Бот
Шрифт:
Судячи зі зміни тембру, чоловік на протилежному кінці дроту посміхнувся:
– Звісно, що не впевнений. Звідки мені знати, про кого ви запитуєте?
– Двометровий здоровань, білий, широкі плечі, брюнет. Накачаний. Багато й смачно лається.
– Ну… – під опис підпадало чимало південноафриканців.
– Шрам! – несподівано згадала Лаура. – Глибокий шрам на щоці, що тягнеться аж до підборіддя. А ще татуювання на лівому… ні, пробачте, на правому плечі – носоріг, що мчить уперед, нахиливши голову.
– Тоді це Ріно, без варіантів, – упевнено підтвердив чоловік. – Двох таких Африка не витримала б.
– І… – Лаура завагалася. – Він відповість за номером, що
– Можливо. Я не телефонував за ним, але, повторюю, Ріно запевнив, що його можна буде знайти за цим номером. Зателефонуйте, дізнайтесь. У будь-якому разі це все, що я маю.
– Дякую, ви дуже мені допомогли!
– Радий чути. На все добре, – у динаміку залунали короткі гудки.
Відразу телефонувати вона не стала. Спочатку, не випускаючи телефону, схилилася над клавіатурою, відкрила Google й у рядку запитів набрала Grootfontein. Швидко пробігла очима дві перші статті, переглянула кілька фотографій. Ґрутфонтейн виявився невеликим, напіваграрним, вічно заллятим сонячним сяйвом містечком на північному заході Намібії з населенням 24 тисячі жителів.
Лаура зиркнула на папірець із записаним номером і почала натискати на кнопки. Після сьомого чи восьмого гудка їй із гідністю, без поспіху відповіли:
– Алло.
– Доброго дня, пане! Я говоритиму англійською?
– Ja, мефрау, – неквапливий співрозмовник почав відповідати на африкаансі, проте до кінця фрази виправився та перейшов на англійську: – Я вас слухаю.
– Моє ім’я Лаура Дюпре. Чи можу я поговорити з Ріно Хедхантером?
Із трубки долинуло театральне покашлювання, після чого чоловік невпевнено уточнив:
– Вам потрібен преподобний Ріно Ґроббелаар?
– Ні, ні! Я шукаю не препо… – Лаура затнулася. Вкотре згадала, що п’ять із лишком років тому, впродовж атакамської кризи, жодного разу не чула справжнього прізвища Ріно. Ґевал, що називав себе Хедхантером, цілком міг бути Ґроббелааром. Але преподобний? Нісенітниця! Співрозмовник цього, певна річ, не бачив, проте її кругле обличчя витягнулося. – Я перепрошую, як-як ви сказали?
– Я погано розчув прізвище, що ви назвали. Можу покликати преподобного Ріно Ґроббелаара, якщо це той, кого ви…
– Преподобного?
– Ja, мефрау.
Востаннє вона бачилася з Ріно на початку вересня 2009-го. Відтоді минуло п’ять років і чотири місяці. Теоретично – якраз достатньо, щоб закінчити духовний коледж і отримати бакалавра чи навіть магістра з теології.
Теоретично.
«Здуріти можна».
– У вас справді немає інших Ріно?
– Запевню вас – ні, немає, мефрау.
– Ну, тоді кличте Ґроббелаара.
– Зачекайте хвилинку.
Спливло три чи чотири хвилини, перш ніж у трубці пролунало:
– Преподобний Ґроббелаар слухає.
Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.
– Ріно? – ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.
У трубці зашурхотіло. Велетень не відповів. Лаура притиснула трубку до вуха, намагаючись за скрипучим шемранням завад угадати реакцію колишнього найманця.
– Ріно, це ти?
– Так, – нарешті озвався він. Останні сумніви розвіялись – то був Ріно Хедхантер.
– Це я – Лаура. Пам’ятаєш мене? Лаура Дюпре, психіатр. Пустеля Атакама, «NGF Lab», серпень дві тисячі дев…
– Я впізнав тебе, Лауро, – слова прогуркотіли, наче валуни схилом урвища, але початкова стримана привітність зникла.
Лаура не зважала, тішачись із того, що змогла так легко відшукати Хедхантера:
– Чудово! Як ти? Що ти робиш у католицькій місії у Ґруп… Ґруд…
– Ґрутфонтейні.
– Байдуже.
Я ледве знайшла цю діру на карті. Що ти там робиш?– Служу, Лауро.
– Кому?
– Господу.
Француженка пирснула:
– Ріно, це в тебе, типу, прикриття? Ви там тягаєте героїн з Анголи чи щось таке?
– Не глузуй із моєї віри, Лауро! – гримнув Хедхантер; жінці довелося відхиляти трубку від вуха: слова з тупим скреготом розривали повітря. – І не глумися: Господь осміяний бути не може!
Після останньої фрази Лаура прикусила язика. Голос належав Хедхантеру, але промовлені слова – ні. Ріно ніколи так не говорив, він просто не міг так говорити. Дисонанс виходив настільки потужним, що Лауру, наче вогкою павутиною, обплутало відчуття дискомфорту та розгубленості. Долаючи збентеження, вона перепитала:
– Ріно, це точно ти?
– Так.
– І ти це серйозно? Ти тепер справді ПРЕПОДОБНИЙ?
– Так.
– Повірити не можу, – вона ледь стрималася, щоб на початку фрази не бовкнути «чорт забирай». – Пробач, я… просто я не очікувала. І чим ти там займаєшся?
– Допомагаю диякону римо-католицької місії у Ґрутфонтейні мінхееру[31] Кулутве: збираю пожертви для добудови нових класів у місцевій початковій школі, щовівторка та щоп’ятниці розказую дітлахам у дитсадку про Бога, іноді читаю проповіді та відправляю виїзні меси у Блистрьомі, Отжітууо чи Маріабронні.[32] Недільну месу в Ґрутфонтейні мені поки що не довіряють.
Лаура надсилу вірила в те, що чує.
– Ріно, – несподівано вона розсердилася, що Ріно на неї нагримав, – ти себе в дзеркало бачив? Діти під час твоїх лекцій про Бога хоч не пісяються від страху? Ні? Мені чомусь здається, що нацисти про свої концтабори переповідали б веселіше. Й узагалі, якщо я не помиляюся, преподобний – це святий. Хіба не так? Праведний. Безгрішний. Я не знаю, як тобі ще пояснити. Із тебе ж преподобний, як із гівна торпеда!
Хедхантер засопів, образився. Лаура приготувалася до вибуху, навіть примружилася, очікуючи на потік убивчої та зубодробильної африкандерської лайки, присмаченої чи то німецькими, чи то голландськими словами, від якої нормальним людям закладає вуха та зводить щелепи, проте Ріно стримано відказав:
– Шляхи Господні незбагненні.
– Ага, – тільки й витиснула француженка.
– Чого тобі треба, Лауро? Я не хочу розворушувати спогади п’ятирічної давності, ти сама знаєш, наскільки вони неприємні.
– На жаль, я телефоную якраз для того, щоб їх розворушити, – кілька секунд жінка думала, із чого почати. Усвідомивши, що за раз розповісти все не вдасться, коротко випалила: – Ріно, воно повернулося.
– Ти про… – чоловік недоговорив, несвідомо викрививши губи. Перед очима постав термінал Міжнародного аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» у Сантьяго, Тимур і Лаура, що пліч-о-пліч прямують на посадку; крізь товщу сотень днів, що минули відтоді, пробився притлумлений звук із підвішеного над рядами крісел у залі очікування телевізора, і Ріно, наче наяву, почув дикторку, яка голосом, що зривався, розповідала про звіряче вбивство одинадцятьох селян у супермаркеті гірського селища Уюні на півдні Болівії, яке сталося напередодні. Хедхантер пригадав, як звів голову та побачив на екрані розповсюджуваний болівійською поліцією фоторобот підозрюваних – двох малолітніх близнюків, двох вишкребків, яких уже не мало би бути серед живих, – двох уцілілих ботів із лабораторного комплексу «NGF Lab». Упродовж п’яти років він нікому не проговорився про малюків, котрим пощастило врятуватися з пустелі.