Брати Кошмарик, Магістр і я

Я підвівся й по-дружньому всміхнувся до магістра.

— Магістре, — мовив я, — ведіть!

— Але ж, шановний пане редакторе, — збентежився магістр, — так не можна! Не годиться турбувати вас. Я зараз побіжу по…

— Любий пане Діонізію, — перебив я магістра, — будь ласка, запам'ятайте. По-перше, називайте мене «пан Єжи»! Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— По-друге, саме зараз мені хочеться прогулятись. Чи далеко йти до вашого татуся й дядечка?

— Дуже близько. Вони роблять спостереження і проводять виміри на вершині пагорба. Під тріангуляційною вежею.

— Чудово. Саме туди я збирався йти.

— Я побіжу першим! — сказав магістр.

Я хотів жартома запитати, чи він зможе хоч трохи випередити мене. Минула секунда, і вже не було кого питати. Знявся вихор, навколо зашуміло — і магістр зник з моїх очей, наче це був не лагідний Вольський Лісок, а Лиса Гора чи екран мультфільму, на якому навіть поважні гноми бігають часом із блискавичною швидкістю.

Я знав, у який бік треба простувати. Вийшов з лісу на галявину й подивився вгору. На вершину конічного пагорба.

Там я помітив дві хлопчачі постаті й біля їхніх колін червону плямку, тобто магістра. На мить спинився. Я дуже поблажливо ставлюсь до неймовірних пригод. Мені доводилось бувати свідком різних великих, більших і найбільших пригод.

Я пережив невдалий політ на Місяць і мав справу з чоловіком, у якого був псевдонім «Містер Ді», фокусником, порівняно з яким більшість найкращих ілюзіоністів світу здаються купкою переляканих малюків. Різне траплялося в моєму житті, і вже мало що може мене здивувати. Біля входу до Вольського Ліска я проминув будку з пивом. З-під неї вилетіло велике сонечко. Я виразно почув, як воно співало: «Йшла дівчина до лісочку». Однак удав, що не бачу й не чую його. Така вже в мене вдача.

А зараз, на стежці, що вела на пагорб, зупинився. Треба було зупинитись. Я не дуже довіряю так званим передчуттям. Але цього разу передчував, що можу вплутатись у велику гру. Та що говорити про передчуття, коли я вже зустрівся з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою? Сьогодні, коли я через багато місяців описую першу зустріч з ним, повинен признатись, що мене кілька разів проймало холодом, а один раз я навіть хотів спробувати знімати чари. На щастя, через хвилину (магістр саме інформував мене про свою освіту) мені спало на думку, ким може бути і ким, напевно, є двадця-тисемисантиметровий Вернигора.

Але саме тому, що я вже почав дещо розуміти й тверезо осмислювати дивні речі, мені стало трохи не по собі. Я був певен, що на вершині пагорба мене не чекають жодні знавці чарів, гномів, василісків, заклинань і нічних кошмарів. Я гадав, що мене чекають двоє цілком звичайних на вигляд юнаків. Слід сказати, що саме такі звичайні на вигляд бувають часом найгірші.

Я глибоко зітхнув і рушив назустріч долі.

Піднявся на гору й пішов тихо і насторожено, щоб уберегтися від будь-якої неприємної несподіванки.

Жодна несподіванка не чекала мене. Десь на середині дороги я зустрів двох юнаків, попереду яких урочисто крокував магістр Вернигора. Вони привітали мене приязними усмішками, в яких не було й сліду вдаваної чемності чи запобігливості. Я теж усміхнувся дуже щиро й приязно. Обидві мої мозкові півкулі — і я разом з ними — дійшли висновку, що ці двоє молодих людей, мабуть, гідні довіри, а може, навіть дружби.

Мені хотілося якимсь приємним словом почати наше знайомство, та в цей час магістр Діонізій виступив у ролі церемоніймейстера.

— Шановний, глибокоповажаний пане ре…

— Погано! — урвав я його. — Ще раз!

У магістра затріщали суглоби й щелепи, мабуть, від обурення й сорому. Мені стало його шкода. Тим більше, що обидва юнаки весело перезирнулись. Однак я не міг дозволити, щоб до мене звертались, наприклад, так: «шановний пане редакторе» чи «глибокоповажаний вчителю».

— Любий магістре, — сказав я зі щирим співчуттям, — адже я вас попереджав. Ви ж маєте чудову пам'ять. Та однак, що кажете? Знову «шановний»?

Магістр зітхнув.

— Будь ласка, пробачте, пане Єжи, — знітився він. — Нічого не вдієш. Мені соромно.

Магістр ступив крок уперед. І раптом знову став страшенно поважним.

— Пане Єжи, — сказав він церемонно, — дозвольте відрекомендувати вам двох братів — Марека і Ярека. Як ви вже, мабуть, помітили, вони близнюки з дуже великою кількістю ідентичних рис, тобто дуже подібні один до одного. Прізвища братів я не можу назвати, бо вони вирішили зберігати його в таємниці. Як у друкованих виданнях, так і в інших засобах масової інформації. Віч-на-віч вони, напевно, самі вам відрекомендуються. А я назву їхній псевдонім, який годиться на всі випадки. Він звучить так: брати Кошмарик!

— Дуже приємно, — сказав я, — вітаючись за руку з Мареком і Яреком. — Але згідно з правилами нашої граматики ви маєте називатись інакше. А саме, брати Кошмарикові. Або, в крайньому випадку, хоча це теж не зовсім правильно, брати Кошмарики.

— Я протестую! — заперечив магістр. — Ані Кошмарикові, ані Кошмарніш. Тільки… і єдино правильно… як один чоловік… Брати Кошмарик. А зрештою…

— А зрештою, — втрутився близнюк, якого звали Ярек, — найкраще ми цю справу самі пояснимо. Не заперечуєте, пане Єжи? Давайте піднімемось на вершину пагорба.

Я кивнув головою і пішов першим. Я вже встиг придивитись до обох юнаків з граматично неправильним псевдонімом. Одразу видно, що вони близнюки. Подібні один до одного, наче два дзеркальні відображення. Загальний опис зовнішності більш-менш такий: зріст близько одного метра шістдесяти п'яти сантиметрів, постаті спортивні й стрункі (як у бігунів на середні дистанції), волосся темно-русяве, очі… тут я завагався. Так часом вагаєшся, коли бачиш дзеркальне відображення. Бо в Марека праве око було ніби каре, а ліве ніби зеленувате. А в Ярека навпаки. Я помітив також, що в першого з них права рука була сильніше розвинена, ніж ліва (зовсім як у мене), а в Ярека — ліва. Подробиця маловажлива, однак я вирішив про всяк випадок її запам'ятати.

І вже зараз, після такого короткого знайомства, хочу сказати, що вони мені сподобалися. З першого погляду й після першого потиску рук. Мені сподобався той міцний чоловічий потиск, бо я з дитинства не терплю, коли хтось вітається зі мною кволою і ніби безкостою рукою, подібною до заснулої тиждень тому камбали. Обидва хлопці привіталися зі мною, як чоловіки.

Поки що рано запитувати їх про вік. На вигляд їм було десь років по шістнадцять. Але магістр довірчо сказав мені, що їм недавно виповнилося по чотирнадцять. Це гарний вік — ще не забуто про веселі часи ранньої молодості, а разом з тим відчувається, що вже наближається період змужніння.