Бронзовий птах

— Зараз лісисті місця почнуться, — сказав Жердяй, — скоро я вам стежечку покажу… Якщо цією стежечкою йти, то прямо на Голигінську гатку і вийдеш.

— Ту саму, де мертвого графа закопано?

— Ту саму.

— Так далеко від садиби?

— Річкою далеко. А лісом близько.

Човняр знову зник за довгим закрутом річки, прикритим густими заростями. Щоб не упустити його з очей, Мишко наказав швидше веслувати. Генка і Славик налягли на весла. Човен вискочив за поворот. І Мишко відразу ж переконався в необачності свого вчинку… Метрів за триста від них човняр, простуючи по воді, витягав свій човен у маленьку бухточку біля двох білих каменів… Хлопців урятувало тільки те, що човняр стояв до них спиною і, хлюпаючи по воді ногами, не чув шуму їх весел.

Хлопці швидко підтяглися до берега і сховались за високим деревом, віття якого спускалося до самісінької води. Лишаючись непоміченими, вони добре бачили човняра.

— Від цих двох каменів і веде дорога на Голигінську гатку, — прошепотів Жердяй.

Мишко подав йому знак мовчати. Човняр витяг човен, закинув ланцюг за камінь і обернувся до лісу.

Тишу на річці порушив триразовий крик сови.

Розділ сімнадцятий Човняр

Це була маленька обміліла бухточка. Густе листя могутнього дуба захищало її від сонця — тільки тому вона не висохла. На березі лежали два великих білих камені. Коротка стежечка тягнулася від них до ліщини і зникала в лісі.

Човняр стояв на березі і до чогось прислухався. Прислухались і хлопці. В лісі у відповідь пролунав далекий крик сови. Причаївшись за деревом, хлопці чекали, що буде далі.

Узлісся нагадувало яскравий барвистий килим. Високий темно-синій жовтець, рівні китиці блідо-жовтого аконіту, білих гвоздиків, ясно-блакитні лісові дзвіночки — все це цвіло і переливалося під сліпучими сонячними променями, було таким мирним, таким радісним і добрим, що Мишкові раптом здалися безглуздими всі його підозри. І йому здавалося: підійди він зараз до човняра, той мирно з ним розмовлятиме, як завжди посміхаючись своєю глузливою, досить неприємною, але, загалом, нічого не значущою усмішкою… Та це відчуття спокійного довір'я згасло так само швидко, як і зародилося… З лісу знову, але вже зовсім близько, долинув крик сови…

Човняр підвівся, підійшов до берега і, переконавшись, що близько нікого немає, повернувся до лісу і подав знак рукою, підзиваючи того, хто ховався за деревами.

З лісу вийшли двоє заспаних парубків, одягнутих у зимовий селянський одяг, один був у драному кожусі, другий — у довгому подертому сіряку; на обох були пом'яті солдатські шапки.

Парубки перенесли мішки в ліс. Човняр щось сказав їм, але ті нічого не відповіли. І, вже сидячи на веслах, човняр знову сказав щось. Але вітер відніс його слова вбік.

Як тільки човняр сів у човен, Мишко зрозумів, що місце схованки треба покидати. Хлопчики швидко попливли назад. Відпливши з півкілометра, вони розвернулись і поволі попливли назустріч човняреві з таким виглядом, ніби вони просто катаються по річці. Навіть бінокль Мишко заховав під сидіння.

І як тільки вони розвернулися, показався човняр. Він веслував повільно, сильно відкидаючись назад, а коли нахилявся, то крізь сорочку видно було, як сходяться і розходяться його гострі лопатки…

Він оглянувся на шум човна хлопців і перестав веслувати. Човен його, похитуючись на воді, повільно повертався, і, коли хлопчики порівнялися з ним, він уже став посеред річки, перегородивши дорогу. Щоб не зачепити його веслами, хлопці теж перестали гребти.

Нахиливши голову, човняр спідлоба оглянув хлопчиків і, раптом посміхнувшись, запитав:

— Далеко пливете, товариші?

Він посміхався тільки ротом. Кінчики його маленьких гострих вусиків при цьому хижо настовбурчилися, а холодні блакитні очі пильно і недовірливо придивлялися до хлопців. Ця усмішка човняра і раніше не подобалася Мишкові, а зараз була особливо неприємною.

Так, пливемо, — спокійно відповів Мишко.

Човняр усе ще посміхався. Але рука його вже лежала на борту човна хлопців, і він повільно підтягував його до себе.

Мишко зрозумів, що він тягнеться до ланцюга, і міцно притиснув його ногою.

З тією самою посмішкою човняр окинув оцінюючим поглядом хлопців. Перед ним сиділи чотири здорових і по суті вже дорослих хлопці. З виразу його обличчя було видно, що він обдумує, як йому краще зробити. Потім він сказав:

— І Жердяй з вами?

Мишко нічого не відповів. Хвилину тривала мовчанка.

Човняр міцно тримав човен за ніс. Потім знову сказав:

— Знайомий човен.

— Так, — відповів Мишко, — це човен Кіндрата Степановича.

— Он як? — недовірливо посміхнувся човняр, схопивши нарешті рукою металеве кільце, до якого був припасований ланцюг. — Значить, Кіндрата Степановича? — перепитав човняр, і Мишко відчув ногою, що човняр помаленьку смикає ланцюг.

Але Мишко міцно тримав його.

_ Так, Кіндрата Степановича, — повторив Мишко, ще не розуміючи, куди хилить човняр.

— Цікаво, — глузливо, протягом сказав човняр. — Адже Кіндрат Степанович сьогодні вранці поїхав рибалити. І на своєму човні. Я сам його бачив.

Мишко міг би, звичайно, нагадати, кого човняр справді бачив сьогодні вранці. Але робити цього не можна було. Тому Мишко сказав тільки:

— Не знаю, кого ви бачили, але Кіндрат Степанович дозволив нам узяти човна.

Все ще посміхаючись, човняр похитав головою:

— Так, так… Некрасиво, товариші, некрасиво… А ще комсомольці.

Він знову потягнув ланцюг, але Мишко міцно тримав його ногою.

— Що некрасиво? — насупився Мишко. — Чого ви нас соромите?

— Брехати негарно, — докірливо сказав човняр. — Негарно покривати злочинців. Адже я знаю, чий це човен…

— Чий же? — посміхнувся Мишко.

— Це човен Кузьміна, якого вчора тут вбили. А вбив його брат. — Човняр вказав на Жердяя. — Цей човен міліція розшукує, а ви його ховаєте… Негарно. Дуже негарно.

Перед таким безглуздим звинуваченням Мишко розгубився і забув про ланцюг. У цю ж мить човняр щосили рвонув його. Мишко впав. Падаючи, він спробував рукою схопити ланцюг, але запізнився. Посміхаючись, човняр накинув ланцюг на гак, який стримів на кормі його човна, і зразу ж відштовхнувся. Ланцюг натягнувся. Хлопчики могли дістати його тепер, лише перебравшись у човен до Дмитра Петровича.

— Негарно, негарно, — нахабно посміхаючись, повторив човняр. — Жердяй хоче брата визволити — розумію, а вам, комсомольцям, не до лиця. Доведеться, дорогі друзі, повернутися в село, доведеться!..

Тремтячи від обурення, Мишко закричав:

— Яке ви маєте право?

— Кожен повинен допомагати правосуддю, — глузуючи, відповів човняр.

Тимчасом течія, хоч вона й була слабкою, відносила обидва човни до берега.

Цього Мишко боявся найбільше. Якщо Дмитрові Петровичу пощастить затримати їх човен на березі, то він зможе якимось чином викликати з лісу своїх парубків, і тоді хлопці будуть безсилі проти них. Отже, не можна гаяти ні секунди…