Бронзовий птах

— Розжирів ти на колоністських хлібах, — зауважив Генка.

— Харчують нічого собі, — відповів простодушний Коровін.

— А в якій справі ти приїхав?

Мишко пояснив, що дитбудинок, в якому живе Коровін, перетворюють на трудову комуну. І розміститься трудколонія тут, в садибі. Завтра сюди прибуде директор. А Коровіна раніше послали. Дізнатися що і як.

Із скромності Мишко не сказав про те, що це, власне, його ідея. Вчора він зустрів Коровіна на вулиці і дізнався від нього, що дитбудинок шукає під Москвою місце для трудової комуни. Мишко сказав, що знає таке місце, їх табір розташований в колишній поміщицькій садибі Карагаєво. Щоправда, це Рязанська губернія, але від Москви недалеко. Садиба пустує. У величезному поміщицькому будинку ніхто не живе. Чудове місце. Нічого кращого для комуни не придумаєш… Коровін розповів про це своєму директорові. Директор наказав йому їхати з Мишком, а сам обіцяв приїхати на другий день.

Ось як було насправді. Але Мишко не розповів про це, щоб хлопці не подумали бува, що він хвастає. Він їм тільки повідомив, що тут буде трудкомуна.

— Ф'ю! — засвистів Генка. — Так і пустить їх графиня в садибу!

Коровін запитливо поглянув на Мишка:

— Хто така?

Розмахуючи руками, Генка почав пояснювати:

— В садибі раніше жив поміщик, граф Карагаєв. Після революції він утік за кордон. Все з собою забрав, ну, а будинок, звичайно, залишив. І тут живе тепер одна старуха, родичка графа чи нахлібниця. Одним словом, ми її називаємо графинею. Вона охороняє садибу. І нікого туди не пускає. І вас не пустить.

Коровін знову потягнув носом повітря, але вже з деякою образою сказав:

— Як не пустить? Адже садиба державна.

Мишко поспішив його заспокоїти:

— От іменно. Щоправда, у графині є охоронна грамота на будинок як на історичну цінність. Чи то цариця Єлизавета тут жила, чи то Катерина Друга. І графиня всім тиче під ніс цю грамоту. Але ти сам зрозумій, якщо пустуватимуть усі будинки, в яких веселились царі і цариці, то де, цікаво, народ житиме? — І, вважаючи питання вичерпаним, Мишко сказав: — Ходімо, хлопці! Ми з Коровіним від самої станції мішки таскали. Тепер понесіть ви.

Генка радо вхопився за мішок. Але Славик, не рухаючись з місця, сказав:

— Бачиш, Мишко… Вчора Ігор і Сева…

— Ага, — перебив його Генка, опускаючи мішок, — я тільки хотів сказати, а Славик вперед виліз. Завжди ти, Славику, вперед вилазиш!

Потім він заканючив:

— Розумієш, яка справа, Мишко. Така, розумієш, справа… Як би тобі сказати…

Мишко розсердився:

— Чого ти тягнеш? Тягне, тягне… «Як би», «що б».

— Зараз, зараз… Так от… Ігор і Сева втекли.

— Куди втекли?

— Фашистів бити.

— Яких фашистів?

— Італійських.

— Дурниці ти мелеш!

— Прочитай сам.

Генка простягнув Мишкові записку. Вона була дуже короткою: «Хлопці, до побачення, ми їдемо бити фашистів. Ігор, Сева».

Мишко прочитав записку раз, потім удруге, знизав плечима:

— Дурниця якась!.. Коли це трапилось?

Генка почав плутано пояснювати:

— Вчора, цебто сьогодні. Вчора вони полягали спати разом з усіма, а вранці прокидаємось — їх немає. Тільки ось ця записка. Щоправда, мені вони ще вчора здалися дуже підозрілими. Надумали черевики чистити! Ніякого свята немає, а вони раптом черевики чистять… Смішно…

І він неприродно засміявся, запрошуючи й Мишка теж посміятися над тим, що Ігор і Сева надумали чистити черевики.

Але Мишкові було не до сміху.

— Де ви їх шукали?

— Скрізь. І в лісі, і в селі…

— Може, вони з жиганами злигалися? — сказав Коровін. — У нас, якщо хто втече, — значить, шукай жигана поблизу. Він підбив. І обов'язково в Крим тікають. Зараз усі в Крим тікають.

Мишко махнув рукою:

— Які тут жигани! Просто оці помічники всіх порозпускали. — І він зміряв Славика і Генку поглядом, що виражав найглибшу зневагу.

— При чому тут ми? — в один голос закричали. Генка і Славик.

— При тому! Раніше не тікали, от при чому!

Генка притиснув руки до грудей:

— Чесне благородне слово…

— Не треба твого благородного слова! — обірвав його Мишко. — Ходімо в табір!

Генка і Славик взяли на плечі мішки. Хлопчики рушили в табір.

Розділ третій Садиба

Стежка, якою йшли хлопчики, петляла між ланами.

Генка торохтів без упину. Але розмовляти він міг, тільки розмахуючи руками. Мішок з книжками якось непомітно, сам собою знову опинився на плечах у Коровіна.

— Якщо вам навіть пощастить перебороти графиню, — патякав Генка, — то все одно організувати тут комуну, налагодити господарство буде дуже важко. Відверто скажемо — неможливо. В садибі нічого немає. Тільки один будинок. Реманенту ніякого. Ні живого, ні мертвого. Ні борони, ні сохи, ні плуга, ні воза. І думаєш, все це селянам дісталося? Нічого. подібного. Куркулі розтягли. Слово честі! Тут, брат, Коровін, такі куркулі, яких, можливо, більш ніде й немає. Ти собі уявити не можеш, що вони витворяють.

— А що?

— Ех ти, дивак! Адже ми сюди приїхали, щоб створити піонерський загін. А всі проти нас. По-перше, куркулі. По-друге, релігія. По-третє, несвідомість батьків: не пускають дітей в загін. Даємо спектакль — повно-повнісінько. Оголосимо після спектаклю збори — всі розбігаються.

— Справа зрозуміла, — глибокодумно зауважив Коровін.

— Атож, — підхопив Генка. — А самі сільські діти… Скільки в них забобонів! Тільки н розмов, що про нечистих і чортів. Попрацюй. тут з ними!

— Важко, значить?

— Нелегко, — скрушно підтвердив Генка. Але тут же хвалькувато додав: — Але ж ми і важчі справи вирішували. Якщо треба організувати — значить, організуємо. Ось книжечки їм привезли, — він торкнув рукою мішок, який замість нього ніс Коровін, — спектаклі ставимо, в лікнепі працюємо, ліквідуємо неписьменність. Побачиш, ми тут найперші організуємо піонерський загін. Правда, Мишко?

Мишко нічого не відповів. Він мовчки простував дорогою і думав про те, як невдало починається його робота в ролі вожатого загону. Першого ж дня зникли два піонери. Куди вони поділись? Без грошей, без харчів далеко не втечуть. Але мало що може трапитися з ними в дорозі. Можуть і в лісі заблукати, і в річці утопитися, і під поїзд попасти… Така неприємність!

Повідомити батьків чи не треба? Мабуть, не варт. Навіщо даремно хвилювати? Адже все одно втікачі знайдуться. А батьки всіх збудоражать. Піднімуть на ноги всю Москву. Клопоту не збудешся. В школі, в райкомі тільки й розмов буде, що про цю пригоду. А на селі вже, мабуть, пускають плітки, що піонери втікають, отже, не треба посилати дітей в загін. От що накоїли Ігор і Сева… Підірвали авторитет загону. Загін цілий місяць працював у таких важких умовах, і на тобі!

Ці його невеселі думки перебив Генчин вигук: