Брати Кошмарик, Магістр і я

Я чемно подякував за відповідь і після другого дзвінка відчинив двері.

На порозі стояв усміхнений молодик із бачками й маленькими вусиками. Я дуже добре знав його. Він працював на телебаченні.

— Добрий день, пане Льолеку, — всміхнувся я.

— Добрий день, пане Єжи. Як же це так? Ви забули, що сьогодні об одинадцятій починається репетиція на телебаченні?

— Не забув! Заспав! Тільки заспав!

— Це інша справа. Їдьмо?

— Їдьмо.

Льолек — справжній водій. Тому, хоч він і знав, що я поспішаю, та навіть якби я мало не навколішки благав його, щоб їхав швидше, — все було б марно. Дозволена швидкість у місті — п'ятдесят кілометрів на годину! Зате коли ми вискочили на дорогу швидкого руху, Льолек, ніби й не збільшуючи швидкості, обігнав вісім машин, проскочив одне й друге світло, і,— точно за чотири хвилини й сорок дві секунди після того, як я переступив поріг мого дому, — я переступив поріг студії NN, у якій готували програми, що не потребували багато декорацій, великого простору й численних учасників.

Я ввійшов зі світла просто в оксамитну темряву студії. Тому спочатку мені здавалося, що я бачу лише тіні якихось меблів, незграбні камери, світлу пляму якогось екрана, — й більше нічого.

Я заплющив очі, щоб призвичаїтись до темряви. Почав рахувати секунди, але мені перешкодив це робити ніби оксамитний, а насправді ущипливий баритон.

— Нарешті ви зволили з'явитись, — бубонів голос, — щоб зробити ласку й виступити перед захопленим народом.

— Магістре, вітаю вас! — закричав я, ще не розплющуючи очей. — Заздрість виїдає вам мозок?

— У мене немає мозку! — гарикнув магістр Діонізій Гібридон.

— Я теж так думаю! — радісно вигукнув я.

— Я увесь є мозком. Сам і увесь.

— Магістре Діонізію, — почув я спокійний, але жорстокий Мареків голос. — Ви запрограмовані з точністю до однієї десятої секунди, а сьогодні ви збудили нас із запізненням на сім секунд. Це був жарт? Ні, магістре! Це був скандал, пов'язаний з компрометацією. Що ви на це скажете?

— Що я на це скажу? — голос магістра Діонізія зазвучав якось плаксиво й жалібно. — Я на це, як навколішки.

— Що: «навколішки»?

— Я кажу, що вибачаюсь, як навколішки. Вистачить?

— Вистачить.

Під час такої незвичайної перепалки між Мареком і магістром Діонізієм я широко розплющив очі і в сріблясто-сірому мороці студії розпізнав уже кількох присутніх друзів. Найближчих, близьких і більш далеких знайомих, навіть магістра Діонізія, якого я, незважаючи ні на що, вирішив ще раз зарахувати до друзів.

Найкраще засвітилися в темряві блакитні Ганчині очі і її невимовно чарівна усмішка. Обоє світліших очей братів Кошмарик грізно блиснули з обох боків, наче очі однооких лісових котів. Хтось відсунув штору на вікні, тепер я вже розпізнав усіх присутніх — трьох знайомих операторів, двох звукооператорів, завідуючу виробництвом, декораторку, помічницю режисера й насамперед нашого милого здоровила з носом, як у тапіра, тобто Фуня Прекрасного.

Фуньо як Фуньо. Я простягнув руку Ганці, а він одразу перехопив мого лапу й так зловив мене в свої обійми, наче я сам у них кинувся.

Нехай буде так! Я так стиснув йому в дружніх обіймах ребра, що він аж зойкнув і на мить наче зомлів. Я поставив його під найближчу стінку й пішов привітатися з Ганкою. Щиро кажучи, я проти звичаю цілувати руки. Та цього разу сам себе зрадив. Спочатку я поцілував їй праву руку, потім ліву, і знову праву, і знову ліву…

— Досить! — в один голос зіпнула вся студія. І я подумав, що від сорому провалюся на нижній поверх, тобто до якоїсь монтажної.

Всі присутні, на чолі з магістром Діонізієм, сміялись, аж за боки бралися. Єдина пані Ганка дивилась на мене з чарівним поблажливим усміхом.

А Фуньо, пробудившись від своєї короткочасної летаргії, перетворився на лева.

Він метнувся до мене, але про всякий випадок зупинився на крок від своєї жертви.

— Я викликаю тебе! — ревнув він, як тигр.

— Куди?

— На поєдинок! — засичав він, мов кобра.

Це в нього навіть було непогано: стрибок лева, ревіння тигра й сичання кобри. Незважаючи на все це, я не здавався.

— Якщо ти викликаєш, я маю право вибирати зброю, — мовив я грізно.

— Ма-а-а-аєш! — це вже було щось середнє між ревінням молодого зубра й меканням старого барана.

— Годі вже!

Це втрутилась Ганка.

На мене вона тільки зиркнула, ніби двома шматочками льоду. Зате Фуневі було вичитано коротку, але безжальну нотацію: що він не буде займатись дурницями, коли вже нагріваються камери, не буде робити посміховська з неї як з дружини, ані з себе як із чоловіка, що він не буде спочатку ревіти, як молодий тигр, а потім мекати, як старий баран. Робота чекає. Майже все готове. А що виробляє перший режисер? Що і з ким? З головним актором сьогоднішнього запису! З паном Єжи!

Вони стояли не дуже близько від мене, але якось я все почув. І тепер у мене на хребті наїжилась шерсть, як у старого вовка.

— Що я чую? — запитав я дуже спокійно, зате дуже голосно. — Може, у когось тут клепки в голові не вистачає і він вирішив, що я закінчив Вищу театральну школу? Якщо так, то нехай той хтось або ті хтось уставлять собі ту клепку, бо я актором не був, не є і не буду. Я знаю, кожному з нас, принаймні один раз у житті, здається й ввижається, що він великий актор, але, за незначними винятками, це закінчується халтурою, манією величності. А я не хочу ні з того ні з сього стати маніяком. Ясно?

— Пане Єжи! — всміхнулась, мов ангел, Ганка. — Адже про акторство в прямому розумінні цього слова взагалі немає мови.

— На акторів у мене є Куцувна або Гольоубек! — пирхнув Фуньо.

— Ге-ге-ге! — заскрекотів магістр Діонізій Гібридон Вернигора. — Будь ласка, покиньте скрекотіти! — гримнув я. — Якщо не маю бути сценічним актором, то навіщо вся ця балаканина про акторство? — І враз я почервонів, ніби старий буряк, бо пані Ганка глянула на мене очима пораненої сарни, і тієї ж миті брати Кошмарик ухопили мене попідруки, а за литки мене хтось страшенно міцно обняв; то був магістр Діонізій Гібридон.

Перш ніж я встиг розібратись, що й до чого, моя улюблена трійця (тобто брати К. +магістр Вернигора) перенесли мене в куток студії за грубу завісу. Перенесли так легко, наче я був букетиком фіалок! А скільки це тривало? Від чотирьох до шести секунд. І ось я вже знову на ногах, відчуваючи тільки невелику сухість у горлі й холодний піт на скронях. Я стояв на ногах, але нахабна трійця все ще тримала мене в обіймах.

— Любий пане Єжи, — почав, чарівно всміхаючись, Ярек, — ви маєте рацію, кожна людина, як ви слушно зауважили, хоча б один раз у житті мріє про те, щоб стати актором.

— Але цього ще не досить, — втрутився Марек. Магістр надувся аж до двадцяти семи сантиметрів висоти й забубонів, як дух старого колодязя:

— Бути чи не бути актором? Ось запитання!

Ця перекручена цитата з Шекспіра так вплинула на мене, що я несподівано перестав злитись і гніватись на розбишакувату трійцю моїх друзів.

Нарешті я втямив, у чому справа. Посміхнувся й одразу відчув себе вільним, бо мої друзі випустили мене зі своїх залізних обіймів.

— Дякую вам, — урочисто промовив я. — Я збагнув, у чому справа! Отже, кожна людина не лише раз у житті мріє стати актором, але й хоча б один раз у житті мусить стати актором.