Блакитна планета

Юн подав знак і, тримаючи за руки Агнешку та Марціна, злетів угору. Легке повітря понесло їх.

Коли хтось з каравану і бачив цей політ, напевне, подумав: то йому примарилося.

ГОЛОСИ ЗЕМЛІ

Як зрадів Гапа, уздрівши мандрівників! Він довго кружляв між Юном, Агнешкою і Марціном, перекидався, підстрибував, щасливо вищав. Нарешті поклався біля Юнових ніг. По миті вагання Агнешка звернулась до Юна.

Юне, я хочу попросити тебе…

Слухаю…

— Ти казав, що покажеш мені все, що я забажаю, як Марцінові його дім.

Юн злегка насупив брови.

— Не варто згадувати той недобрий день. Я тобі покажу все, що схочеш.

— Гаразд. Покажи мені Землю.

— Невже полетимо довкола Землі? — Марцін аж зблід. — І в космос? Так? О-го! Шкода тільки, що перше мусимо відшукати ту Атлантиду…

— Полетимо зараз, — всміхнувся Юн. — Минуле шукатимемо згодом.

— Зараз?! Чудово! То виклич же, Юне, свій «стіл, накрийся!», бо всі голодні, — мовила Агнешка.

І тої ж миті з підлоги корабля з'явився столик, заставлений їжею…

— Чи можна репете? — допитувався Марцін.

— Репете, ре-пе-те? А, це означає — ще раз? Безперечно.

— Розкішно. Замовимо подвійну пайку отих нектарів, як називає їх Агнешка, бо у мене язик присох до піднебіння.

— Невже? — здивувалась Агнешка. — Я й не знала, Марціне, що ти такий ласун.

Всі троє засміялись безтурботно, як тоді, коли в бурю слухали завивання вітру й лопотання дощових крапель по наметові.

Зореліт опускався в темінь антарктичної ночі, і на небі, всіяному кришталево-ясними зірками, щораз ширші ставали зеленасті, облямовані червоним стяги полярного сяйва.

Внизу заблимали тьмяні вогники. Мандрівники не пробували вгадувати, чи то Мала Америка біля моря Росса, чи Мирний на березі Правди, Схаклетон над морем Ведела, чи якась інша станція. Зореліт завис над материком Миру, над континентом, де працювали для загального добра люди з різних куточків Землі.

Вогники пригасли і невдовзі зникли. Землю огорнула темінь. А небо лишалось фіолетове, осяяне холодними зірками з зелено-пурпуровими пасмами полярного сяйна.

Юн торкнувся управління. Мов у кіно, коли нараз засвітиться екран, вони побачили під собою білу рівнину, де шалений вітер крутив і здіймав у повітря хмари снігу.

В тому вихорі нічого не можна було розгледіти. Але в шумі й свистінні вітру вчувалися якісь інші звуки. Неясні спочатку, вони повторювались так настійливо, що Агнешка схопила Юна за руку і скрикнула:

— Хтось просить порятунку! Слухайте! Тепер уже й Марцін чув у вітрові сигнали лиха.

І зразу ж звідусіль залунали голоси.

— Де ви? Хто може найшвидше дістатися до вас? Чи ніхто не поранений? Якої помочі потребуєте?

Агнешка напружено дослухалася до голосів людей, котрі, нехтуючи небезпекою, готові подати поміч тим, хто її волає. Невідомі, але близькі. Друзі… брати…

Вона відчула, що Юн дивиться на неї, і швидко втерла сльози.

Корабель спустився нижче, і знову серед заметілі замерехтіли вогники — ледь видимі, тьмяні, хисткі, тремтіли вони в сніговому вирі.

Вітер на якусь мить стишився, і на землі завиднілися сірі пагорки засипаних снігом будиночків і павутиння антен.

На сірому тлі темніли людські постаті.

Промайнув довгастий силует літака — з-під його крил вихопився вогонь.

— Реактивний! — закричав Марцін. — Летімо за ним, може, ми знадобимося!

Вітер забурхав ще лютіше, застогнала віхола. Однак на екрані видно було літак — він ледве пробивався крізь снігові хмари. Так тривало довго. Здавалося, що цей політ ніколи не скінчиться, що машина висить нерухомо над ревучим мороком.

Врешті літак окреслив коло, одне, друге. Хоче сідати.

Вітер вщухав. Замаячило льодове поле з чіткими лініями тріщин і ополонок. Літак кружляв, шукаючи місця, але його прожектори були надто немічні, світло ледве торкалося землі.

Юн вимовив кілька слів — і яскраве світло осяяло темну рівнину. Конус світла блукав по кризі й снігові, обминаючи чорні пагорки й льодові ущелини, аж поки не знайшов довгу смугу гладенької поверхні й зупинився на ній.

Літак ковзнув по землі, пробіг світляною доріжкою й став. До нього бігли потерпілі.

Агнешка зустріла ясний погляд Юна. Вони усміхнулись одне одному.

Коли летіли назад, Юнів корабель тримавсь над літаком, освітлював йому шлях. І тільки коли машина приземлилась на аеродромі, Юн вимкнув освітлення.

І знову під ними засніжена рівнина.

— Що це? — спитав нараз Марцін, вказуючи на величезне рухливе коло внизу, — вірніше, хто це, — поправився, — бо то має бути щось живе. Он там біліє, бачиш?

— То королівські пінгвіни, — одказала Агнешка, — єдині птахи на землі, які обрили собі для життя зимову ніч.

— А чому вони так кружляють?

— Вони міняються місцями всередині табуна, аби всі могли зігрітися.

Хлопець хвилину дивився, як птахи безнастанно рухалися од середини кола до його країв, поступаючись своїм місцем іншому. Так їм підказував інстинкт самозбереження.

— Люди могли б у них повчитися… — тихо промовила Агнешка.

Зореліт вимчав з мороку назустріч сонцю і заточив коло над Землею.

Вони побачили геть усю Землю — її океани, гірські хребти, безкраї поля, величезні міста з вогняними загравами над ними, степи, що їх густо вкривали озера, — здавалось, то океан проступає крізь тонесенький, мов скибка хліба, шар грунту.

Яка ж багата і прекрасна Земля!

Агнешка думала про те, що показати Юнові, коли вони повернуться додому. Будівництво міст на морі чи осушування боліт, боротьбу з пустелями чи освоєння нових джерел енергії?

— Юне, — шепнула вона врешті, — я передовсім покажу тобі досягнення, що їх ваги вже не відчувають люди, бо знають їх віддавна і користуються щодня. Побачиш тих, хто на варті вдень і вночі, готовий щохвилини прийти на поміч, попереджує нещастя і катастрофи: хвороби, пожежі, бурі на суходолах і морях. Ти мусиш знати, що такі люди є не тільки в Антарктиді.

Небо і земля злилися воєдино в ясні пасма на чорному тлі.

Марцінові ввижалося, ніби в нього зараз має застигнути кров, що він скам'яніє, як король Чорних островів з байки Лесьмяна. Йому й хотілося відчути все, що відчувають космонавти, і боявся того. Та нічого не трапилось.