Bitches Get Everything

Хм. А що, як усвідомивши його непостійність, я врешті-решт зможу дати раду і своїй. Але чи така вона вже й погана? Ми не так вже й часто, хоча доволі сильно, страждаємо через неї. У всьому іншому митець просто таки зобов'язаний бути непостійним. Ну, з однією там чи двома константами: дружиною, що варить каву і мовчить, витираючи пил з вашого фамільного піаніно, чи чоловіком, що має собі своє повноцінне життя і разом ви ходите хіба що вечеряти та деколи в кіно, але попри те не уявляєте собі існування одне без одного.

– А непостійність – це нормально, – кажу йому. – Це необхідність. Все на світі тимчасове, і тимчасовість ця прекрасна. Ми закохуємося у тимчасовість, ми милуємося тимчасовістю. Always – what does that mean? For ever – what does that mean? [29]

Він не любить ці мої вкраплення іншомовних цитат. А я не люблю вживання слів штибу «вічно» і «завжди» стосовно людських почуттів. Що може бути більш минущим? І, проте, здебільшого жінки тяжіють до кидання цими слівцями. Либонь, кожна думає, що вона – як гак, до котрого прив'язана мотузка. Що коханий чоловік – це як засніжена вершина, в голову котрої можна забити цей гак-«завжди» і видертись нагору. Щоби там прив'язатися, посісти й нікому нічо' ніколи не віддати. Вважайте, поборники вічного кохання: в жодному разі не цілуйте древніх бронзових табличок невідомого походження на опанованій вами вершині! У вас, я розумію, екстаз і благоговіння, але ж нагорі температура мінусова і ви в курсі, що трапляється з дітьми, котрим заманулося взимку лизнути металевий предмет. Приклеїтеся-приростете намертво, без крові не віддереш. Є, правда, гарний спосіб: посцяти в руку і врятувати свої губи і язик. Але ж ви так старалися, так лізли, таких уже планів на майбутнє наклепали, а тут – маєш собі – сцяти!

29

Що значить – «повсякчас»? Що значить – «назавжди»? (англ., з пісні TRICKY).

– Так що, коли ти закохаєшся в іншу дівчину, це буде нормально, – кажу я Психіатру. – Це буде твій вибір, c'est la vie, мать його йоб.

Я страшенно собою пишаюся. Навряд чи кожна тьотька так змогла б. У мене начисто пропали ревнощі, злість, жаління себе, навіть пишання собою. Я просто спокійна, я відчуваю світло, легкі мурашки в потилиці і те, що зараз ворота до вищої правди, можливо, трохи прочинилися. А правда просвітленого сильно різниться від правди мораліста чи правди світської суки. Сука в мені відразу ж додає стосовно майбутньої гіпотетичної пасії мого любого:

– Так чи інакше, я красивіша, талановитіша, розумніша, сексуальніша за неї. Тільки не кажи їй, не засмучуй.

Я бачу, як любий вже дещо охуїв. Йому нічого сказати, окрім:

– Дякую тобі.

Я спокійна. Мені добре. Я приймаю його непостійність. Я не знаю, чи є в нього ще хтось, окрім мене й дружини, з котрою він не живе разом. Я приймаю його, я не страждатиму, я буду зміцнюватися. Я не зла. Я гаряча, але спокійна. Зараз спокійна. Але… ЯКОЮ Ж ТИ ЩЕ, СУКО, МОЖЕШ БУТИ, КОЛИ В ТЕБЕ ПОПРИ НЬОГО ЩЕ 4 ЧОЛОВІКИ?!!!!

(Поки що лише чотири…)

Ги-ги-ги. Я люблю його.

А ще я люблю Стоґнєвіч. А Стоґнєвіч любить бабло. А бабло вряди-годи любить мене. Але любовного трикутника у нас не виникає. У нас, так би мовити, фрі лав із повною взаємністю. Правда, інколи у нас в кишені залишається гривень так 20 і за них треба доїхати до Києва, треба переконати Стоґнєвіч, що їй також конче треба до Києва, треба, щоби Бог просто перед нею в чергу поставив тьотіньку, котра хоче здати свій гівняний квиток і його, благодатного, купить Стоґнєвіч. І її гівняне місце буде просто поряд із моїм гівняним місцем. І потім буде все те, що було з травою і храмовими індійськими пахощами. Перш ніж неправедно витягати Стоґнєвіч із її рідного Харкова (Гаркова – якщо вже Гельсінкі замість Хельсінкі), треба пообіцяти подружці, що я більш не посилатиму о третій годині буднього дня SMS на телефон її мами: «Сестра! Коли продуплишся, припіздячуй в центр, йобнемо пивка!» А мама у Стоґнєвіч дипломат і нічого кардиналь-нішого за «дурак» у житті не сказала, а ще вона твердо впевнена, що її єдина донечка поїхала до Києва у якихось мегаважливих справах своєї компанії (Стоґнєвіч – директорка шлюбної агенції, їбанутися!) і що вона просто зупинилася там у цієї ідіотки-ре-жисерки, старшої за неї віком, але ніяк не розумом…

– Добре, – казала Стоґнєвіч, попиваючи, власне, те злощасне пиво, – що ти не написала «лишився порошок, приїзди – йобнемо!» Бо в мене дядя – начальник охорони Президента. Так що мене би люба больниця взяла, а тебе, Трішечко, ніяка…

– Угу, – погоджуюся я, і напровсяк п'ю безалкогольний ма-хіто.

Нам таки щастить. Ми робимо всю хуйню в останній момент, заскакуємо і зіскакуємо, даємо в пики, дістаємо в пики, нариваємося на неприємності і зриваємося на оточуючих. Коротше, ми майже дві хіпарки-пацифістки-вегетаріанки, членкині недільної секти «Ісус для домогосподарок». Йо.

Ми вилізаємо з плацкарту, ми, ймовірно, жахливо смердимо поїздом, у нас лишилося 9 гривень 19 копійок, а машина на стоянці вже простовбичила дні три, поки в нас була вічна ніч у Харкові (а ви пробували взимку прокидатися о четвертій по обіді щодня?!) Машину-сиротину тут вже снігом замело по самий чубчик, а бабла на її викуп із паркувальної неволі в нас ніхуяшечки нема.

– Бакси! – каже сакральне слово Стоґнєвіч.

– Не взивайте всує, – хмурнішаю я.

– Нє-е-е!!! – горлає вона, – бакси є!!! Ті, що ми попрали – бакси як катлєта. Бакси як тряпочка. Давай їх штовхати.

– Ну давай…

І чи то касирка currency exchange була сонна, чи нам таки й справді щастить, а якесь бабло у нас таки намальовується.

– Тепер іще знайти би Кораблик, – мрійливо кажу я.

– А що його шукати? Там, де найбільший замет – там і Кораблик.

Так і є. Кораблик з біса добре замаскувався, зливається з біло-сірою панорамою міста, всі інші машини на стоянці з хитрим підйобом на нас блимають.

– О!!! – Стоґнєвіч швидше впізнає топографію, ніж форму того, що спить під мерзлотою.

Ми навіть відчиняємо дверцята і віддаємо гроші паркуваль-нику, по ходу надуривши його на одну добу. Шукаємо якесь шкребло чи щітку чи – ааааааааа… ну хоч що-небудь, курча мама!!! І нема. Стоґнєвіч робить пику «Пупсик № 5» і йде до того ж паркувальника. Довкола якісь страшні автобуси і задрипані маршрутки. Але ж там, на цих транспортних одиницях, працюють добрі й роботящі люди! Які, в принципі, мають всі підстави нас ненавидіти.

Але до мене долинає щось типу «А дєвочьки хароші? – Та ха-роші! – Ну тада ладна!» і Стоґнєвіч повертається з малесенькою, не ширшою за мою долоню, пошкребачкою. Я розумію, що попали ми тут до вечора. Саме час відкрити навстіж вікна й двері й цинічно врубати музичку. З цинічним сабвуфером – а раптом його вібрації розтоплять кригу? Ну і що може бути цинічнішим для двох пиздуватих тьолок, що відгрібають свій кораблик-супер-мегаджипер на стоянці посеред працьовитих людей на жигулях і лазах, як не пісня УНДЕРВУДУ «Бабло победіт зло»?! Кажуть, улюблена пісня Березовського. І шоферам, ви знаєте, сподобалося. З нами просто всі погодилися – победіт, стопудняк!!! Дай Бог людям те, у що вони світло вірять. Тож ми, щасливо посміхаючись, розшкребли собі щось на зразок ілюмінаторів і, посигналивши на прощання добрим людям, відчалили. Правда, заднє скло відчистити забули, але то таке… В той день архангели врятували двох ідіоток. Умнічки, хароші девочки і феміністки знайшли би порятунок самі. А тут же не про них, тут про нас: уродки вижили – генофонд заплакав.

00:00:00:12

Знаєте, за що мене ненавидять і бояться? А за що люблять і цікавляться мною? І за що я одного дня, ймовірно, дістану собі кулю в лоба або в дупу не найрозкішнішого українського розміру? Та за те, що я безсовісно краду і використовую чужі історії. Сакральні таємниці. І чим більше хтось їх ховає, тим більше інші їх хавають. Тим більше сенсу витягувати їх на світ Божий і продуктивно витискати з них увесь pussy juice, кров, сльози незайманок і оцтову есенцію. Потім люди йдуть у кінотеатр, чи купують диск, чи скачують піратську версію з і-нету – й на тобі! Але-оп, Фіфі! Ви попали! Впізнаєте себе, своїх близьких, своїх ворогів і родичів своїх коханок? Розумієте – все, що ви сказали, було використано проти вас? І адвокати тут ні до чого. Ви все одно ними користуватися не вмієте.

Насправді ж усе не так. Я не така зла. Я просто хочу, аби сюжети й переживання акторів хапали за живе глядачів. І за яйця прокатчиків. Тим же, хто не був учасником даної ріал сторі, все й без знання її витоків навіть дуже подобається. Вони плачуть і співпереживають. Вони просять добавки. Вони – естети, вони хочуть справжнього, не серійного, а отримують те ж реаліті-шоу (бо підсвідомо, хоч і витісняючи в собі внутрішнього лоха, прагнуть саме його), тільки високої проби та limited edition.