Без козиря (збірка)

— Я тільки подрімаю й піду.

Харита дбайливо вкрила його з усіх боків.

— Находився вже. Посидиш хоч трохи вдома, а то я вже й балакати розучилась.

У Ілька склеплювалися очі. Харита завісила віконце, прогнала від Ілька єдину муху, що вже навістила її хату, і сіла в нього в головах. В її синіх очах уже проступав ласкавий спокій.

Прокинувся Ілько від страху, що не встигне вискочити з санками з вибою. Сідала лава, і довкола тріщали, розквітали, кучерявилися підпірки. Стояла справжня канонада. Вибійники вже покидали свої пічурки й кинулися на штрек, а він ніяк не міг побігти. На нього почали падати коржі й боляче ранили то в коліно, то в бік. Назустріч виліз батько. Він дивився на нього ніби через дуло карабінки. Ілько кинувся тікати і боляче вдарився об чорну брилу вугілля. Від нестерпного болю він крикнув і одкрив очі. На порозі стояла з витягнутим обличчям мати і до чогось прислухалася.

Заспокоєний тим, що це був тільки сон, Ілько знову закрив очі, але мати вже шарпала його за плечі:

— Стріляють десь близько! Коли б ще білі не заскочили!

Ні вона, ні Ілько за весь час ні разу про це не подумали, хоч Харита вже знала на гіркому досвіді, що білі, налітаючи на Калинівку, не минають і її хати. Вона замикалась по хаті.

— Вставай, синку. Що вже перестраждала від них. Жили вимотали: «Де та де, та ти, бабка, теж комсомолка…» А вже за гвинтівку твою тих мук витерпіла: і крутили, і викручували…

Ілько похапливо почав натягати на себе шинель. Розбуркавшись зовсім від сну, він почув, що стрілянина була десь не далі як на четвертому номері.

— А куди ж ти? — стривожилася Харита.

Ілько тепер уже знав, куди йому йти. Підсилений сном і їжею, він тепер може за ніч і фронт перейти.

— До червоних, мамо!

— Я тебе тут заховаю. Куди ти? Просто в зуби їм ускочиш!

Але Ілько зовсім не хотів, щоб мати подумала, що він злякався, і з погордою відказав:

— Піду до Клима!

— Щоб там постріляли, і знати не буду де?

— Напишуть! Клим знатиме й напише.

Мати знала, що застукай його в хаті білі, та ще довідайся, з ким і де був, — не помилують, але й знову відпускати його від себе не хотіла:

— А може, вони на цей раз поминуть. Ось не ходи-бо. Встигнеш іще і навоюватись, і нагорюватись.

Стрілянина наближалася. Ілько вже не знаходив собі місця.

— Ну, піди в балку, перебудь там, доки стихне.

— Ви гадаєте, що я цією рукою не бив білих? — сказав він ображено і ступив до порога.

— Та хоч виглянь! Ще побачить хто! — І сама попереду вибігла в сіни, але в ту ж хвилину повернулася назад з розгубленим виглядом: — Чи мені здалося? Таке, як Гнат Убогий ніби сюди йде.

Ілько сторопів. На таку зустріч він ніяк не сподівався. Тепер уже не було сумніву, що його шукають і, може, ще й поведуться як і з Гараськом. Його обсипало морозом. То зриваючи, то надіваючи шапку, він заметушився по хаті, зирнув у віконце. До землянки справді простував Гнат Убогий з Омеляном. Ількова тривога перекинулася і на Хариту:

— Чого ти, синку? То ж десь наші підходять.

— Не кажіть про мене!

— Та що з тобою? — уже насторожилась Харита. — Ну, піди в хатину.

Вона вже починала догадуватись про причину появи сина дома і приготувалась заступитись за дитину.

Ілько вскочив у хатину і став за дверима, але ж це була не схованка. Тоді він ліг за скриню, проте й тут його могли помітити. Стара скриня, кована залізом, була на коліщатах, він спробував залізти під неї, але зміг тільки засунути ноги.

Що менше було надії заховатися, то більше зростав у Ілька страх. Він уже був певний, що батько знає навіть, куди він утік, і, мабуть, щоб не подумали, що батько не пошкодував тільки чужого, тепер потягнуть і його. А Гарасько, напевно, всю вину звернув на нього. Від жалощів до себе й образи на батька горло перехоплювало спазмами. В цей час під вікном почувся Гнатів голос:

— Здоров, Якове… Підеш? Давно пора!

— А ти на побивку?

— Збирайся, ми зараз.

Ще в дитинстві, бавлячись з Климом, Ілько не раз залазив в простору скриню. Мати складала до неї своє шмаття і часто забувала замикати на колодку, яка висіла і зараз ніби з одкритим ротом. Почувши уже в сінцях кроки, Ілько стрибнув на дно скрині й накрився вигнутим віком. Од цвілі, від якої запрівало шмаття, в нього забило дух і почало перхотіти в горлі. Кашель кожну хвилину міг вибухнути з такою силою, що його почують і на вулиці.

Вони були вже в хаті. Ілько, запихаючи собі в рот шорсткий рукав, міг чути тільки їхні балачки. Гнат Убогий сказав досить сердечно, напевно, щоб не залякати зразу матері:

— Скрипите ще, Петрівно? Самі чи, може, пустили кого?

Мати скипіла:

— Кого б це я пустила? Може, й рук нікому буде скласти. — Вона не витримала більше і схлипнула. — Думала, хоч на старість матиму спокій…

Гнат Убогий зітхнув:

— Життя таке тепер: одним словом — революція. І білі, мабуть, досаждають?

— Земля б під ними завалилася: «Де твої сини, де чоловік?» А я знаю, де мої діти, що з ними, я знаю? Батько взявся до ума доводити.

Тепер уже зітхнули обидва разом — і Гнат Убогий, і Омелян.

— Ти там сорочку чисту дістань для старого, — потім, ніби намагаючись приховати щось, поспішно додав: — І для… обох. Бо ми забігли на хвилинку, де з ким побалакати треба. Не чула, як там Власов поживає?

Але мати, все ще намагаючись відгадати справжню причину їхнього візиту, не відповіла нічого. Вона була ступила до хатини, потім завагалася і вже більш спокійним тоном сказала:

— Чи старий там ще живий?

— Хто, Гордій? Живий. А той… Таке діло… Додому не приходив?

— А що ж з Ільком? Чи, бува, не скоїв чого?

— Та там таке діло, армія наша пролетарська, сама знаєш, робочі. А їм солоденького захотілось, злигався з тим пройдисвітом. Ну, Гордій розгнівався, а Ілько десь тягу дав. Мабуть, прийде.

Ілько чув усе це, заливався соромом і боявся видати себе кашлем. Мати, мабуть, вражена, мовчала.

Омелян, щоб вивести Гната Убогого із скрутного становища, перебив:

— Дайте, Харито Петрівно, напитися.

— Таке діло, — намагався вже заспокоїти її Гнат Убогий, — білі здорово починають нажимать. Скрутно нам доводиться.

— За допомогою прийшли. Все одно дома переб'ють: на четвертий номер он уже наскочили!

Мати, мабуть, все ще прибита такою звісткою, заклопотано сказала:

— Ви б що-небудь з'їли. Трохи кулешику в мене є.

— Коли б ще нам тут білі затірки не дали. Давай скоріше сорочку.

— І напитися я просив.