встану, сіна не струсну.

І ті там двоє на дозірній вежі

сидять вже геть похилені до сну.

ПРИГИНАЄТЬСЯ НІЧ. ПОПІД ЗОРЯМИ ХОДИТЬ —

А ЧОРНА!

Я сьогодні дозорець. Мені тут ближче до зір.

Стережу Україну. Важкі мої думи, як жорна.

В поневолених землях тримати сумно дозір.

Що я тут стережу? Цю давно розбиту фортецю?

Чорний сон зброяра, недовбитого кілька віків?

Цього юного джуру, дитину чиюсь отецьку?

Чи віщунку стару, що й сама все чує довкіл?

Що я тут стережу? Цю чаклунську тишу в діброві?

Чи в озерах туман? — його стережуть комарі.

Це урочище славне, де глини такі кольорові, —

На сплюндрованих землях, де вже не живуть гончарі.

Що я тут стережу?.. Ці давно скаламучені броди?

І чого прислухаюсь? Кого виглядаю з доріг?

Що я тут стережу, коли я не встеріг свободи?!

Коли власної жінки, коли жінки — і то не встеріг!

УДЕНЬ Я СПАВ ПІСЛЯ ТІЇ СТОРОЖІ.

Вже сплю я вдень. То можна й не вставать.

Наснились сни. Та все такі хороші.

Що я малий. І хочу воювать.

Гукаю хлопчаків. Бур'ян шаблями крешем.

Сторожу встановили на ближчому горбі.

Такі іще малі. Нікому ще не брешем.

Ні матері, ні Богу, ані самим собі.

Я змалку був такий. Розказувала мати,

що був заводіяка усяких колотнеч.

Усе грозилась різку у березі вламати.

Недаром же в колиску мені поклали меч.

ЗАПОВІДАЛОСЬ НА ВЕЛИКЕ.

ПРОЗРІННЯМ ПОВНИЛАСЬ ДУША.

Кого любив? І що накликав?

Таке зробив — як швайку з лемеша.

…НЕ ЗРІКСЯ БУЛАВИ. ВОНА САМА УПАЛА.

Та що там булави, я честі не зберіг!

Якби воно само пальнуло з самопала.

Бо сам себе я — ні. Накласти руки. Гріх.

Що скаже цей зброяр? Що скажуть люди прості?

Та й приклад же синам. І щевкнуть вороги

В тюремному льоху вночі кричали кості.