Бронзовий чорт

Таврин не чекав, поки впаде, вистрілив у солдата, той також почав осідати на землю, і майор, не випускаючи пістолета, наддав газу.

Мотоцикл рвонув з місця, Таврин усе ж випустив вальтера, та не зупинився, зрештою, вистачить йому зброї, аби тільки відірватися від цього поста.

Ще наддав газу, але позаду пролунала автоматна черга, мотоцикл розвернуло до кювету, але Таврин зумів вирівняти його – ще сто метрів, там поворот. Аби дістатися до Цього рятівного повороту…

Таврин інстинктивно пригнувся, та ззаду не стріляли, певно, той солдат дав чергу з останніх сил і пробив йому шину, біс із нею, шиною, вони від'їдуть на ободі й поміняють колесо, аби дістатися повороту…

Але з-за цього рятівного повороту раптом вискочила машина – розвернулася впоперек шосе.

Іполитов вискочив на узлісся, треба об'їхати, але мотоцикл занесло в кювет і він перевернувся, причавивши йому ногу. Й мало не одразу на Іполитова навалився хтось, він рвонувся і трохи не вивільнився, але йому боляче вивернули руку, втиснули обличчям у мокру траву, і Іполитов люто вкусив землю – знав, що це кінець, та не міг змиритися, шматував би й кусав, однак руки йому вже скрутили і він тільки безсило скрипів зубами…

Бобрьонок перевернув Іполитова горілиць і лише тепер побачив у нього на грудях Зірку Героя.

– Ого! – мовив. – Невже ми помилилися?

Іполитов подивився на нього з ненавистю.

– Ви відповідатимете за свої вчинки! – вигукнув загрозливо.

– Звичайно… – спокійно відповів Бобрьонок і переглянув документи Іполитова. Показав їх Толкунову. Чомусь він посміхнувся весело, й Іполитов зиркнув нерозуміюче: невже фортуна знову змилостивилася над ним?

– Колеги… – сміявся Бобрьонок. – Отже, заступик начальника армійського Смершу.

– Ну й що? – випростався Таврин-Іполитов. Побачив Сулову з піднятими руками. – Опусти руки! – наказав. – Не бачиш, справді колеги, й вийшло якесь непорозуміння, Розв'яжіть мене.

– А ти нахабний! – приступив до нього Толкуної. – Тільки от що: ми добре знаємо заступника начальика контррозвідки тої армії.

Таврин-Іполитов ступив крок назад.

– Ви пошкодуєте, капітане! – вигукнув, проте Толкунов тільки посміхнувся і почав обшукувати його. Дістав цигарки, намацав у лівій кишені гімнастерки якусь річ, витягнув і подивився – якийсь непотріб, підкинув на долоні, але Бобрьонок спритно перехопив його руку й відібрав брелок для ключів.

Усе точно: бронзовий чорт з подряпиною посередині. Майор підкинув талісман на долоні.

– Ну, що, – сказав весело, – не допоміг вам талісман! Точно кажу, не допоміг навіть бронзовий чорт, хоч тільки чорти допомагають шпигунам. І подарований він самим Скорцені… Чи не так?

Іполитов дивився на нього люто, дивився і майже небачив усміхнене й ненависне обличчя. Нараз Бобрьонок забув про талісман, повернувся і глянув на солдата у великій, незграбній шинелі, який шкандибав до них від розвилки. Він стискав автомат у лівій руці, права метлялася, але шкандибав уперто й дивився на Бобрьонка з надією.

– Там капітан Шалалай, – вказав головою назад. – Непритомний, але ще живий…

Бобрьоиок одразу збагнув, що сталося на розвилці. Наказав Толкунову:

– Покладіть шпигунів на траву, щоб не рухалися! А сам попрямував до «віліса» – послати Віктора до райцентру, аби викликав допомогу.