Безсоння

— Який мерзотник, Ральфе? Про що ти говориш?

— Я кажу про Наталі Діпно. Вона повинна вмерти сьогодні вранці, але я не допущу цього.

— Наталі! Ральфе, чому цей хтось хоче вбити Наталі?

Вона здавалася дуже здивованою, дуже «нашою Луїзою»… Але чи не таїлося щось іще під її простуватістю? Щось обережне й розважливе? Ральф відповів на своє питання позитивно. Йому навіть здалося, що Луїза й наполовину не так здивована, як намагається показати. Багато років вона в такий спосіб водила за носа Білла Мак-Ґоверна — та і його теж, — а тепер розігрувалася інша (і більш талановита) варіація старого трюку.

Насправді Луїза просто намагалася втримати його тут. Вона щиро любила Наталі, але для Луїзи вибір між чоловіком і маленькою дівчинкою, що живе по сусідству, зовсім не був вибором. Вона не враховувала ні віку, ні питання чесності в такій ситуації. Ральф був її чоловіком, а для Луїзи це єдине, що мало значення.

— Не спрацює, — беззлобно мовив Ральф. Він відсторонився від неї й знову рушив до дверей. — Я пообіцяв, і тепер у мене майже не залишилося часу.

— Тоді поруш обіцянку! — крикнула вона, і жах та лють, що пролунали у голосі Луїзи, вразили Ральфа. — Я мало пам’ятаю про той час, але пригадую, що ми були вплутані в якісь події, що нас мало не вбили, і з причин, не зовсім нам зрозумілих. Тому розірви угоду, Ральфе! Розбий краще її, ніж моє серце!

— А як же дитина? Як же Елен, якщо на те пішло? Наталі — єдине, заради чого вона живе. Невже Елен не заслуговує від мене нічого кращого, ніж порушена обіцянка?

— Мене не хвилює, на що заслуговує вона! На що заслуговує будь-яка людина! — крикнула Луїза, а потім її обличчя зморщилося. — Ні, думаю, мене це хвилює. Але як же ми, Ральфе? Невже «ми» не береться до уваги? — Її очі, темні, чарівні, іспанські очі благально дивилися на нього. Якщо він довго дивитиметься в них, так легко буде розридатися, — тому Ральф відвів погляд.

— Я однаково зроблю це, люба. Наталі повинна мати те, що ми з тобою вже прожили, — ще сімдесят років, днів і ночей.

Луїза безпомічно дивилася на чоловіка, але більше не намагалася зупинити його. Вона залилася слізьми.

— Дурний, старий упертюх!

— Звичайно, — погодився він, піднімаючи обличчя Луїзи за підборіддя. — Але я дурний, старий упертюх, що тримає своє слово. Ходімо зі мною. Я не проти.

— Добре, Ральфе. — Луїза ледь чула свій голос, усередині в неї все похололо. Її аура майже повністю стала червоною. — Що це буде? Що має статися з нею?

— Її мусить збити зелений «форд-седан». Якщо я не займу її місце, дівчатко розмажуть по Гарріс-авеню… А Елен буде дивитись, як це відбувається.

16.

Поки вони йшли до «Червоного яблука» (спершу Луїза відставала, потім бігла навздогін, але перестала, зрозумівши, що такий трюк не зупинить його), Ральф розповів їй ту дещицю, яку зміг. У Луїзи теж збереглися деякі спогади про перебування під поваленим грозою деревом — спогади, які до сьогоднішнього ранку вона вважала сном, — але її не було поруч під час останньої сутички Ральфа з Атропосом. Ральф розповів їй про це зараз — про випадкову смерть Наталі, обіцяну Атропосом, якщо Ральф і далі заважатиме його планам. Він повідомив їй, як вирвав у Клото й Лахесіса обіцянку, що в цьому випадку Атропоса переграють і Наталі буде врятована.

— Я здогадувався, що… рішення було ухвалене… майже на вершині цієї божевільної… вежі… про яку вони весь час торочили. Можливо… на самісінькому вершечку. — Ральф задихався, серце його билося частіше, ніж будь-коли, але він вважав, що спричинилися до цього, швидше за все, швидка ходьба й спекотний день; страх трохи попустив його. У цьому йому допомогла розмова з Луїзою.

Тепер Ральф уже бачив «Червоне яблуко». За півкварталу від магазину на автобусній зупинці, немов генерал, що інспектує війська, стояла місіс Перрін. Поруч був навіс зупинки — затінок, однак місіс Перрін уперто ігнорувала його. Навіть на яскравому сонячному світлі Ральф бачив, що аура старенької й далі того ж сірого відтінку форми курсантів Вест-Пойнту, як і в жовтневий вечір 1993 року. Ні Елен, ні Наталі ще не було видно.

17.

— Звичайно, я знала, хто це, — пізніше розповідала Естер Перрін репортерові з «Деррі ньюс». — Невже я здаюся вам настільки некомпетентною, хлопче? Чи ви гадаєте, що в мене старечий маразм? Я знала Ральфа Робертса більше двадцяти років. Хороша людина. Звичайно, виліплений не з того тіста, що його перша дружина — Керолайн із родини Саттервейтів з Банґора, — але однаково дуже хороша людина. І водія зеленого «форда» я теж упізнала одразу. Шість років Піт Саллівен приносив мені пошту, і він чудово працював. Новий листоноша, хлопчик Моррісонів, завжди кидає газети просто на квіткові клумби або на ґанок. Піт їхав з матір’ю, у нього лише учнівські права, це я розумію. Сподіваюся, він не дуже постраждає через це, бо Пітер хороший хлопець, а в нещасному випадку не було його провини.

Я все бачила і можу присягнути. Здається, ви вважаєте мене балакухою. І не перечте, по вашому обличчю я можу читати як по нотах. Однак це неважливо — я сказала майже все, що повинна була сказати. Я відразу ж упізнала Ральфа, але є щось, що буде звучати неправдоподібно, якщо ви вставите це у свою статтю… Хоча навряд чи про це напишете. Він з’явився нізвідки й урятував це маля.

Естер Перрін велично простромила поглядом репортера, що шанобливо мовчав, — так ботанік простромлює шпилькою метелика, попередньо обробивши його хлороформом.

— Я не хочу сказати, що було схоже, начебто він з’явився нізвідки, хлопче, хоча можу побитися об заклад, що саме так і надрукують у вашій газеті.

Вона схилилася до репортера, не зводячи з нього очей, і знову повторила:

— Він з’явився нізвідки, — щоб урятувати це маля. Ви мене чуєте? Нізвідкіля.

18.

Наступного дня нещасний випадок удостоївся першої сторінки «Деррі ньюс». Естер Перрін була особливо колоритною, фотограф Том Метью помістив фотографію, яка робила її схожою на матір Джоуду з «Ґрон гніву». [67] Заголовок стверджував: «“БУЛО СХОЖЕ, ЩО ВІН З’ЯВИВСЯ НІЗВІДКИ”, — СТВЕРДЖУЄ ОЧЕВИДИЦЯ ТРАГЕДІЇ».

67

Роман американського письменника Джона Стейнбека.

Прочитавши це, місіс Перрін зовсім не здивувалася.

19.

— Зрештою я отримав те, чого хотів, — сказав Ральф, — але тільки тому, що Клото й Лахесіс — на кого б з верхніх рівнів вони там не працювали — неодмінно хотіли зупинити Еда.

— Верхні рівні? Які рівні? Який будинок?

— Неважливо. Ти просто забула, але спогади нічого не змінять. Головне ось що, Луїзо: вони хотіли зупинити Еда не тому, що загинуть тисячі людей, якщо він спікірує на Громадський центр. Вони хотіли зупинити його, бо там була одна людина, чиє життя необхідно було зберегти за будь-яку ціну… Принаймні, на їхнє переконання. Коли нарешті вдалося довести, що мені так само дорога моя дитина, як їм їхнє дитя, ми уклали угоду.

— Саме тоді вони розрізали тобі руку? І ти дав їм слово, обіцянку. Ту, про яку говорив уві сні.

Ральф метнув на неї розгублений, зовсім хлоп’ячий погляд. Але Луїза спокійно витримала його.

— Так, — сказав він і витер лоба. — Здається, тоді. — Повітря, як бритвою, різало його легені. — Життя за життя, така була ставка: життя Наталі Діпно в обмін на моє. І…

(Агов! Не намагайся ухилитись! Покинь це, Ральфе, інакше я зроблю твою сраку квадратною!)

Ральф замовк при звуках пронизливого, хуліганського, жахливо знайомого голосу — голосу, якого не чув жоден із перехожих на Гарріс-авеню, крім нього, — і подивився на протилежний бік вулиці.