Безсоння

— Ральфе? Ральфе, все гаразд?

Він оглянувся на Луїзу, хотів було сказати, що з ним усе гаразд, але потім згадав, що поки вони в такому стані, навряд чи йому вдасться щось приховати.

— Мені дуже важко. Занадто багато спогадів. Не зовсім приємних.

— Розумію… Але подивися вниз, Ральфе! На підлогу!

Ральф перевів погляд, і зіниці його розширилися.

Підлогу вкривали, перекриваючи одні одних, різнобарвні сліди, деякі ще зберегли свіжість, інші ж вицвіли й були ледь помітні. Два сліди виступали особливо чітко, блищали, немов діаманти поміж дешевих підробок. Вони були насиченого золотаво-зеленого кольору, у якому зрідка миготіли червонуваті іскорки.

— Вони належать тим, кого ми шукаємо, Ральфе?

— Так… Лікарі вже тут.

Ральф узяв Луїзу за руку — долоня була крижаною — і повільно повів її коридором.

Розділ сімнадцятий

1.

Не встигли вони зробити й кілька кроків, як сталося щось дуже дивне й страшне. На мить світ навколо них спалахнув білим. Двері палат уздовж коридора, ледве видимі крізь білий серпанок, виросли до розмірів воріт пакгаузу. Сам же коридор подовжився й став вищим. Ральф відчув, як у нього занило в животі, точнісінько як у ті роки, коли він ще хлопчиком відвідував атракціони «Запилений диявол» в Олд-Орчард-Біч. Він почув, як Луїза застогнала й, запанікувавши, вчепилась у його руку.

Білий прорив тривав лише секунду, а коли барви роєм увірвалися у світ, вони стали яскравіші, відчутніші, ніж за мить до того. Повернулася нормальна перспектива, але предмети виглядали якимись товщими, об’ємнішими. Аури все ще були тут, але здавалися тоншими, блідими — пастельні відтінки замість буяння первісних барв. Ральф зрозумів, що помічає кожну пору, кожну тріщинку на стіні ліворуч… А потім усвідомив, що може бачити труби, проводку і штучне освітлення за стінами, якщо захоче; йому залишалося тільки дивитися.

«О Боже, — подумав він. — Невже це відбувається насправді? Чи може це відбуватися в реальності?»

Звідусіль чулися звуки: приглушені дзвінки, дзюркіт води в бачках унітазів, стриманий сміх. Звуки, яких люди зазвичай і не помічають, але тільки не зараз і не тут. Як і предмети, звуки, здавалося, мали надзвичайно чутливу структуру, на кшталт чергування щонайтонших шарів шовку й сталі.

Не всі звуки були звичайними: безліч екзотичних голосів виділялася із загальної какофонії. Ральф чув, як десь усередині опалювальної системи дзижчить муха. Наждачний шурхіт панчіх, які поправляє медсестра в туалеті для медперсоналу. Биття сердець. Струмування крові. М’який, хвилеподібний плин подиху. Кожен звук був досконалим. Поєднуючись із іншими, звуки творили чудовий у своїй складності акустичний балет — невидиме «Лебедине озеро» буркотливих шлунків, дзеґотливих електричних дротів, ураганних фенів для укладання волосся, шурхотливих коліс лікарняних візків. Ральф чув бурмотіння телевізора в кінці коридора. Звук доносився з палати № 340, у якій місіс Томас Рен, яка лікує нирки, дивилася «Хулігана й Красуню» з Керком Дугласом та Ланою Тернер в головних ролях. «Якщо ти будеш зі мною, дитинко, ми поставимо це містечко на вуха», — казав Керк, і з аури, яка оточувала слова, Ральф знав, що в містера Дугласа боліли зуби, коли знімалася ця сцена. Але й це не все; Ральф знав, що може проникнути

(вище? глибше? ушир?),

якщо захоче. Ральф не хотів. Це був ліс Арденн, а людині так легко заблукати в його нетрях.

Або її зжеруть тигри.

(— Боже! Це ж інший рівень, Луїзо! Геть інший рівень!)

(— Знаю.)

(— І як тобі?)

(— Здається, нормально, Ральфе… А тобі?)

(— Поки що нічого… Але якщо все зміниться ще раз… Гаразд, ходімо.)

Але перш ніж вони змогли зрушити з місця, із палати № 313 вийшли Білл Мак-Ґоверн і якийсь незнайомець. Вони захоплено розмовляли.

Луїза перелякано зиркнула на Ральфа:

(— О, ні! Заради Бога, ні! Ти бачиш, Ральфе? Бачиш?)

Ральф ще дужче стиснув її руку. Він бачив. Приятеля Мак-Ґоверна оточувала аура сливового кольору. Вона не здавалася достатньо здоровою, але навряд чи чоловік був серйозно хворий, лише купа хронічних захворювань типу ревматизму, ниркової недостатності абощо. «Мотузочка» поцяткованого лініями лілового відтінку здіймалася вгору з його маківки, непевно погойдуючись.

Аура ж Мак-Ґоверна була абсолютно чорною. Обрубок того, що колись було «мотузочкою», в’яло визирав з неї. «Мотузочка» дитини, в аурі якої блискали блискавки, була короткою, але здоровою, — вони ж дивилися на останки невдало проведеної ампутації. Перед Ральфом промайнуло видіння, яскраве й виразне, майже галюцинація: очі Білла витріщаються, а потім вивалюються з орбіт під напором потоку чорних жуків. Щоб не закричати, Ральфові довелося зажмуритися. Коли він знову розплющив очі, Луїзи поруч із ним не було.

2.

Мак-Ґоверн і його приятель ішли до сестринського столу, можливо, розшукуючи фонтанчик з питною водою. Луїза кинулася за ними, вона майже бігла, погойдуючи стегнами. Аура її сяяла рожевуватими спалахами, що нагадували метеоритний дощ. Ральф кинувся за нею. Він не знав, що буде, якщо вона приверне увагу Мак-Ґоверна, та й не хотів з’ясовувати. Проте, певно, йому таки доведеться це побачити.

(— Луїзо! Луїзо, не роби цього!)

Луїза проігнорувала.

(— Білле, зупинися! Вислухай мене! З тобою відбувається щось жахливе!)

Мак-Ґоверн не звернув ніякої уваги на цю тираду, він говорив про рукопис Боба Полгерста.

— Найкраща книга про Громадянську війну, яку я читав, — розповідав він чоловікові зі сливовою аурою, — але коли я порадив опублікувати її, Боб відповів, що про це не може бути й мови. Уявляєш? Премія Пулітцера була б йому гарантована, але…

(— Луїзо! Повернися! Не наближайся до нього!)

(Луїза опинилася біля Мак-Ґоверна раніше, ніж Ральф устиг наздогнати її. Вона простягнула руку, маючи намір схопити Білла за плече. Ральф бачив, як її пальці поринули в морок навколо Білла… А потім ковзнули просто всередину нього.

Аура Луїзи моментально змінилася: із сіро-голубої з рожевуватими проблисками вона стала радикально червоною. Жмути чорного простромили її, як рої дрібних комах. Луїза закричала й відсмикнула руку. На її обличчі промайнули жах і відраза. Вона піднесла руку до очей і знову закричала, хоча Ральф нічого не побачив на ній. Вузькі чорні стрічки кружлялися навколо її аури. Ральфові вони нагадували планетарні орбіти, позначені на карті Сонячної системи. Луїза метнулася вбік, але Ральф схопив її за руку, і вона сліпо налетіла на нього.

А тим часом Мак-Ґоверн і його приятель спокійно наближалися до питного фонтанчика, навіть не здогадуючись ні про що.

— Коли я запитав Боба, чому він не хоче публікувати книгу, — продовжував Мак-Ґоверн, — той сказав, що я краще за інших повинен розуміти причину. Я сказав йому…

Луїза заглушила його, закричавши на все горло:

(—!!!----!!!----!!!)

(— Перестань, Луїзо! Негайно припини! Що б із тобою не трапилося, це вже позаду! Усе скінчилося, і з тобою все гаразд!)

Але Луїза й далі пручалася, розриваючи його голову безмовними криками, намагаючись сповістити Ральфові, як жахливо це було, наскільки прогнив Білл і що всередині нього є якісь істоти, що з’їдають його заживо, і це жахливо, але навіть не найгірше. Ці істоти живі, — сказала вона, — і вони усвідомлювали її присутність.

(— Луїзо, я поруч! Я з тобою, і все до…)

Її кулак, зметнувшись угору, заїхав йому в щелепу, і Ральф побачив зірки. Він зрозумів, що вони минули ту стадію реальності, коли можливий фізичний контакт із іншими людьми й предметами, — хіба він не бачив, як рука Луїзи пройшла крізь Мак-Ґоверна, немов тінь примари? — але, мабуть, один для одного вони залишалися реальними; доказом міг служити синець на щоці.