Бранці мороку

Я перелякано скрикнув і рвонув на себе вудку щосили. Гачок роздер сірувату шкіру долоні навпіл, вивільнився й, описавши величезне півколо, разом з поплавцем і грузилом гайнув у гілля берези над моєю головою. Та мені вже було не до риби. Я позадкував від води, побачивши, що рука повільно занурилася, а замість неї над поверхнею почала здійматися чиясь страшна безока голова — така ж сіра й укрита синіми плямами, з голим блискучим черепом замість скальпу й роззявленим ротом, з якого вихлюпувалася чорна мулиста вода. Ось з’явилися плечі, а потім тулуб; я зрозумів, що це жінка, коли побачив груди, схожі на два видалені шлунки. Її тіло ледве прикривали залишки якогось барвистого ганчір’я. По всьому було видно, що вона мертва, але, незважаючи на це, жінка цілеспрямовано плазувала просто на мене, разом із водою випльовуючи протяжливі булькаючі звуки. Цього не могло бути, але...

...МИХАЙЛЕ!

Голос, що був моїм незмінним супутником протягом останніх днів, гучно рявкнув у мізках.

...У будинок, Михайле! Ану повернися у дім.

Я вирішив, що це слушна порада, ризикнув розвернутися до кошмарної склизької істоти спиною і щодуху рвонув до будинку. У кілька довжелезних стрибків подолав відстань від ставка до дому, скочив у коридорчик і зачинив двері, не забувши повернути ручку замка на обидва оберти. Після цього страх як відрізало. Я пройшов на кухню, щоб визирнути у вікно, але нічого не побачив. На березі озерця було порожньо.

— Ти сумніваєшся в мені, Михайле.

Це питання (чи ствердження) тепер пролунало зовні, а саме з вітальні. Я рушив туди. Побачив, що від дзеркала виходило м’яке синє марево. У люстрі відображався Орест, і тепер він не був моїм віддзеркаленням — він був самим собою. Як і в моїх снах.

— Ти все ще не довіряєш мені? Саме це послаблює наш зв’язок. Я втратив тебе біля озера. Гадав, ми чудово розуміємо один одного.

— Так і є, — завірив я.

— Там, біля ставку, ти злякався власних бажань. Ти пожалів ту лахудру. Це неприйнятно, друже мій. Так не годиться. Або ти зі мною, і в цьому випадку тобі ніщо не загрожує, або...

— Я з тобою, — ствердно заявив я. — То лише... хвилинна слабкість. Більше не повториться.

— Це справді серйозно, Михайле. Якщо ти сумніваєшся, на відстані від будинку ти від’єднуєшся від мене. В нашій справі так не можна. Ми маємо бути одним цілим скрізь.

— Розумію. Більше ніяких сумнівів, обіцяю.

— Над тобою ще треба попрацювати. Але це згодом. Зараз для тебе завдання.

Підкорюючись вказівкам, я розшукав в кабінеті Аліни олівець і аркуш паперу. Сів у її крісло, а потім щось сталося. Мені здалося, що я лише моргнув, але за цей начебто короткий період, що очі були заплющені, на папері з’явився малюнок. Ключ. Великий і довгий ключ г-образної форми. Схоже, це намалювала моя власна рука.

— Зроби його, —наказав Голос.

16. / Аліна / Київ

Йти пішки довелося аж до залізничного переїзду — ці місця ніколи не були популярними серед автомобілістів. І я йшла, швидко, майже бігла, не дозволяючи собі зупинятися ані на мить, бо кожна спроба перевести дух закінчувалася тим, що на мене навалювалися несвоєчасні роздуми про те, як тепер жити, дізнавшись таке. Якась крихітна, але дуже скептична частинка моєї свідомості відмовлялася вірити в одержимість Михайла.

— Він просто розлюбив тебе, Лі,— шепотіла вона єхидним голосом. — Змирися. Таке трапляється.

— Тільки не в моїй казці, — огризнулася я і вирішила змучити капризну свідомість бігом. Мені це майже вдалося, бо, коли за залізничною колією мене нарешті підібрав кутастий транспорт захисного кольору, я не могла й говорити, не те що думати зайве. Водій цього тарантасу («УАЗику», згадалася народна назва) — кремезний дядько вагою навряд чи менше десяти пудів, що весь аж розпливався по сидінню — довго зиркав на мене з певною цікавістю.

— Що зі щокою? — спитав зрештою.

— Об кулак вдарилася.

— Заслужила, значить, — безапеляційно заявив водій і плюнув у відчинене вікно. — У вас, бабів, завжди так — спершу язиком ляпаєте, а думаєте потім.

Я кивнула, не в змозі навіть злитися.

— Ваша правда. І душі у нас теж немає.

Але за кілька хвилин, краєм ока спостерігаючи, як переконливо коливається на поворотах матрацеподібна тілесна маса дядька, дозволила собі запитати:

— Вибачте, а ви де працюєте?

— Служу, а не працюю, — гордо відповів чолов’яга, відразу поважно надувши грудну клітку. — У тутешньому військкоматі. Людей роблю із сисунців.

І навіщось додав:

— Майор я.

Звання мене відразу відчутно заспокоїло.

— Що ж, тепер я на власні очі бачу, що з такими захисниками ворог не пройде. Точніше, просто не пролізе.

Великий військовий дядько знову зиркнув, але, схоже, не до кінця вирішив для себе, образа це чи комплімент, тому промовчав.

До Кардашева ми доїхали так само мовчки, а платню я лишила доброму шоферу фальшиву двадцятигривневу купюру, отриману на сдачу в якомусь нічному магазині років п’ять тому. З тих пір ксерокопія двадцятки лежала у моєму гаманці на добру пам’ять, і ось — треба ж таке — знадобилася. Збройні сили отримали гідне фінансування.

На автовокзалі я пірнула у якийсь транзитний міжміський автобус, де, на щастя, були вільні місця. При посадці мені вдалося сяк-так прикритися рукою, а всю дорогу я посилено вивчала знайдену за ручкою крісла газету, що виявилася друкованим органом Кабінету Міністрів. За три години я назубок вивчила, як багато доброго зробив нам уряд — і все це вмістилося лише на одній сторінці. Мабуть, мої забиті памороки зіграли зі мною злий жарт, бо при виході я необачно повернулася так, що на мене впало світло. І почула, як зойкнув водій.

— Деяким мужикам, — обурено мовив він після паузи, — треба руки ще в дитинстві відрубувати. Аж по плечі.

Від сліз мені защипало очі. Я хотіла сказати щось розумне, але не знайшлася з відповіддю і мовчки вийшла на центральному автовокзалі. Валерії я подзвонила вже з маршрутки, тобто з автобусу на Картахену. Вона мені зраділа.

— Гей, Хуаніто, а ти ж казала, будеш за три дні! Не переймайся, приїзди. Діти у мами, чоловік на чергуванні. Візьмемо пляшку чогось смачного і поговоримо!