Брате мiй, Орле (на украинском языке)

Перед очима Фелiкса все розпливалось, жодного предмета в палатi вiн не бачив - нi тумбочки, нi картини, нi люстри. Натомiсть - великi свiтнi плями рiзної конфiгурацiї i лiнiї, лiнiї, химерно вигнутi, закрученi у спiралi.

Професор щось хмикнув, пiдiйшла Юля, цокаючи каблучками.

– Заспокойся, любий. Мене ти бачиш?

– Безлiч лiнiй. А це ось - тарiлка, чи що?..
– вiн простяг руку i торкнувся гудзика на її халатi.

– Ось моя рука, подивись.

Фелiксовi аж полегшало, полагiднiшало, коли вiдчув нiжнi дiвочi пальцi в своїй руцi. Та як тiльки схилив до них голову, Юля засмiялася i висмикнула руку. Цiлувати при самому професоровi? Чи вiн хоче, щоб вона крiзь землю провалилася? I взагалi, такий серйозний момент...

– Та я... Дай поглянути.

Юля, зиркнувши на професора, що мовчки, з нахмуреним обличчям спостерiгав за Фелiксом, простягла руку. Вiн дивився не бiльше секунди. Обличчя йому гидливо скривилося, рiзким рухом вiдштовхнув Юлину руку i вiдсахнувся.

– Що сталося?
– скрикнула Юля, неначе їй обпекло долоню.

– Там... на твоїй руцi... кишать мiкроби!

– Ти бачиш мiкроби?! Олексiю Сидоровичу, це ж галюцинацiї.

Професор сказав:

– А подивiться ще раз, юначе. Це... справдi... дивно.

Фелiкс морщився, роздивляючись таку нiжну, колись милу руку.

– Ну, що ви бачите?
– спитав професор. Юля палала вогнем.

– Те саме. Якiсь палички, ланцюжки, мачинки з хвостиками... I все те ворушиться, копошиться... Може, й справдi галюцинацiя?

– Не схоже, - скинув бровами професор.
– А втiм, перевiримо. Ходiмо в лабораторiю. Проведiть, Юлю.

Фелiкс iшов у морi свiтла. В кiмнатах, якi вони переходили, свiтло було яскравiше, в коридорах - приглушене, а лабораторiя скидалася на дивовижний сонячний акварiум. Але всюди стiни пiд його зором або вгиналися, або вигиналися, творячи якiсь дивовижнi фiгури, якi одразу ж i розпливались, брижились i зникали.

Пораючись бiля мiкроскопа, Олексiй Сидорович говорив:

– Ну, от зараз ми розглянемо... Будь ласка, Юлю, препарат кровi... Сьогоднiшнi аналiзи. Байдуже чия, давайте.

Спочатку професор поклав скельця пiд мiкроскоп i довго роздивлявся сам. Потiм звелiв Юлi. А тодi вийняв i поклав перед Фелiксом. Доки той роздивлявся, обоє вони - i професор, i Юля - насторожено поглядали на його зосереджене обличчя.

– Щось бачите?
– не втерпiв професор.

– Бачу...
– Фелiкс поволi порахував кiлькiсть мiкробiв, описав їхню форму.

В такий спосiб вони розглянули кiлька препаратiв, i в кожному Фелiкс без приладу бачив те, що професор у мiкроскоп. Сумнiву не було - вiн здатний бачити мiкросвiт! Явище досi нечуване, неймовiрне. Людина-мiкроскоп - хто б сподiвався? Олексiй Сидорович? Та коли б йому сказали... коли б вiн сам, власними руками не створив цього феномена, - нiколи б не повiрив! Проте це був факт, i з ним потрiбно рахуватись. Професор погамував свої емоцiї, навiть Юля, що спостерiгала все це вибалушеними очима, навiть вона не помiтила в нього нiякого хвилювання.

– Ну, що ж...
– мiркував вiн уголос, - замовимо лiнзи з вiдповiдною дiоптрiєю... Все буде добре, юначе!

Юля крадькома позирала на свої руки.

3

Валiзка з дорожнiми речами вже стояла бiля лiжка, скрипка в чорному футлярi лежала на постелi, а сам Фелiкс, одягнений у свiтло-сiрий лiтнiй костюм, сидiв бiля тумбочки, замислено виводячи слова на аркушi паперу i тут же закреслюючи їх. Пообiцяв написати вiрша для iнститутської стiннiвки, та нiяк не мiг зосередитись. Хмурив чоло, торкав масивнi окуляри, губи ворушилися, повторюючи початок:

Цiла вiчнiсть

пропливала

Пiд крилом у

ночi,

Хвиля радостi

настала

Свiтло б'є ув

очi!

Хотiлося якось так гарно, красиво подякувати людям, що "вiдкривають свiтло для очей", та рими втiкали, як сонячнi зайчики. Зрадiв, коли зайшла Юля: можна було не ламати собi голову над вiршем.

– Здрастуй.

Пiдвiв голову, окинув поглядом її гнучку постать:

– Добрий день.

"Зажурена, - подумав, поглянувши в її великi голубi очi, i це чомусь викликало втiху, - але їй i зажура личить. Гарна. Вспаньяла, як сказав би поляк, б'ютефул - мiг би зауважити англiєць, уцукусiй - усмiхнувся б японець. Вродлива, що й казати. Ото тiльки..." йому стало нiяково вiд того, що вiн думає про неї так безсторонньо.

Пiсля того iнциденту з мiкробами їхнi стосунки нiби й не змiнилися, та при зустрiчах юнак уже не вiдчував завмирання серця, мiж ними виникло якесь вiдчуження, а яка б дiвчина цього не помiтила? I навiщо вона простягла тодi свою руку? Звичайно, Фелiкс добре знає, що те ж саме можна побачити в кожної людини, але... Втiм, це була одна неприємна нотка, яку вiн щиро сподiвався заглушити. Юля така красива! I пальцi в неї такi нiжнi...

– Значить... їдеш...
– в голосi її сум.
– На вокзал можна не спiшити: поїзд пiзнiй. Дiвчата просять, може б, ти пограв на прощання?

– Якщо й ти цього хочеш...

– Авжеж! Я дуже люблю, як ти граєш, - заклiпала звабливими очима.

Фелiкс не мiг вiдмовити коханiй, i лишився на вечiр. Вони знову зiбралися у вестибюлi, ввiмкнули тiльки одне бра, бо Юля вважала, що в присмерку музику слухати краще, i Фелiкс грав. Скрипка виповiдала радощi й жалi, смiялась i ридала, то чаруючи слухачiв мажорним настроєм, то сiючи тугу за чимось нездiйсненним. Смичок так i лiтав у Фелiксовiй руцi, скрипаль похитувався в такт музицi, неначе от-от вiдштовхнеться та й попливе на хвилях звукiв.

Цей романтичний вечiр продовжився в саду, куди повела Фелiкса розчулена Юля. Дерева стояли в мiсячному сяйвi - гiгантськi водоростi в океанi, приглушений шум стомленого мiста - хвилi прибою. В кровi у них нуртувало п'янке сум'яття, i вiд того навколишнє здавалося ще чарiвнiшим. "Як дивно, мiркував Фелiкс, - от я її не знав, навiть не здогадувався про її iснування, а тепер..." Вiн забув про все на свiтi, навiть про свiй вiд'їзд.

– Скажи,- шепотiла Юля,- ти менi напишеш?

– Одразу, як тiльки приїду.

Блукали дорiжками, притулившись одне до одного, i йому було приємно вiдчувати запах її волосся i чути її притишений голос.

Раптом спохватився:

– Котра година? Чи я не запiзнюсь?

Та виявилось, що можна ще погуляти. I тодi вiн сказав, що хоче заглянути до вiварiю - попрощатися з орлом.

– Вигадник!
– засмiялась Юля.
– То все - бiоматерiал...

– Ну, що ти, - заперечив Фелiкс.
– У народi знаєш, як говорять про тварин? Нiмий язик - розумiє, а сказати не може...