Блакитна лінія

— Неподобство! — переконано проголосив Хейніш, виходячи з свого купе і втупивши бляклі очі у віконну фрамугу.

Був одягнений у бездоганний новенький мундир; щойно вмитий, акуратно зачесаний і ретельно виголений, напахчений. Зібрався мов на парад. Невже сподівався, що його зустрічатимуть з фанфарами? Скільки їх у рейху, отаких Хейнішів? На запасних коліях — ось де їхнє місце…

Однак фрейлейн Крістіна Бергер помилялася у своїх висновках.

Коли з купе вийшов так само нафранчений ад’ютант Віллі Майєр, у проході спального вагона з’явився незнайомий штурмбанфюрер у вогкому довгополому шкіряному пальті з хутряним коміром. Явно з вулиці. На лискучому козирку кашкета з високою тульєю рясно поблискували дрібні крапельки вологи.

Він впевненою ходою наблизився до них і викинув правицю:

— Хайль Гітлер!

Йому дружно відповіли звичними, доведеними до автоматизму жестами і вигуками.

Штурмбанфюрер був порівняно молодий. Але який безвиразний! Очі — мов безбарвне скло, обличчя — ніби назавжди заморожене.

— Пане Хейніш? — запитав він для годиться, бо не чекав на відповідь. — Мені випала приємна честь зустріти вас і першим повідомити про присвоєння вам звання штандартенфюрера. Відповідно до нової посади.

Він перекинув свої скляні очі на ад’ютанта.

— Ви; пане Майєр, також підвищені у званні. Віднині ви — гауптштурмфюрер. Окрім того, за знешкодження небезпечного російського шпигуна вас нагороджено орденом «За хоробрість» з мечами.

«За паршивого запроданця Жору-Шмота, — уточнила подумки фрейлейн Крістіна Бергер, — якого я власноручно пристрелила, мов шолудивого пса».

По її обличчю заморожений штурмбанфюрер тільки шаснув очима, немов дряпонув холодним склом. І все те, безумовно, втішне для новоприбулих, проголошувалося абсолютно байдужим, навіть дещо знудьгованим голосом, немовби йшлося про якусь нікчемну дещицю.

— Пане штандартенфюрер, — знову звернувся він до Хейніша з сухою, хрусткою інтонацією, — дозвольте відрекомендуватися — Пауль Шенк, особистий дорученець пана обергрупенфюрера.

— О! — здивувався Хейніш наданій йому честі. — Дуже приємно! Надзвичайно радий нашому, сподіваюся, доброму знайомству.

— До ваших послуг! — клацнув закаблуками Шенк.

Хейніш із вдячністю потиснув йому руку. Приємні новини схвилювали його, обличчя порожевіло, очі радісно блищали, що вражаюче контрастувало з поведінкою одерев’янілого посланця Кальтенбруннера.

Правду кажучи, все це не було такою вже повною несподіванкою. Недаремно ж він у свій попередній візит до Берліна не шкодував по ресторанах рейхсмарок, влаштовуючи «дружні вечірки» з певними впливовими особами, і ті особи поверталися додому не з порожніми руками. Хміль забудеться — річ нагадає. Атож, різні там «східні сувеніри» і «фронтові дарунки на добру згадку», подеколи досить рідкісні і коштовні, принесли тепер відчутні дивіденди. Штандартенфюрер СС — це не жарт! Дуже високе й вагоме звання в імперії. Перед срібним шитвом есесівського полковника гнуть шию загальновійськові генерали…

— Дозвольте доповісти! — звернувся до нього Шенк.

«Хіба ще щось?»

— Прошу, я слухаю.

— Обергрупенфюрер Кальтенбруннер може вас викликати щохвилини. Тому я надаю у ваше розпорядження свій службовий «опель-адмірал». Він — місткий. — Вдруге його холодний погляд дряпонув по Крістіні.— Про вантаж і ваше майно я подбаю сам. Воно буде на місці вчасно.

«Майно!..»

Хейніш завагався.

— Обергрупенфюрер наказав, щоб ви наперед роздивилися в наданих вам апартаментах, аби завчасно визначити, що і де розташувати. Вирішуйте одразу на місці, як вам буде вигідніше і зручніше. Це заощадить дорогоцінний час: службові обов’язки почнете виконувати з наступного дня. Отже, нам необхідно вкластися у дуже обмежений термін.

Така засторога поклала край ваганням. Оце темп! Чисто арійський.

— Чий собака? — запитав Шенк. — На платформі у буді є собака.

— Мій, — відповіла фрейлейн.

— Ясно!

— Беріть його разом з будою, — попередила Крістіна. — Пес іноді буває лютий.

— Зрозуміло. Пане Хейніш, ось адреса вашої резиденції. Хайль фюрер!

Шейк козирнув і, рівно несучи мовби неживий тулуб, попрямував до виходу.

— Що ж, вирушаємо і ми, — жваво мовив Хейніш. — Збирайтеся! Хуткіш!

Від вокзалу службовий «опель» звернув праворуч. У просторій машині легко розмістилися втрьох: Майєр — поряд з водієм, Хейніш і Бергер — позаду. Нараз попереду їм перетяла шлях велика група полонених з нашивками «Ост», що працювали під наглядом кількох автоматників. «Остарбайтери» довбалися в залишках двох зруйнованих будинків, стіна одного з яких осіла прямо на шлях. Руїни були явно вибухового походження — пасажири «опеля» доволі надивилися на отакі картинки по всіх шляхах війни.

Машина зупинилася.

— Об’їзд! — гукнув один з вартових.

— Куди? — запитав водій.

— Вивертайте ліворуч.

— Що у вас трапилося? — поцікавився Хейніш.

Вартовий відповів завчено, ніби вичитав з газети:

— Уночі англійці по-звірячому бомбардували мирне населення Берліна.

— Отакої! — крекнув Хейніш. — Виявляється, і тут… Оце сюрприз!

Невдовзі, роблячи об’їзд, виїхали на чепурну площу Штраусбергплац, за хвилину — на ще більший майдан Принц-Александерплац, від якого до центру міста тяглася простора однойменна вулиця. Тут також був залізничний вокзал, а ще — станція метро, перша, яка їм трапилася дорогою.

Хейніш узяв на себе обов’язки добровільного екскурсовода. Він раз у раз галантно звертався до чарівної супутниці.

— Зверніть увагу, фрейлейн, на оту потворну будівлю коричневого кольору. Незважаючи на її незграбні форми, нема людини, яка не чула б про неї. Цього велета звели ще минулого століття. Але не для прикраси! Знаєте, що це?

— Звідки ж, пане Хейніш?

— В’язниця! З дідів-прадідів в’язниця. Місце покарання і страт! — захоплено оповідав штандартенфюрер. — Нині вона віддана для службових потреб гестапо. Карні дотепники назвали її з інтимною фамільярністю — «Алекс». І що дивно — назва прижилася, стала офіційною. Коли почуєте «Алекс», не вагайтеся у висновках — йдеться про в’язницю.

— Невже мені доведеться почути? За яку провину?

Хейніш зареготав:

— Справді-бо, яке вам діло до в’язниць? Для чарівних жінок у Берліні є безліч інших принад.

Примітних будівель на їхньому маршруті було доволі — замок кайзера Фрідріха дер Гроссе, Берлінський собор, опера, університет, Прусська бібліотека, Бранденбурзькі ворота, увінчані четвіркою здиблених коней, віжки яких міцно затиснула в руці богиня перемоги. Далі — за помпезними ворітьми — текло вдалину широке Шарлоттенбургшосе, що бетонованою стрічкою пробило весь Тіргартен.