Бранці мороку

— Ш-ш-ш. Тихо, люба.

Я відчуваю, що ми їдемо вниз. Щось булькає, а потім мої ноги опиняються у холодній воді.

Він їде в наше озеро.

— Оресте...

— Тобі варто пристібнутися. — Його рука перетягує пасок через мої груди і встромляє його кінець у замок між сидіннями. — Майже дісталися.

Я чую, як вода ллється у салон крізь діру в лобовому склі, вона вже сягає мого живота. «Ниву» хитає з боку в бік.

— Зупинися...

— Ні, Віро. Покінчимо з цим, як справжнє подружжя. Тепер ми завжди будемо ра...

Його слова обриваються бульком, а мої легені сповнюються крижаною водою.

Я вимикаюся.

20. / Таня / Лице в лице

Будинок прокинувся хвилин за п’ять після того, як Аліна пішла надвір, і прокинувся він у дуже поганому гуморі. Тривала відсутність будь-якої активності розслабила мене, тому коли в наступну секунду ця сама активність почала зашкалювати, я просто-таки відмовилася вірити власним очам. А тій силі, що окопалася тут, схоже, було абсолютно начхати, вірю я чи ні.

Спочатку рамочка у моїх руках завертілася, наче пропелер гелікоптера, і за мить її ручка нагрілася настільки, що обпекла мені долоню. Я мусила розтиснути пальці, й цей шматок звичайнісінького дроту злетів було до стелі, неначе дійсно став гелікоптером, а потім спікірував у віконне скло і зав’яз у ньому. А дива лише починалися. Ліжко раптом посунуло просто на мене, як танк, й довелося мені проявити чудеса спритності й перекотитися через нього. В’їхавши у дальній кут біля вікна, ліжко завмерло, але тепер вже дошки, що вкривали підлогу, почали одна за одною з тріском відриватися від долівки й переходити у вертикальну позицію, створюючи загрозливий частокіл, який примусив мене позадкувати до дверей.

Ця сила просто бавилася зі мною. Схоже, затишшя було лише фікцією, щоб дозволити мені увійти сюди.

А ось тепер воно,хоч би що це було, полишило схованку... неначе дочекавшись чогось.

Невже Михайло повернувся?

Але де в такому разі Аліна?

Дарма я її відпустила. Будинок приспав мою пильність, і я зробила дурість, яка могла виявитися фатальною. Треба забратися з дому, доки не пізно.

Вискочивши за поріг кімнати, що стала схожа на акулячу пащу з кількома рядами дерев’яних іклів, я розвернулася до сходів, і саме в цю мить грюкнули вхідні двері, неначе хтось сильним поштовхом відчинив їх навстіж. Потім почулися неспішні кроки по риплячих мостинах першого поверху. Я заклякла.

— Аліна? — покликала обережно, хоча чудово знала, що це не вона. Той, хто йшов унизу, ніс у собі частку чорної сутності цього дому — я відчула це навіть на відстані. Схоже, мені відрізали єдиний шлях до відступу.

Ні. Якщо це Михайло, треба спробувати достукатися до нього. До нього справжнього, якщо такий ще існував. Зараз, коли тутешня сила випросталася на повний зріст і я отримала змогу оцінити її міць, то зрозуміла, що він просто не мав шансів. Він не зміг би опиратися, принаймні довго. Навіть я відчувала, як лізуть мені в голову, порпаються в моїх думках та намагаються переконати, що я програла без бою. А що вже казати про звичайну, не підготовлену до подібного людину? Що він міг їй протиставити?

Я наблизилася до дерев’яних перил і глянула вниз. Кроки тепер чулися якраз піді мною, під площадкою, на якій я стояла. Вони завмерли на мить, неначе цей хтось знав, що я знаходжуся просто над ним, і я уявила, як він стоїть, задерши голову, і дивиться на шпарини між дошками. А потім звук кроків поновився, а разом із ним залунало безтурботне насвистування. Ось рипнула перша сходинка, і в полі мого зору з’явилися плечі чоловіка у картатій сорочці й синіх джинсах. Він повільно підіймався сходами, і кожен рух свідчив про те, що він розуміє — йому поспішати нікуди. І мені теж. Досягши площадки, що з’єднувала секції сходів, він повернув голову і глянув на мене. Так, це був Михайло — я пам’ятала фото, яке Аліна показувала мені в Києві. Але якщо на тій світлині був зображений чоловік приємної зовнішності, з веселим блиском хитрувато примружених очей, то до мене зараз наближалася особа, від якої так і віяло ненавистю, а лице спотворювала крива презирлива усмішка-гримаса. І в обведених темними колами очах блищали не веселощі, а безумство.

— Ах ти ж паскуда, — майже ніжно сказав Михайло, підморгнув і продовжив підйом. — Це приватна власність — ти, суко, в курсі? Боюся, що ні.

— Я тут, щоб допомогти, Михайле, — спокійно відповіла йому я. — Твій розум потребує звільнення.

— Ага, ага, — він вів долонею по перилах, і від тертя шкіри по лакованій поверхні чулося пронизливе скавчання. — Кажи, кажи ще. Мені дуже цікаво, як виправдовуються отакі хвойди, вламуючись до чужих будинків. Кажи, поки ще можеш.

— Де твоя Аліна, Михайле?

Він завмер на секунду, а потім одним ривком подолав останні три сходинки.

— Не переймайся за неї, скоро зустрінетесь. Покладу вас в одну яму.

— Ти повинен боротися, — я пильно вдивлялася йому у вічі, намагаючись прорватися крізь злість у них до глибин його справжнього «я». — Ти повинен зрозуміти, що це не ти говориш. Не ти робиш усе це. Тебе використовують, як маріонетку. Дивись мені в очі, і я зможу тебе вивести. Я допоможу тобі зві...

Три велетенські кроки, й він уже стояв біля мене, міцно стискаючи рукою мою шию. Я захрипіла, силячись зробити ще хоч ковток кисню, але не змогла.

— Ні в біса не переконливо, шльондро. Посаджу-но я тебе на палю, — хватка посилилася, Михайло відірвав мене від підлоги й поніс, як безсиле кошеня, до кімнати, з якої я вибігла. — Може, встигнеш отримати задоволення, перш ніж здохнути.

Я вже уявляла, що станеться, якщо він жбурне моє тіло на ті дошки, які й досі стирчали до стелі, коли несподівано знову отримала можливість дихати. Рука відпустила мене, я стала на власні ноги, але ті не втримали ваги тіла, і я гепнулася на підлогу, одним боком привалившись до стіни коридорчика. А Михайло неначе сказився — закрутився дзиґою й замахав руками, перелякано вигукуючи прокльон за прокльоном. Я витріщилася на нього у намаганні збагнути, що це з ним коїться, й раптом побачила на його голові щось схоже на хутряну шапку. От тільки ця шапка шипіла й нявчала, енергійно відбиваючись від кожної спроби скинути її, і тоді я нарешті зрозуміла. Це ж зниклий Алінин кіт! Наскільки я бачила, він намертво вчепився у голову Михайла і, схоже, збирався протриматися там якомога довше. Господи, благослови цю тварину!

Я схопилася на ноги з наміром скористатися моментом і проскочити повз Михайла до сходів, та не довелося — він налетів на перила, перевалився через них і разом з котом рухнув униз. Падіння знаменувалося голосним гуркотом, скриком і тріском зламаної деревини, які змінилися цілковитою тишею, незвичною після божевільних подій останніх десяти хвилин.

На те, щоб прийти до тями, часу було небагато. Я зробила кілька глибоких вдихів-видихів, в голові прояснилося, і я почала обережно спускатися сходами, витягаючи шию, щоб побачити результат Михайлового падіння. Сподіваюся, він нічого собі не зламав. Може, зі сторони й видається дивним, що я переймаюся чоловіком, якого побачила вперше в житті і який при цьому намагався мене задушити, та я чудово знала, що це справа хоч і його рук, але не його волі. І в його очах мені таки вдалося побачити щось справжнє— частинку усвідомлення власної безпомічності проти сили, що якимось чином пролізла в його тіло й душу. А отже — шанси все ще були.

Михайло нерухомо лежав на спині внизу, ногами на східцях, а тулубом з безвільно розкинутими руками — на дощатій підлозі вітальні. Очі заплющені, обличчя розслаблене. А кіт, що мене врятував (Тигра, згадала я ім’я цього смугастого героя), стояв поруч, обіпершись передніми лапами на його груди, уважно принюхувався до його дихання й виглядав цілим і неушкодженим. Коли я присіла поруч, Тигра окинув мене довірливим поглядом примружених зелених очей і щось коротко буркнув.

— Дякую, що врятував мені життя, — тихо мовила я до нього, потім переключилася на Михайла. Обережно приклала руку до його чола, але ніяких фізичних пошкоджень не відчула. І зовні теж не зауважила, незважаючи, звісно, на глибокі подряпини на скронях, залишені бравим котом. Михайло просто вимкнувся. Непритомність була дуже глибокою, але скільки вона триватиме, я сказати не могла.