Bitches Get Everything

– О так, – кажу я не без долі пафосу і вже зовсім без пафосу відпиваю якоїсь рідини з чужої склянки, – ваш голос незабутній.

Гумова Попа все сприймає за чисту монету і провадить свої мудрі речі далі. Типу, потрібна молодіжна гангстерська комедія, де буде купа перегонів, втеч, небезпек, стрілянини і всього такого. За приклад Гумова Попа бере фільм Ґая Річі «Револьвер». Як на мене, відстій рідкісний порівняно з його іншими роботами. Якщо не рахувати рекордсмена хуйовості і поганого смаку – його ж фільму з Мадонною в головній ролі. Я чесно люблю Мадонну і додивилася фільм майже до кінця. Таке враження, що на похорон сходила.

– «Револьвер» гамно, – кажу я.

– Стопудово гавно, – подає свій голос богемний мальчік Давид.

– Він не богемний, він мажорний, – скаже мені потім Нуріель. Просто хоче в цій тусовці тусуватися і мамине бабло, типу як на іс-куство, тратити… В нього вже третя чи четверта тачка за останній рік. Попередня була дуже прикольна – такий смішний VW Kaefer, але він його продав, бо мама купила нову, спортивну якусь там.

– А-ха… – позіхну тоді я. – Та хоч конями хай їбуться, аби мені бабло платили, якщо я буду з ними працювати.

Щодо нашого ділового рандеву, то небагато там цікавого було. Єдине, що я помітила і що мене трохи здивувало, це те, що єдиний хто, це той Давид, здається, врубався в мої мрачні жарти і розумів фішки, назви й імена, котрі я час від часу вставляла. На якусь долю секунди мій погляд на ньому затримався: худенький, темноокий, кучерявий, з великим ротом і тонкими пальцями. Цікаво, який він без одягу і в ліжку? Який він на дотик в темряві? Ось і все, про що я тоді подумала… Як виявилося, цього було достатньо.

Перед наступною нашою зустріччю з «крутими фільммейкерами» я спала години дві. Виглядала десь як чорно-біла фотографія.

– Хуйня, – сказала я дзеркалу, – якщо навіть трупам роблять мейк-ап, щоби виглядали свіжачками, то чом би й мені тремтячими руками не вдатися до сюрреалістичних етюдів на обличчі?

Чоловіки такі дивні. І дурні. Не всі, звичайно. Але ті, що вважають себе неперевершеними connaisseurs [58] жіночої краси і психології, майже завжди.

58

Знавцями (фр.).

– Атлічна сєводня виглядин! – привітав мене Алєг-Гумова Попа.

– Ага. Спала аж дві години.

– Так, может, тебе всегда следует па две гадини спать?

Я б сказала йому «іди на хуй», але мій рот ще надто важко, як для цього вагомого вислову, розліплявся.

Вся інша туса вже була за столом. Янгола зі мною сьогодні не було. Я принесла їм лаптоп з якимись ідеями – читайте, як хочете. Говорити мені впадло… Алєг у все написане заглядає лише краєм ока, але вже ставить якісь дуже конструктивні і принципові, як йому здається, питання. Я спокійно й мовчки п'ю свій лате. Раптом помічаю просто таки дивне сяйво. Це, виявляється, горять очі Давида, що жадібно ковтає всі мої тези й замальовки. Не можу сказати, що це неприємно. Неприємно те, що цей Алєг сидить до мене надто близько.

– Слушай, – якогось хріна воно перейшло зі мною на «ти», – какой у тебя запах пріятний. Пастой-ка… Я знаю еті духі! Што-та такое знакомає…

«От блядь, – думаю я, – невже Мефісто міг мені подарувати такі попсові парфуми, що аж це чмо може їх відгадати? Хоча ні. Це Гумова Попа так блефує, швидше за все. Думає, що це створює інтригу і що тьолки від таких «казановських прийомчиків» мають падати, як жито на покосі. Цікаво, він думає – я маю просто кінчити, коли він назве точну модель цих моїх ґуччі-хуючі, чи просто засоромлено піти додому, бо розгадано секрет моїх чарів?»

Н-да, Трішечка. Ну і думки у вас до обіду. Просто тобі експерт женскіх журналів у розпалі ПМС.

Далі все пішло, як пішло. Так дуже часто буває: купа ентузіазму, зйомки дорогезного трейлера, поїздки в Прагу на перегонку плівки, показ трейлера інвесторам, затвердження синопсису, грандіозні плани, підготовка контрактів і все таке. А потім раптове мовчання і мертвий спокій. То я не беру трубку, бо у стані пониженого ментального рівня голос Гумової Попи мене просто вбив би, то вже навіть Гумова Попа не нависає. Щонайгірше, це те, що Алєг завжди телефонував із Давидового безлімітного телефону, тож ім'я Давид у мене вже теж асоціювалося з цим бридким голосом. І вже зовсім якось автоматично й випадково, будучи за кермом, я взяла слухавку, коли висвітився «David Actor».

– Альо.

– Ало, привіт, це Давид, пам'ятаєш мене?

Ого. Таки справді він. Хоча що мені з того?

– Привіт. Пам'ятаю, звісно.

– Слухай, у мене справа є.

– Мгм. Щось нове з нашим грандіозним проджектом?

– Ні… Тут трохи інше. Мені дуже потрібно знятися… в короткометражці. Але в такій, альтернативній. Мені здається, ти рубаєш фішку… Ну й мені взагалі подобається те, що ти робиш. От тільки «Перламутрове Порно» я ще не бачив… Даси подивитися?

– Гм. Та без питань. Давай якось заб'ємося, детальніше все обговоримо.

Так воно все і пішло-поїхало. Спершу була передача йому «Порно», потім – дисків із фільмами Ґрінвея, Кі-Дука, Каурісмя-кі, Феліні, Бунюеля, якихось там книжок, путівників, музики, просто милого непотребу, щоби тільки мати серйозний привід зустрітися. Щоби тільки він не подумав, ніби в мене через нього зносить дах, хоч я просто не можу собі пояснити, звідкіля взялася ця потреба його щодня бачити. І чого я, засинаючи, болісно вдихаю повітря своєї спальні з надією втягнути в легені бодай кілька молекул його запаху. Дивно. Його ж ніколи не було у моїй спальні…

То був дивний час. Я вперше в житті писала уві сні погрозливі sms, що купи не трималися, але мали захистити мене від цієї маленької смерті, що її звідкись здалеку ніс мені цей нічим не примітний хлопчик Давид. А захиститися від неї, певно, неможливо. Ви й самі це знаєте. До того ж інколи в агонії митець здатен створити в десятки разів більше мистецького мотлоху, ніж comme il faut ремісник за все своє щасливе життя. До того ж після кожної нової смерті приходить нове народження. Кармічна м'ясорубка.

…Дивно летіти над Тихим океаном і згадувати таке, дивлячись на хмаринки там, внизу, і їхні майже ідеально пропорційної форми тіні на сонячній гладіні води. Там, іще нижче.

00:00:01:19

Інколи у певних місцях – наприклад, на Папуа, коли раптом вирубає електрику і доводитися пити апельсиновий сік у суцільній темряві – я намагаюся думати про всіх про них разом. Так дивно. Ніби серед цієї стовідсоткової пітьми перед моїми очима разом вмикається кілька десятків моніторів, як в апаратній телебачення під час прямого ефіру. На кожному інше обличчя. Вони, ясна річ, повторюються, але змінюються їх вирази, міміка, настрій залежно від часу доби. Вони про щось говорять, але звук до цієї темної кімнати не підключено. Що я при цьому відчуваю? Здебільшого непередавані словами, скороминущі ніжність і смуток. Ну так, все зайве відсіюється, лишається певне пливуче тепло. Як річка тече швидше після літнього дощу, так і наша пам'ять.