Без козиря (збірка)

Усі мимохіть підвели очі до темного вікна, за яким усе ще проносилася назад білими пасмами завірюха, і зніяковіли. Кооператор, навпаки, підморгнув до сотника, ніби ще раз говорячи: «Ну і темперамент!» — і урочисто записав собі в товсту книжку слова Тодося.

— Колись пригадаю. Все це історія, панове, — і опустив книжку за пазуху. — Ну, я теж, за поетичним прикладом, спатоньки, а може б, ще трошки поспівали «Ой у лузі», га? Нема охоти? Ну, так я спатоньки. А машиніст, видно, таки більшовик. Ач як смикає, бодай тебе за печінку так смикало.

Лец-Отаманів дивився у вікно, за яким у диких степах гуляла розгнуздана ніч, в голові, теж ніби розгнуздані, проносилися цілі зграї збуджених балачками думок. Перед ним яскраво постають минулі дні. Батько тільки почав вибиватися з мужиків, уже зовсім було звівся на ноги. Революція! За одну ніч пішло за димом усе. Він був найменшим. Учився в сільській приходській школі. До того знав, що — малорос, а в школі учитель сказав, що Лец-Отаманови — українці, та ще, мабуть, і не з простого роду, коли мають таке прізвище. Дав почитати Кащенка — усе про козаків, про козацьку славу. «Тож, певне, і твої, Лец-Отаманів, предки були колись славними отаманами на Січі». Петько ріс і все виразніше уявляв, що то була за Україна, і все дужче кляв царицю Катерину, яка «степ широкий, край веселий та й занапастила». Цей же учитель допоміг Петькові Лец-Отаманові поступити потім у сільськогосподарську школу, де більшість була таких, як Петько, і також полюбляли співати «Катерино, вража бабо, що ти наробила?..» Прославляли гетьмана Мазепу, читали й перечитували Панька Куліша й Михайла Грушевського. Сільськогосподарську школу Лец-Отаманів закінчив під час війни з німцями, треба було призиватись, але він вибрав за краще повчитися ще в артилерійському училищі, в надії на те, що за цей час скінчиться війна. Проте війна тяглася ще рік навіть після того, як він надів на плечі погони прапорщика.

Лец-Отаманів ще від батька навчився поважати начальство. Цю рису в ньому цінували, і він хутко став просуватися по військовій драбинці. Перед ним відкривався привабливий шлях доскочити того, чого не доскочив батько. І враз революція перевернула все шкереберть. Ідея самостійності України прийшла на допомогу. Те, про що колись мріялось, оберталось у реальність, і він став активним «самостійником». Спочатку, як і багато інших, бавився козацькою романтикою, але хутко зрозумів, що час архаїчних атрибутів Запорозької Січі минув. З матнею козацьких шароварів легко заплутатися в трибках машини, гетьманську булаву вручають тепер не переможці на козацьких радах, як колись, а хитрі агенти монополістів, такі як полковник Фрейденберг чи капітан Ланжерон, що навіть сам склав для Директорії текст ноти. Хотіла чи не хотіла Директорія, а примусили не тільки погодитись, а ще й уклінно просити про протекторат над політичним, економічним і воєнним життям України. Не про козацькі вольності, а про міцного господаря, на якого б можна було опертись, про багатого покупця на природні багатства в землі і над землею, про верткого вождя не в жупані, а в кургузому піджачку, але з довгим титулом. От про що тепер думали політики в Києві. Історія висунула Симона Петлюру… Після всіх цих балачок про наполегливих Фрейденбергів і Ланжеронів йому вперше запала в голову, що отаман Петлюра не зовсім відповідає тим перспективам, які розгортаються перед Україною. Цікаво було почути думку дипломатів, і він опитав ніби між іншим:

— Що ви думаєте про нашого батька отамана?

— Що ж про нього можна сказати? — відповів професор. — Говорять, що Петлюра щирий, але це ще не аргумент для ролі «вождя». Семінарська наука до кадила й кропила наших головних отаманів — занадто малий ценз для міжнародної дипломатії.

— Правду кажучи, — сказав редактор, — Україна заслужила на більш почесного ватажка, а Симонові Васильовичу бракує навіть елементарної чесності.

— Цебто? — запитав Лец-Отаманів.

— Його ж висунули в конгрес од есдеків, а він на другий день перекинувся до соціалістів-народників і зостався в Директорії. А коли завтра він стане монархістом? Такі діячі на все здатні.

— Мовляв, ви як знаєте, а я полівішав чи там поправішав. А хто тільки буде відповідати за його політику, що він провадив до цього часу?

— Не почувають у нас жодної відповідальності перед суспільством, — сказав роздратовано професор, — жодної дисципліни перед історією. Хахли — і все! Сідають до одного вагона, а їхати хочуть у різні боки.

— А що вимагає командування Добровольчої армії? — запитала Ніна Георгіївна. Вона вже знову стала наївною і полохливою.

— «Единой, неделимой», — відказав редактор, — як хотів полковник Балбачан. До вашого відома, його вже сьогодні заарештували.

— Значить, з добровольцями ніяких переговорів не ведеться?

— Навпаки, є надія, що хутко домовимось.

Ніна Георгіївна докірливо похитала головою:

— Антанта, Добровольча армія! А для Вкраїни й місця не залишається.

— Вистачить, пані. Треба тільки вміти пристосовуватись. Ви куди їдете?

— До Одеси, — відказав за неї сотник.

— Виходить, по дорозі.

— Ви ж мене не візьмете?

Професор змішався:

— Розумієте…

— Розумію, пане професоре, місія. Не турбуйтесь.

— Ні, я хочу сказати, що немає вільного місця. Решта вагона зайнята санітарною місією Червоного Хреста.

Ніна Георгіївна криво посміхнулась:

— Не турбуйтеся, панове, я на ближчій станції пересяду в свій поїзд.

Запала напружена мовчанка.

З верхньої канапи, де в такт рухові коливалося кругле тіло кооператора Загнибіди, враз розляглися на все купе булькання й свист із такою силою, ніби хто раптом у барилі з квасом вибив затичку. У той же час ледве чутно від паровоза, теж захлинаючись, залунав свисток. Ніна Георгіївна й Лец-Отаманів заметушились і, подякувавши, вийшли в тамбур.

Поїзд, здригаючись на стиках, у білій піні із снігу підповзав до якоїсь темної будови без жодних ознак світла й життя. Ніна Георгіївна стояла на дверях попереду сотника й хукала на сніжний пил, що його цілими жменями сердито й настирливо вітер кидав в її матове обличчя. Сотник Лец-Отаманів був збуджений. Він зазнайомився з такими визначними державними діячами, і це тішило його самолюбство. Почув із перших джерел найтаємніші справи, а головне, що із балачок він вивів несподіваний висновок. Ніна Георгіївна, що виявилась розумною жінкою, засмутилась, а його розпирає радість. Україна ще може вийти на історичну арену.

— Чуєте, Ніно Георгіївно! Значить, «ще не вмерла Україна»!

— На вашу думку! — відказала вона через плече. — А мені здається — від України залишається одна лише назва.

— Наївна ви! Дурні метелики летять на світло і… гинуть. Нехай, кому любо, летять на примару козацьких жупанів, ми їх наперед виставимо, а самі будемо кувати таку Україну, яка вийде на європейську арену і сяде за один стіл з Німеччиною, Францією, Англією… Може, це й дорого обійдеться, але у нас є чим заплатити: ліси і гори, Дніпро і Чорне море, степ і пшениця, вугілля, руда. Де ще ви знайдете другу таку країну? Пряме сполучення Київ — Париж. Ніно Георгіївно, — він фамільярно поклав їй руки на плечі, — ви будете царицею в паризьких салонах.

— А ви? — спитала вона з іронією. — Заберіть руки.

— Я буду амбасадором Української Народної Республіки. Амбасадор пан Лец-Отаманів? Правда, непогано?

— Сон рябої кобили. Французькі й англійські акули хочуть нашими руками жар загрібати, а ми тішимось. Під столом ми будемо, а не за столом.

Ці кілька слів, сказаних Ніною Георгіївною ніби між іншим, вплинули на сотника, як цебер студеної води. Його розум із селянською практичністю почав оцінювати реальний стан речей. Дійсність справді була сумна. В голові проносилися одна за одною картини останніх днів, але найбільше вразив його бій під Крюковом. По засипаній снігом колії, як танки, насувалися бійці з безстрашними обличчями, немов висіченими із каменю. Чорні кожанки, ватянки і матроські бушлати були перехрещені кулеметними стрічками. На шапках червоніли зірки. Вони йшли не згинаючись. І ніщо їх не могло зупинити. І чи зупинить? Французи більше місяця товчуться в Одесі, але далі станції Роздільної не просунулись і не просунуться. Вони бояться більшовиків, як чуми. Хто ж тоді? За умовою, Директорія має виставити трьохсоттисячну армію. Справді, це сон рябої кобили. Залишилось території не більше двадцяти повітів, і в тих уже вибухають повстання, а в Галичині чекають на Червону армію. На думку спали селянські повстання на Харківщині, коли він був ще малим. Тоді селяни розбивали панські маєтки, палили скирти хліба, але вже на другий день з'явилась каральна експедиція. Козаки одних погнали до в'язниці, інших відшмагали різками. П'ятнадцять років після цього було тихо… «Може, отак треба було і зараз зробити, навіть щоб на всі тридцять заціпило їм», — подумав він і вголос сказав:

— Чи пан, чи пропав, двічі не вмирати!.

Десь там, углибині, виникла думка: «То й різниці ніякої?» Ця думка зродила і глибоке зітхання, але він здушив його.

У цей час тарелі на буферах брязнули, колеса завищали — і поїзд став. Ніна Георгіївна обережно зіскочила вниз і майже по коліна загрузла в сніг. Вона розгубилася. Поруч уже стояв Лец-Отаманів і теж розгублено дивився на голову ешелону, що зникала в білих хмарах завірюхи й чорної мли, а треба було дістатись до свого вагона.